Протягом останніх восьми днів на півночі Косова - колишньої сербської провінції, а зараз частково визнаної держави - дійшло до чергової ескалації замороженого ще з 1999 року конфлікту. І варто визнати, що йдеться чи не про найпомітніше за останніх років 10 загострення в цій ще недавно гарячій точці Європи та ключовій конфліктній зоні Балкан. Сербсько-албанські пристрасті знову актуалізувалися.
Про це у блозі для видання kyiinfo розповідає балканіст, кандидат історичних наук Анатолій Демещук.
Що відбувається наразі
Отож серби з півночі Косова перекрили дві головні дороги біля пунктів перетину кордону з Сербією Яріньє та Баняк після того, як минулого понеділка, 20 вересня, набула чинності заборона в’їзду до країни автомобілів із сербськими номерами. Відповідно до заборони, всі водії з Сербії при в’їзді в цю колишню сербську провінцію тепер повинні використовувати тимчасові косовські реєстраційні дані, дійсні протягом 60 днів.
Нюанс в тому, що сталося все це аж ніяк не спонтанно: обидві сторони домовилися в ході переговорів за посередництва ЄС ще у 2014 році дозволити безперешкодний рух транспорту. Однак офіційні особи Косова заявили, що термін дії угоди вже закінчився, і тепер на території дійсні тільки відповідні знаки Косова.
Відтак, протягом тижня, що минув, влада Косова стягнула в північні етнічно сербські райони Косово сили поліцейського спецзагону ROSU – імплементувати виконання нових правил із номерними знаками. Але в підсумку косовські силовики з минулого понеділка ведуть мовчазне психологічне протистояння із сербами, що блокують дороги.
Сербія ж у відповідь на присутність косовського спецзагону сторона розпочала військові маневри неподалік – на своєму боці кордону – та стягнула до своїх південних рубежів значну кількість військ. А президент Сербії Александар Вучич голосно заявив, що у випадку погрому сербського населення з боку албанців-косоварів «дасть НАТО 24 години на адекватне реагування», а за відсутності його – «Сербія діятиме рішуче самостійно». Вочевидь натякається на можливість введення сербських військ на північ Косова, звідки вони пішли ще далекого 1999 року відповідно до Кумановської угоди з НАТО після військової інтервенції блоку проти Союзної Республіки Югославія. Водночас міністр оборони Сербії Небойша Степанович підкреслив, що «Сербія більше не дасть в образу своїх співвітчизників» та наголосив, що «сербська армія зараз значно сильніша, ніж десятиліття тому». Варто підкреслити, що за останні кілька років Белград дійсно закупив немало нових видів озброєнь, в першу чергу в Росії (передусім танки й літаки).
Белград вимагає від косовського політичного керівництва повернення до ситуації, що була до 20 вересня: себто виведення спецназу ROSU із сербських районів на півночі краю та скасування рішення про заміну сербських номерних знаків. У Приштині ж звинувачують Вучича та офіційний Белград у провокуванні хаосу й ескалації, закликаючи сербів припинити блокування шляхів біля Ярінья та Брняка.
Як це типово для взаємин між Белградом та його колишньою провінцією, позиції сторін антагоністичні й порозуміння знайти дуже важко. Тому наразі ситуація продовжує залишатися патовою.
НАТО та ЄС уже кілька разів висловили стурбованість і закликали сторони до стриманості та деескалації. Високий представник ЄС Жозеп Боррель закликав Белград і Приштину до негайної деескалації напруги у північних районах Косова, виведення з регіону всіх поліцейських спецпідрозділів, та висловив готовність допомогти сторонам вирішити існуючі суперечки шляхом переговорів.
А ще війська НАТО з миротворчого контингенту КФОР посилили патрулювання в Косово біля заблокованих прикордонних переходів.
