[:ru]Владимир Винниченко – руководитель первого правительства Украины[:ua]Володимир Винниченко – керівник першого уряду України[:]

Революционные идеи Винниченко противоречили развернувшимся событиям в Украине 1917-1920 годов, и не ложились на реальную политическую почву. Он неоднократно подавал в отставку при УНР, Директории УНР, пока в 1920 году окончательно не понял, что его призвание не политика, а литература.

Родился Винниченко в 1880 году в городе Елисаветграде, ныне Кропивницкий, в бедной крестьянской семье. Несмотря на тяжелое материальное положение, после окончания школы парня отдали в гимназию. Но он ее не закончил, так как гимназиста исключили за написание революционной поэмы.

Владимир Винниченко, автопортрет

Сдав экстерном экзамены, чтобы получить аттестат о среднем образовании, в 1901 году он поступает на юридический факультет Киевского университета святого Владимира, где становится членом Революционной украинской партии (с 1905 года Украинская социал-демократическая партия). Винниченко проводил агитационно-пропагандистскую работу среди рабочих Киева и крестьян Полтавской губернии, за что в 1903 году было арестован, исключен из университета, и посажен в киевскую тюрьму. Впоследствии ему удалось бежать.

Затем новый арест, призыв в армию и дисциплинарный батальон. Но Владимир снова убегает и нелегально эмигрирует. Рискуя жизнью, он не раз переходил границу, переправлял революционную литературу в Россию. Опасаясь очередного заключения, он снова эмигрирует из Украины. За границей вместе с Михаилом Грушевским Винниченко издает журнал «Проминь».

В начале Первой мировой войны Винниченко жил в Москве под чужим именем, вплоть до 1917 года, занимался литературной деятельностью. Сразу после Февральской революции Владимир Кириллович вернулся в Украину и снова окунулся в политику, став председателем первого национального правительства Украины в ХХ веке – Генерального секретариата. Был автором почти всех деклараций и законодательных актов УНР.

Генеральный секретариат УНР

Юрий Щербак – писатель, дипломат

Все документы УНР блестящие. Они просто классика. На уровне Библии. Винниченко писал Универсалы. Писал их как писатель, как юрист.

Именно Винниченко,  как глава правительства УНР, вел переговоры с Временным правительством России о признании самопровозглашенной автономии Украины. 22 августа 1917 года Центральная Рада приняла Конституцию Украинской Народной Республики.

В конце октября делегация Украинской Центральной Рады отбыла в Петроград, где стала свидетелем свержения Временного правительства и захвата власти большевиками. Под давлением внешних и внутренних факторов Центральная Рада 22 января 1918 приняла Четвертый Универсал, согласно которому «Украинская Народная Республика провозглашалась самостоятельным, ни от кого не зависимым, свободным, суверенным государством украинского народа».

УНР, 1918 г.

Во время гетманата Винниченко жил на хуторе Княжая Гора, на Каневщине. Занимался литературным творчеством, написал пьесу «Между двух сил». Казалось бы, там была счастливая жизнь, «обреченная» на творчество. Но Винниченко обеспокоен тем, как в Киеве правит гетман Скоропадский, не ориентируясь в существующих политических силах.

По глубокому убеждению социал-демократа Винниченко, только они, закаленные борьбой, честные, морально чистые социалисты должны творить новую Украину. Он понял и то, что народ был разочарован деятельностью Центральной Рады, что его правительство, по сути, ничего не дало крестьянам и рабочим, а большевистские идеи имели поддержку Наблюдая за растущим недовольством украинцев, из-за присутствия войск кайзеровской Германии, Владимир Винниченко выдвигает идею замены гетманата на Директорию.

И снова произошло трагическое недоразумение: глава нового правительства Директории УНР выступает за интересы рабочих, а исполнительная власть, как ему тогда казалось, эти интересы топчет. «Члены Директории, писал Винниченко, – патриоты, но не революционеры». Вскоре из-за разногласий с главным атаманом Директории Симоном Петлюрой Винниченко ушел в отставку и уехал за границу. Так разошлись пути лидеров Украинской национально-демократической революции 1917-1920 годов.

