Вони не лише визволяли свою Батьківщину, а брали участь у військових формуваннях держав Об'єднаних Націй. Відомо, що перший німецький бункер під Монте Кассіно (Італія) захопив українець Михайло Паньковець – виходець з Рівненської області.
Географію участі українців у боях Другої світової повідав у своїй праці «Під чужими прапорами. Париж. 1951р.» письменник та публіцист Мирослав Небелюк, який у 1937 році емігрував до Франції:
«Українська кров лилася під англійським, американським та іншими прапорами за сильні ідеали, в осягненні яких українська участь замовчана.
І сильні світу цього такі, як Черчілль, згадуючи кожен човен, затоплений німцями, ніколи не згадають, що на Монте Кассіно, у норвезькому Нарвіку, у французьких Авранші та Ульгаті лилась українська кров.
А хто скаже, що в Дієппі українці становили втричі більший відсоток бійців у канадських частинах?…А хто порахує кров українців в болотах голландського Маастріхту?».
Чимало українців Закарпаття воювали проти нацистської Німеччини у складі Чехословацьких військових формувань. А для українців, які служили у Війську Польському, Друга світова війна почалася саме 1-го вересня 1939 року, з нападом Німеччини на Польську Республіку.
За підрахунками польського історика Вальдемара Резмера у лавах польського війська на той час перебувало 110 тисяч українців. Вони служили практично у всіх родах військ. Кілька десятків ветеранів української армії 1917-1920 років перебували на польській службі. Ці ж самі офіцери захищали Польщу і у 1939 році.
За даними науковців втрати вояків-українців у німецько-польській війні сягають 8-ми тисяч осіб. У німецькій неволі опинилося близько 60-ти тисяч чоловік.
Коли нацистська Німеччина розпочала війну проти СРСР, радянські і британські дипломати домовилися з польським урядом в еміграції, про створення польської армії для спільної з союзними військами протидії Вермахту. До її лав з серпня 1941 року набирали амністованих військовополонених та польських переселенців. Командуючим призначили польського генерала Владислава Андерса.
Андрій Жив`юк – історик
Ця новостворена армія формувалася на території Радянського Союзу, але озброєння, обмундирування, продовольство давали західні країни. Поставки були значні.
Під час першого завдання, у березні 1942 року, армію Андерса відправили на Близький Схід для захисту нафтових родовищ. Спочатку до Ірану, а потім до Іраку. Британцям було потрібне таке військове формування, оскільки Японія у той час розпочала активні бойові дії у Південно-Східній Азії.
За рік формування Владислава Андерса була перетворена на другий польський корпус у складі британської армії, яка брала участь у боях в Сирії, Лівії та Єгипті. А закінчила бойовий шлях в Італії, де здобула визнання у боях з прориву німецьких укріплень під Монте Кассіно, на початку 1944 року.
Тарас Пилипович – історик
Відомо, що перший бункер в обороні Монте Кассіно захопив українець Михайло Паньковець – виходець із селища Погоріловка, Рівненської області. У ході битви армія генерала Андерса втратила близько тисячі військовослужбовців. Серед них близько сотні українців, які і нині поховані на скелястому пагорбі Монте Кассіно.
За даними Українського інституту національної пам’яті 6 тисяч українців боролися у складі військових формувань Франції. Як вони туди потрапили? Справа в тому, що наприкінці 30-х років ХХ століття багато українців виїхало до Франції, з окупованої Польщею Галичини, у пошуках роботи.
Вони згуртувалися навколо Українського народного союзу – громадської організації, яка займалася питаннями національного виховання українських заробітчан, та їхнім захистом від полонізації. Після нападу Німеччини на Францію українство виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю.
У складі іноземного легіону, у травні 1940 року, українці брали участь у боях за Фландрію, під Седаном, над Сеною та Марною. 2 червня 1940 року маршал Анрі Філіпп Петен, від імені уряду Франції, підписав так зване перемир’я із нацистською Німеччиною, що фактично означало капітуляцію. Але і після цього українці не склали зброю. З Ліону вони рушили до Марселя з намірами продовжувати війну з гітлерівцями. Однак, на цьому шляху, біля міста Гренобль, отримали наказ про демобілізацію. Але перш, ніж розійтися, вирішили залишити нащадкам пам’ять про себе.
Аннік Білобран-Кармазин – дочка українського вояка, президент «Ассоціації Адвюль» (Франція)
У лісі, де вони опинилися, був величезний камінь. На ньому українські військові викарбували тризуб і написали свої 900 прізвищ. А з іншого боку того каменя вибили мапу України.
Подібний сучасний пам’ятний знак на честь українців, що воювали у іноземному легіоні, встановлено у меморіальному комплексі у муніципалітеті Пейньє.
Після капітуляції Франції українці з іноземного легіону поповнили ряди французького руху опору, в якому статус окремих підрозділів мали три українські формування – курінь ім. Івана Богуна, курінь ім. Тараса Шевченка, а також підрозділ поручика Йосипа Круковського.
Цей український загін, як самостійна бойова одиниця був включений до групи “Резистанс–Тур» під командуванням десантованого з Англії майора Легранда і взяв участь у всіх її бойових операціях.
Легендою французького руху опору став командир партизанського загону, що боровся проти німецьких окупантів у Північній Франції, українець Василь Порик. Після втечі з нацистського концтабору Бомон, лейтенант червоної армії Порик створив партизанський загін. У першій половині квітня 1944 року партизани загону Василя Порика пустили під укіс два поїзди, знищили понад 200 солдатів і офіцерів (в тому числі охорону табору Бомон) і звільнили усіх в’язнів.
Поховано легендарного «Лейтенанта Базеля», як називали його французи, у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар. За героїзм і мужність, виявлені у боротьбі проти гітлерівців у Франції, в ході Другої світової війни, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу та героя Франції.
Однак, найбільша кількість вихідців з України боролася у складі збройних сил США – майже 80 тисяч осіб. Вони воювали проти Німеччини та Японії у тихоокеанському регіоні, у Малій Азії, Північній Африці та Європі. Брали участь у поставках Ленд-Ліз до СРСР, висадці військ союзників у Нормандії і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками-українцями на Ельбі у 1945 році.
Матрос ВМС США Алекс Дяченко, сержант армії США Ніколас Міньо, перший українець-випускник Військової академії США майор Теодор Калакука та багато інших американських військовослужбовців українського походження удостоєні високих державних нагород.
А сержант Ніколас Орешко за мужність, проявлену в боях на території західної Німеччини у січні 1945 року, був удостоєний найвищої військової нагороди США – Медалі Пошани, яку українцю вручив особисто Президент США Гаррі Трумен.
Інший простий хлопець з родини українських емігрантів Майкл Стренк, з 1942 року брав участь у боях на Тихому океані і був відзначений медаллю «Бронзова зірка», орденом «Пурпурове серце» та іншими військовими нагородами США.
23 лютого 1945 року Майкл Стренк встановив американський прапор над японським островом Іводзіма – неприступною фортецею, що була захоплена ціною сотень життів. Пам’ять про ці події увічнена у меморіалі морської піхоти США у передмісті Вашингтона.