Із іншого боку – традиційним схвалювачем позиції офіційного Белграда є Російська Федерація, яка є однією з тих держав, що не визнають незалежність Косова (Україна, між іншим, теж не визнає). В цілому для Москви є вигідно використовувати в своїх інтересах усі балканські сперечання та потенційні конфліктні точки. Цим самим, по-перше, створюється нестабільність на рубежах ЄС, а по-друге – гра на патріотичних почуттях сербів та їх психологічних травмах через Косово формують та зміцнюють русофільство та прихильність до Москви в Сербії (що подекуди набуває екзальтованих форм). На днях на косовсько-сербській межі біля одного із заблокованих пунктів перетину побував навіть сам російський посол в Сербії Олександр Боцан-Харченко. Активно за розвитком ситуації слідкують і російські ЗМІ, пропагандисти та блогери-балканісти в соцмережах.
Утім для того, щоб вітчизняному читачеві ситуація не здавалася надто чорно-білою, варто звернути увагу на історію косовської кризи. Цей контекст дозволить краще осягнути, які перспективи розвитку поточної ескалації.
Історія проблеми
Історично Косово, а точніше Косово і Метохія, було серцевиною середньовічної сербської державності. І до сьогодні збереглися сотні давніх сербських православних монастирів і церков у цьому краї, хоча частина з них досить сильно постраждали в роки війни 1998-1999 років і під час погрому, влаштованого албанцями-косоварами у 2004 році.
На день святого Віда 28 червня 1389 року на Косовому Полі сталася легендарна битва між сербським військом на чолі з князем Лазаром Хребеляновичем та османами на чолі з султаном Муратом. Тоді зазнала краху середньовічна Сербія, а сама Косовська битва глибоко ввійшла до сербського фольклору, церковного життя.
Проте з плином століть Косово перестало бути етнічно чисто сербським, уже в 19 столітті значний відсоток мешканців краю складали албанці. Значну роль тут зіграло велике переселення сербів на чолі з патріархом Арсенієм ІІІ Чарноєвічем із Косова й Метохії до Австрійської імперії, в сучасну Воєводину, в 1690 році: тоді серби рятувалися від турецької помсти за свою участь у війні проти Османської імперії на боці Габсбургів. Водночас на землі, що покидалися сербами, постійно селилися албанці-мусульмани з південних гірських теренів. У другій половині 19 ст. місто Призрен на півдні Косова стало навіть одним із центрів національного відродження албанців, тут з’явилась чи не найперша албанська організація – Призренська Ліга. Уже в другій половині 19 ст. співвідношення сербів і албанців у Косово була приблизно 50 на 50.
Частиною Сербії Косово знову стало в 1912 році, коли сербська армія звільнила його після більш ніж 500 років османського володарювання. До 1999 року територія Косова перебувала під владою Белграда в рамках спочатку Королівства Сербія, потім Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Королівство Югославія з 1929 р.), потім – соціалістичної Югославії й, зрештою, Союзної Республіки Югославія. За винятком періоду Першої та Другої світових війн, звичайно, коли серби не мали влади у цій місцевості.
Загострення сербсько-албанських відносин у Косово розпочалося ще в югославські комуністичні часи – на початку 1980-х. Тоді вимоги албанців дати Автономному соціалістичному краю Косово (в рамках Соціалістичної Республіки Сербія – саме в соціалістичні югославські часи ця територія отримала автономію) статус республіки були придушені.
Між тим, у другій половині 20 ст. косовські албанці мали найвищий в Югославії рівень народжуваності й дуже міцні традиційні родові зв’язки. Вони самою своєю демографією постійно тіснили сербів, ставши на момент розпаду Югославії реальною етнічною більшістю в Косово. У часи раннього Мілошевича, коли розгорілися війни на югославських теренах, Белград встановив у Косово пряме управління. Косовські албанці натомість ще на початку 90-х почали формувати свої воєнізовані угруповання. У 1996 році вони сформувалися в «Армію звільнення Косова», метою якої було досягнення повної незалежності Косова.
