Українці у другій світовій

Вони не лише визволяли свою Батьківщину, а брали участь у військових формуваннях держав Об'єднаних Націй. Відомо, що перший німецький бункер під Монте Кассіно (Італія) захопив українець Михайло Паньковець – виходець з Рівненської області.

Географію участі українців у боях Другої світової повідав у своїй праці «Під чужими прапорами. Париж. 1951р.» письменник та публіцист Мирослав Небелюк, який у 1937 році емігрував до Франції:

«Українська кров лилася під англійським, американським та іншими прапорами за сильні ідеали, в осягненні яких українська участь замовчана.

 І сильні світу цього такі, як Черчілль, згадуючи кожен човен, затоплений німцями, ніколи не згадають, що на Монте Кассіно, у норвезькому Нарвіку, у французьких Авранші та Ульгаті лилась українська кров.

А хто скаже, що в Дієппі українці становили втричі більший відсоток бійців у канадських частинах?…А хто порахує кров українців в болотах голландського Маастріхту?».

Чимало українців Закарпаття воювали проти нацистської Німеччини у складі Чехословацьких військових формувань. А для українців, які служили у Війську Польському, Друга світова війна почалася саме 1-го вересня 1939 року, з нападом Німеччини на Польську Республіку.

За підрахунками польського історика Вальдемара Резмера у лавах польського війська  на той час перебувало 110 тисяч українців. Вони служили практично у всіх родах військ. Кілька десятків ветеранів української армії 1917-1920 років  перебували на польській службі. Ці ж самі офіцери захищали Польщу і у 1939 році.

За даними науковців втрати вояків-українців у німецько-польській війні сягають 8-ми тисяч осіб. У німецькій неволі опинилося близько 60-ти тисяч чоловік.

Коли нацистська Німеччина розпочала війну проти СРСР, радянські і британські дипломати домовилися з польським урядом в еміграції, про створення польської армії для спільної з союзними військами протидії Вермахту. До її лав з серпня 1941 року набирали амністованих військовополонених та польських переселенців. Командуючим призначили польського генерала Владислава Андерса.

Андрій Жив`юк – історик

Ця новостворена армія формувалася на території Радянського Союзу, але озброєння, обмундирування, продовольство давали західні країни. Поставки були значні.

Під час першого завдання, у березні 1942 року, армію Андерса відправили на Близький Схід для захисту нафтових родовищ. Спочатку до Ірану, а потім до Іраку. Британцям було потрібне таке військове формування, оскільки Японія  у той час розпочала активні бойові дії у Південно-Східній Азії.

За рік формування Владислава Андерса була перетворена на другий польський корпус у складі британської армії, яка брала участь у боях в Сирії, Лівії та Єгипті. А закінчила бойовий шлях в Італії, де здобула визнання у боях з прориву німецьких укріплень  під  Монте Кассіно,  на початку 1944 року.

Тарас Пилипович  – історик

Відомо, що перший бункер в обороні  Монте Кассіно захопив українець Михайло Паньковець – виходець із селища Погоріловка, Рівненської області. У ході битви армія генерала Андерса втратила близько тисячі військовослужбовців. Серед них близько сотні українців, які і нині поховані на скелястому пагорбі Монте Кассіно.

За даними Українського інституту національної пам’яті  6 тисяч  українців боролися у складі військових формувань Франції. Як вони  туди потрапили?   Справа в тому, що наприкінці 30-х років ХХ століття багато українців виїхало до Франції, з окупованої Польщею Галичини, у пошуках роботи.

Вони згуртувалися навколо Українського народного союзу – громадської організації, яка займалася питаннями національного виховання українських заробітчан, та їхнім захистом від полонізації. Після нападу Німеччини на Францію українство виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю.

У складі іноземного легіону, у травні  1940 року, українці  брали участь у боях за Фландрію, під Седаном, над Сеною та Марною. 2 червня 1940 року маршал Анрі Філіпп Петен, від імені уряду Франції, підписав так зване перемир’я із нацистською Німеччиною, що фактично означало капітуляцію. Але і після цього українці не склали зброю. З Ліону вони рушили до Марселя з намірами продовжувати війну з гітлерівцями. Однак, на цьому шляху, біля міста Гренобль, отримали наказ про демобілізацію. Але перш, ніж розійтися, вирішили залишити нащадкам пам’ять про себе.

Результат пошуку зображень за запитом "бій над сеною та марною"

Аннік Білобран-Кармазин – дочка українського вояка, президент «Ассоціації Адвюль» (Франція)

У лісі, де вони опинилися, був величезний камінь. На ньому українські військові викарбували тризуб і написали свої 900 прізвищ. А з іншого боку того каменя вибили мапу України.

Подібний сучасний пам’ятний знак на честь українців, що воювали у  іноземному легіоні, встановлено у меморіальному комплексі у муніципалітеті Пейньє.

Після капітуляції Франції українці з іноземного легіону поповнили ряди  французького руху опору, в якому статус окремих підрозділів мали три українські формування – курінь ім. Івана Богуна, курінь ім. Тараса Шевченка, а також підрозділ поручика Йосипа Круковського.

Цей український загін, як самостійна бойова одиниця був включений до групи “Резистанс–Тур» під командуванням десантованого з Англії майора Легранда і взяв участь у всіх її бойових операціях.

Легендою французького руху опору став  командир партизанського загону, що боровся проти німецьких окупантів у Північній Франції, українець Василь Порик. Після втечі з нацистського концтабору Бомон, лейтенант червоної  армії Порик створив партизанський загін. У першій половині квітня 1944 року партизани загону Василя Порика пустили під укіс два поїзди, знищили понад 200 солдатів і офіцерів (в тому числі  охорону табору Бомон) і звільнили усіх в’язнів.

Поховано  легендарного «Лейтенанта Базеля», як називали його французи,  у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар. За героїзм і мужність, виявлені у боротьбі проти гітлерівців у Франції, в ході Другої світової війни, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу та героя Франції.

Однак, найбільша кількість вихідців з України боролася у складі збройних сил США  – майже 80 тисяч осіб. Вони воювали проти Німеччини та Японії у тихоокеанському регіоні, у Малій Азії, Північній Африці та Європі. Брали участь у поставках Ленд-Ліз до СРСР, висадці військ союзників у Нормандії і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками-українцями на Ельбі у 1945 році.

Матрос ВМС США Алекс Дяченко, сержант армії США Ніколас Міньо, перший українець-випускник Військової академії США майор Теодор Калакука та багато інших американських військовослужбовців українського походження удостоєні високих державних нагород.

А сержант Ніколас Орешко за мужність, проявлену в боях на території західної Німеччини у січні 1945 року, був удостоєний найвищої військової нагороди США – Медалі Пошани, яку українцю вручив особисто Президент США  Гаррі Трумен.

Інший простий хлопець з родини  українських емігрантів Майкл Стренк,  з 1942 року брав участь у боях на Тихому океані і був відзначений медаллю «Бронзова зірка», орденом «Пурпурове серце» та іншими військовими нагородами США.

23 лютого 1945 року Майкл Стренк встановив американський прапор над японським островом Іводзіма – неприступною фортецею, що була захоплена ціною сотень життів. Пам’ять про ці події увічнена у меморіалі  морської піхоти США у передмісті Вашингтона.