Члены Директории УНР

Игорь Гирич – историк

Петлюра и Винниченко принадлежали к одной партии – социал-демократов и сначала находили общий язык. Но когда начались российско-украинские войны в конце 1917-го, в 1918-1919 годах, их отношения ухудшились из-за разницы в политических взглядах. Практически и Грушевский, и Винниченко, и Петлюра стояли на платформе украинской обособленности, были «самостийниками». Просто их видение приобретения независимости разнилось.

За два месяца до эмиграции Винниченко записал в дневнике: «Пусть украинский обыватель говорит и думает, что ему хочется. Я еду за границу, отряхиваю с себя всякую пыль политики, ограждаюсь книгами и погружаюсь в свое настоящее, единственное дело – литературу. Здесь в социалистической советской России я прячу свою 18-летнюю социалистическую политическую деятельность. Я еду как писатель, а как политик всей душой хочу умереть».

Несмотря на такие заявления в эмиграции политическая карьера Владимира Винниченко продолжается. Он мечтал организовать новую партию, социальная программа которой мало чем отличалась от большевистской, но была бы более «национальной», теснее связана с историческим прошлым Украины.

В конце 1919 года Винниченко попытался воплотить эту идею в жизнь. Он вышел из УСДРП и организовал в Вене Зарубежную группу украинских коммунистов. Основал ее печатный орган – газету «Новое время», в которой опубликовал свое письмо-манифест «К классово бессознательной украинской интеллигенции». Таким образом, сообщив о своем переходе на позиции коммунизма.

В начале 1920 года он начал активно искать пути к возвращению на родину. Советское руководство и лично Владимир Ленин с благосклонностью отнеслись к просьбе Винниченко. В конце мая того же года Винниченко вместе с женой прибыл в Москву, где получил предложение войти в состав ЦККП (б) У, и занять пост заместителя председателя Совнаркома УССР (Украинской Социалистической Советской Республики) с портфелем наркома иностранных дел.

Юрий Шаповал – историк

Скоро он понял, что ни статусов, ни ресурсов у него в политике не будет. Клерк в наркомате иностранных дел Российской Федерации, ведавший украинскими вопросами, сказал Винниченко: «Никакой Украины не было и нет. В Украине все прекрасно говорят по-русски. И весь этот украинский вопрос является выдумкой».

Когда же Владимир Кириллович ознакомился с экономическим и политическим положением Украины, отношениями между Россией и Украиной, то понял, что его приглашают к сотрудничеству из тактических соображений. Поэтому отказался от участия в работе правительства УССР и в сентябре 1920 года вновь уехал за границу. Вернувшись в Вену, Винниченко выступает с критикой национальной и социальной политики РКП (б) и Советского правительства.

В 1925 году переезжает в Париж. К тому времени он был признанным в Европе драматургом. В течение 20-х годов прошлого века на сценах престижных театров Германии, Испании, Италии, Норвегии, Венгрии и Югославии шли спектакли его драм «Черная Пантера и Белый Медведь», «Закон», «Ложь» – пьесы, которые влекли европейского зрителя. В 1927 году родилось самое масштабное произведение Винниченко «Солнечная машина», которое автор называл визитной карточкой украинской литературы в Европе.

Портрет жены, написанный В.Винниченко, 1929 г.

Юрий Шаповал – историк

И вот чудо. «Солнечную машину» покупают и читают, порой ругают и иронизируют. Ее тиражируют в коммунизированной Украине. Тиражи были огромны. Нарком образования Николай Скрипник выплачивает Винниченко гонорар за «Солнечную машину» и другие его произведения. И это спасает Винниченко. Тот уже в состоянии приобрести себе дом в Мужене.

В свободные минуты он продолжал начатые в Берлине попытки рисовать. Живопись Винниченко – наименее известная сфера его творчества. В то же время он продолжает внимательно следить за событиями в СССР. Его недоверие к большевикам нашло отражение в новом романе «Залежи золота». Под залежами автор понимает большой духовный потенциал украинского народа, за контроль над которым разворачивается ожесточенная борьба между чекистами и национально-освободительным движением. Он выслал свой роман на рассмотрение издательств УССР. После нескольких месяцев молчания все издательства категорически отказались его печатать, заявив, что таких залежей золота советское общество не примет. С отказом публикации Винниченко потерял возможность выдавать произведения в советской Украине и зарабатывать на жизнь.