Криваве протистояння між повстанцями та федеральними силовиками увійшло до активної фази в 1998 році. Югославські (сербські) війська, міліція та парамілітарні формування на 1999 рік практично змогли завдати поразки Армії звільнення Косова. Але після чергового інциденту із вбивством мирних жителів-албанців в одному з сіл югославськими силовиками та провалом Мілошевича на мирних переговорах у Рамбує, у конфлікт включилося міжнародне товариство.
Рада Безпеки ООН у 1999 році прийняла Резолюцію 1244, яка стала підставою для подальшого міжнародного втручання у цей конфлікт.
Активні дії почалися з боку Північноатлантичного альянсу. Авіація НАТО з березня по червень 1999 року завдавала повітряних ударів по військових об’єктах та інфраструктурі на території Югославії, зокрема, у Сербії та Чорногорії. Це до сьогодні болюча сторінка в історичній пам’яті сербів.
Як Сербія втратила контроль над Косово
Влітку 1999 року в Косово увійшли міжнародні війська в рамках стабілізаційної місії KFOR, яка розпочалася під егідою НАТО. Ці стабілізаційні сили розміщені там і сьогодні, майже від початку операції KFOR у ній бере участь й український контингент.
Цікаво, російські військові перебували в складі цієї місії до 2004 року. Російська присутність розпочалася з показового марш-кидка російських десантників до Приштини в 1999 році, де вони встановили контроль над місцевим летовищем. Ця операція закінчилася певним конфузом, оскільки без логістичної підтримки особовий склад російського батальйону почав буквально голодувати, і підрозділи НАТО вимушені були домовлятися з його командуванням про надання допомоги продовольством та засобами гігієни.
Цікаво, що за міжнародної військової присутності в 2004 р. у Косово усе ж сталися масштабні міжетнічні зіткнення, що переросли у великий погром сербських церковно-культурних пам’яток, влаштований албанською більшістю, а також у масову хвилю виселення сербів із Косова.
Зрештою, в 2008 році Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність, яку невдовзі визнали США та ряд інших країн (всього – 111 країн ООН), більшість країн НАТО і Євросоюзу, і навіть Міжнародний суд ООН. Хоча формально цей край продовжував залишатися в складі Сербії, але під управлінням міжнародної адміністрації. Косово досі не є членом ООН.
Уперше в історії переговори між Белградом та владою в Приштині відбулися в 2011 році. Їхньою темою було покращення умов життя сербів на території Косова та спроба нормалізації відносин. Далі зустрічі між сербськими та косовськими урядовцями за посередництва ЄС стали проходити регулярно. Однією з основних проблем є визначення статусу сербських общин на території Косова, до якого Белград та Приштина вже традиційно підходять із діаметрально протилежних позицій. Відповідно до Брюсельского договору у Косово мала бути сформована Асоціація сербських общин, проте влада у Приштині категорично відкидає такий варіант, як такий, що суперечить унітарному характеру країни. Відчутним стимулом для розвитку сербсько-косовського діалогу з нормалізації відносин стало те, що і Белград, і Приштина бачать своє майбутнє в Європейському Союзі. Відповідно, у 2013 році Брюссель поставив перед Сербією однією з головних умов вступу до ЄС нормалізацію відносин із Косово. А наступного року Сербія офіційно здобула статус кандидата на вступ до Євросоюзу.
Не можна оминути увагою той факт, що для сербів, попри їх абсолютно демографічну меншість в Косові на сьогодні, ця земля має вкрай сильне символічне історико-культурне значення. Якщо хочете – значення духовне. Для пересічного серба Косово – це щось святе й сповнене величезної символіки, на кшталт «серця Сербії». Окрім того, в місті Печ у Метохії століттями була резиденція лідера Сербської православної церкви (Печський патріархат). На території Косова і Метохії – а це майже 11 тисяч квадратних кілометрів – знаходяться більше 1,5 тис сербських православних храмів, монастирів, цвинтарів та інших історико-культурних і церковних пам’яток. Діючих монастирів наразі 20, із яких 3 найбільші внесені до реєстру Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Більшість косовських сербів (близько 40 тисяч) мешкають компактно на півночі краю в 4 муніципалітетах (Косовська Митровиця, Лепосавіч, Зубін Поток), чим роблять цей район етнічно однорідним. Де-факто, влада Приштини на сербську північ Косова не розповсюджується. Проте основна маса сербських середньовічних церковно-культурних пам’яток зосереджена якраз на півдні Косова, в албанських районах. Яскравим символом даного поділу слугує міст через річку Ібар, який розділяє північну, сербську, частину міста Косовська Митровиця від південної, албанської.
Наскільки все серйозно та чи реальний повномасштабний конфлікт у Косово
Сербське політичне керівництво торік після перемоги Азербайджану над Вірменією у війні за Нагірний Карабах та повернення цього регіону під фактичну владу Баку через 3 десятиліття, одразу звернуло увагу на такий прецедент у контексті питання Косова. Мовляв, будь-які заморожені конфлікти можуть легко розморозитися, тож, мовляв, Сербія має бути готова повернути свою колишню провінцію. Хоча, ясна річ, президент Вучич наголошує, що він за мир, мирне врегулювання та європейську інтеграцію.
Цікавою була реакція сербського націоналістичного та й ширшому сенсі патріотичного середовища на серпневе виведення військ США із Афганістану після 20 років присутності. Одразу з’явилися іронічні висловлювання в дусі «Наступна американська втеча буде з Косова». І варто наголосити, що без військової присутності НАТО в рамках місії KFOR і насамперед американської бази «Бондстіл» питання про безпеку та незалежність Косова дійсно би стало відкритим досить швидко. Або Сербія повернула б собі Косово відносно швидко (Сербія, нагадаємо, за всі ці роки армію свою якісно переозброїла та посилила, або би Косово об’єдналося з Албанією (хоча навіть зараз сама ця ідея для косоварів цілком приваблива). До того ж без огляду на НАТО надійним партнером та патроном косоварів є Туреччина, що стає все більше дієвим та самостійним гравцем на Балканах в рамках своїх неоосманських амбіцій. Проте наразі немає жодних ознак того, що США та НАТО збираються йти із Косова. Тим паче, що всі країни Балкан окрім Сербії, Боснії і Герцеговини та того ж частково визнаного Косова, вже є членами Північноатлантичного альянсу.
З огляду на це, сербська армія і за російської дипломатичної та матеріально-технічної підтримки, і за успішного свого посилення та переозброєння не може взяти і увійти в Косово. Бо це означатиме пряму збройну конфронтацію з військами НАТО. Та все це має сенс за умови збереження поточної обстановки та розкладу сил.
Додатковим стримуючим фактором для різких дій армії Сербії є те, що за їх інтервенції на півночі Косова під дуже серйозну загрозу помсти з боку албанців-косоварів потрапляють розпорошені й нечисельні сербські громади поза північною частиною цієї частково визначної балканської країни. Вочевидь саме тому Вучич і згадував про «можливі погроми» та закликав НАТО не допустити такого сценарію.
Варто розуміти й те, що сербська компактна етнічна більшість у Косово проживає виключно в 4-х північних муніципалітетах, якраз там, де нині блокують пункти перетину Яріньє та Брняк. Поза цими територіями (за винятком декількох невеличких анклавів) Косово є тотально албанським в етнічному сенсі (те, як до цього дійшло – це вже окреме драматичне питання). Так, наприклад, на всіх інших пунктах перетину косовсько-сербського кордону, окрім згаданих двох, абсолютно жодних проблем немає. І серби реально змушені змінювати номерні знаки на своїх авто. Себто перед нами не загальна ескалація в Косово, а загострення саме на півночі в сербських районах.
Існує й така точка зору, між іншим, що все це брязкання зброєю – політична гра сербського президента Александара Вучича, який розуміє, що нічого вдіяти в Косово наразі не може, зате може підвищити свої рейтинги в самій Сербії перед прийдешніми виборами, які вже не за горами. Більше того, в президента Сербії вже тривалий час прослідковуються нарцистичні нахили.