В.Винниченко, автопортрет

В независимой Украине некоторые произведения Винниченко впервые были изданы на рубеже 80-90-х годов, при содействии украинской диаспоры в Канаде.

Марк Роберт Стех – доктор философии (Канада)

Интересный роман «Залежи золота» является частью конгломерата творческих достижений Винниченко. Большая часть которых, до сих пор остаются недосягаемыми для большинства украинцев, вместе с неизданными его романами «Вечный императив», «Лепрозорий».

Большевистская власть постоянно пыталась вернуть Винниченко из-за границы в Украину. Но он не пошел на предложенные компромиссы, благодаря чему не погиб вместе с миллионами в ужасный сталинский период. Несмотря на тяжелое материальное положение и смертельную опасность во времена гитлеровской оккупации, когда он попал в концлагерь, Винниченко смог свободно прожить свою жизнь. Творить в своем скромном домике в Мужене, на юге Франции, до самой смерти в 1951 году.

Революційні ідеї Винниченка виявилися недотичними до подій в Україні 1917-1920 років, і не лягали на реальний політичний грунт. Він неодноразово подавав у відставку при УНР, Директорії УНР, аж поки в 1920 році остаточно не визнав, що його покликання не політика, а література.

Народився Володимир Кирилович 1880 року в місті Єлисаветграді, нині  Кропивницький, у бідній селянській родині. Незважаючи на важке матеріальне становище сім’ї, після закінчення школи хлопця віддали до гімназії. Але він її не закінчив; бо гімназиста виключили за написання революційної поеми.

Володимир Винниченко

Склавши екстерном іспити, аби отримати атестат про середню школу, в 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету святого Володимира, де стає членом Революційної української партії (з 1905 року Українська соціал-демократична партія). Володимир Винниченко проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув’язнений в Києві. Згодом йому вдалося втекти. Потім новий арешт, призов до війська і дисциплінарний батальйон. Але Володимир знову тікає і нелегально емігрує.

Ризикуючи життям, він не раз переходив кордон, переправляв революційну літературу до Росії. І побоюючись чергового ув’язнення, вкотре емігрує з України. За кордоном разом із Михайлом Грушевським Винниченко видає часопис «Промінь».

На початку Першої світової війни Винниченко жив у Москві під чужим ім’ям, аж до 1917 року, займався літературною діяльністю. Одразу після Лютневої революції Володимир Кирилович повернувся в Україну і взявся до активної політичної роботи, став головою першого національного уряду України у ХХ столітті – Генерального секретаріату. Був автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.

Генеральний секретаріат УНР

Юрій Щербак – письменник, дипломат

Всі документи УНР блискучі. Вони просто класика. На рівні Біблії. Винниченко писав Універсали. Писав їх як письменник, як юрист.

Саме Винниченко, як голова уряду УНР, розпочав переговори з Тимчасовим урядом Росії про визнання самопроголошеної автономії України. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила Конституцію Української Народної Республіки.

Наприкінці жовтня делегація Української Центральної Ради відбула до Петрограда, де стала свідком повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів Центральна Рада 22 січня 1918 року ухвалила Четвертий Універсал, згідно з яким «Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

УНР, 1918 р.

Під час гетьманату Винниченко мешкав на хуторі Княжа Гора, на Канівщині. Там він займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Здавалося б, там було щасливе життя, «приречене» на творчість. Але Винниченка бентежить, як у Києві править гетьман Скоропадський, не орієнтуючись в існуючих політичних силах.

На глибоке переконання соціал-демократа Винниченка, лише вони, загартовані боротьбою, чесні, морально чисті соціалісти повинні творити нову Україну. Далі він зрозумів і те, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед запролетаризованих мас. Спостерігаючи за зростаючим невдоволенням народу України, через присутність військ кайзерівської Німеччини, Володимир Винниченко висуває ідею заміни гетьманату на Директорію.

І знову відбулось трагічне непорозуміння: голова нового уряду Директорії УНР виступає за інтереси робітників, а виконавча влада, як йому тоді здавалося, ті інтереси топче. «Члени Директорії, – писав Винниченко, – патріоти, але не революціонери». Незабаром через суперечності з головним отаманом Директорії Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. Так розійшлися шляхи лідерів Української національно-демократичної революції 1917-1920 років.