Насамкінець, саме влада Вучича останнім часом все більше намагається претендувати на силу, що консолідує всіх сербів із країн колишньої Югославії. Глава МВС Сербії та вірний соратник президента Александар Вулін прямо заявляє, що Белград хоче будувати «сербський світ». Із явним зразком у вигляді «русского мира».
Паралельно з цим турбулентні процеси наростають у Боснії й Герцеговині, де сербський ентитет (Республіка Сербська), оформлений в ході повоєнного врегулювання в 1995 році, все голосніше заявляє про своє бажання відділитися та об’єднатися із Сербією. А в Чорногорії до влади в країни вперше з моменту відновлення її незалежності у 2006 році прийшли просербські (хоча й не анти західні в широкому сенсі) сили, а роль та вплив у суспільстві Сербської православної церкви кардинально зросли.
Тож критики офіційного Белграда із БіГ, Чорногорії та Хорватії уже говорять про повернення атмосфери кривавих югославських 90-х та велико-сербського націоналізму.
Досить сюрреалістично на тлі таких реалій виглядає гучна регіональна інтеграція за участі Сербії, Албанії та Північної Македонії – так званий проєкт Оpen Balkans або «Малий Шенген». Фактично Вучич, маючи під боком вороже налаштоване етнічно майже гомогенно албанське Косово, без жодного дискомфорту декларує тісну інтеграцію, всебічну співпрацю та відкриті кордони з Албанією та Північною Македонією, в якій албанці мають наразі дуже солідний вплив та відсоток у населенні. Влада Косова, яка вже наразі зуміла повністю прибрати кордон із сусідньої братньою Албанією, різко критикує таку інтеграцію й участі в ній не приймає. Але думка Приштини в цьому плані нікого особливо й не турбує. Ідея «Малого Шенгену», варто зазначити, походить від гальмування ЄС брати до своїх лав ще не інтегровані туди балканські держави – Албанію та Північну Македонію, які максимально вже виконали всі вимоги Брюсселя, а також Сербію (в її випадку з огляду на косовську проблему такий скепсис Євросоюзу менше дивує).
Фактично для цих країн мрія про вступ до ЄС стала такою собі ідеєю фікс та мантрою, не зважаючи на бажання самого блоку розширюватися на Балканах далі. Проте, як наголошують багато експертів, саме остаточне включення всіх балканських держав до ЄС та, відповідно, максимальна відкритість кордонів у регіоні могла би стати панацеєю від міжнаціональних конфліктів та прагнень до силових переглядів цих кордонів у відповідності з етнічними мапами.
Одним словом, на Балканах усе дуже пов’язано, а тому важко говорити про ті чи інші турбулентності чи ескалації ізольовано й поза регіональним контекстом. Тим більше, що на Балканах, як це було завжди в історії, перетинаються інтереси різних великих сил. На сьогодні це колективний Захід (ЄС, НАТО та США), РФ, але також і Туреччина, що все активніше себе на Балканах проявляє економічно та культурно, та Китай (економічна експансія).
Вочевидь, що після поразок 1990-х років серби дещо відновилися й знову тяжіють до консолідації на Балканах та своєрідного реваншу. Образа на НАТО й Захід за бомбардування 1999 року, наївна, але віра в підтримку з боку Кремля, а також явна зміна геополітичних розкладів у Європі та світі за останні 2 десятиліття надихають їх. Поки що мова зовсім не йде про поновлення воєн 90-х та чергову спробу збудувати збройним шляхом «Велику Сербію». Але різка зміна балансу сил на Балканах відкриє багато «вікон можливостей».
Стосовно ж поточного загострення в Косово – варіант силової розв’язки наразі дуже малоймовірний. Але іміджевий ефект для Вучича, як «захисника сербів» у даній ситуації може зіграти йому явно на руку.
Отже, будемо слідкувати далі. Точно сказати можна одне – на Балканах у найближчі роки точно не буде нудно.
Блог. Анатолій Демещук