Члени Директорії УНР

Ігор Гирич – історик

Петлюра і Винниченко належали до однієї партії – до соціал-демократів і спочатку знаходили спільну мову. Але коли вже почалися російсько-українські війни в кінці 1917-го, в 1918-1919 роках, їх стосунки погіршились через різницю в політичних поглядах. Практично і Грушевський, і Винниченко, і Петлюра стояли на платформі української окремішності, були самостійниками. Просто їхнє бачення здобуття самостійності було різним.

За два місяці до еміграції Винниченко записав у щоденнику: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться. Я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу. Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Попри такі заяви в еміграції політична кар’єра Володимира Винниченка триває. Він мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національнішою», й тісніше пов’язана з історичним минулим України.

Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити в життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів. Заснував її друкований орган – газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції». Таким чином він сповістив про свій перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року він почав активно шукати шляхи до повернення на батьківщину. Радянське керівництво і особисто Володимир Ленін з прихильністю поставилися до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 року Володимир Кирилович разом із дружиною прибув до Москви, де отримав пропозицію увійти до складу ЦК КП(б)У і зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки) із портфелем наркома закордонних справ.

Юрій Шаповал – історик

Скоро він розуміє, що ні статусів, ні ресурсів у нього в політиці не буде. Клерк в наркоматі закордонних справ Російської Федерації, який відав українськими питаннями, сказав Винниченкові: «Ніякої України не було і немає. На Україні всі чудово розмовляють по-руськи. І все це українське питання є вигадкою».

Коли ж Володимир Кирилович ознайомився з економічним і політичним становищем України, відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому він відмовився від участі в роботі уряду УСРР і у вересні 1920 року знову виїхав за кордон. Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної та соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду.

В 1925 році Винниченко переїжджає до Парижа. На той час він був визнаним в Європі драматургом. Впродовж 20-х років минулого століття на сценах престижних театрів Німеччини, Іспанії, Італії, Норвегії, Угорщини та Югославії йшли вистави його драм «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня» – п’єс, що захоплювали європейського глядача. У 1927 році народжується  наймасштабніший твір Винниченка «Сонячна машина», який автор називав візитною карткою української літератури в Європі.

Портрет дружини, написаний В.Винниченком, 1929. р.

Юрій Шаповал – історик

І от диво. «Сонячну машину» купують і читають, часом лають й іронізують. Її тиражують в комунізованій Україні. Тиражі були величезні. Нарком освіти Микола Скрипник виплачує Винниченкові гонорар за «Сонячну машину» і за інші його твори. І власне це Винниченка рятує. Той вже в змозі придбати собі будинок в Мужені.

У вільні хвилини він продовжував розпочаті в Берліні спроби малювати. Малярство Винниченка – найменш відома сфера його творчості. Водночас він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР. Його недовіра до більшовиків знаходить своє відображення у новому романі «Поклади золота». Під покладами автор розуміє великий духовний потенціал українського народу, за контроль над яким розгортається запекла боротьба між чекістами та національно-визвольним рухом. Він вислав свій роман на розгляд видавництв УСРР. Після кількох місяців мовчанки всі видавництва категорично відмовились від друку, заявивши, що таких покладів золота радянське суспільство не прийме. З відмовою публікації Винниченко втратив можливість видавати твори в УСРР і заробляти на прожиття.

Володимир Винниченко, автопортрет

В наш час вперше деякі твори Винниченка були видані в Україні на рубежі 80-90х років минулого століття за сприяння української діаспори в Канаді.

Марко Роберт Стех – доктор філософії (Канада)

Цікавий роман «Поклади золота» є часткою конгломерату творчих досягнень Винниченка, значна частина яких досі залишається недосяжною для більшості українців, разом з невиданими його романами «Вічний імператив», «Лепрозорій».

Більшовицька влада постійно намагалася повернути Винниченка з-за кордону. Але він не пішов на запропоновані компроміси, завдяки чому не загинув разом з мільйонами у жахливий сталінський період. Попри скрутне матеріальне становище та смертельну небезпеку під час гітлерівської окупації, коли він потрапив до концтабору, Винниченко зміг вільно прожити своє життя. Творити у своєму скромному будиночку в Мужені, на Півдні Франції, аж до смерті у 1951 році.