Сьогодні день української писемності та мови

Історія походження української мови завжди була об'єктом суперечок мовознавчого та політичного характеру. Причому більшість відомостей зазвичай розглядалися крізь призму чужоземних, і перш за все, російських концепцій.

Що про це думають визнані вітчизняні фахівці, які досліджують історію українського друкарства, мови та писемності – у нашому спецматеріалі.

Чи міг раніше хто-небудь уявити, що ціна мовного питання буде такою?

Павло Гриценко – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Ви здивуєтесь, але такі передбачення існували ще у 19 столітті. Мовне питання завжди належало до центральних. З часів російського царя Олексія Михайловича робилося усе щоб пригорнути, поглинути, але не дати розростися українському слову. Та величезна література, величезна книжність, що вже була на теренах України раптово потрапила під заборону.

Існувала вказівка усі видання передавати до російського Синоду. Начебто для виправлення та перевірки. Таким чином тисячі манускриптів, з числа українських пам’яток, просто пропали. Окремі документи ми знаходимо в архівах Росії лише зараз, на початку 21 століття. Що сталося, власне, із оригіналом Конституції Пилипа Орлика.

Йдеться про створений у 1711 році колосальний за своєю значимістю демократичний законодавчий Акт. Написаний староукраїнською мовою з використанням високого юридичного стилю.

У 2008 році, україномовний оригінал Конституції Пилипа Орлика знайшовся. І не де-небудь, а в Російському державному архіві давніх актів. Саме сюди був вивезений і тут зберігається величезний документальний масив історії України. Пік «документальної зачистки» припав на другу половину 19 століття. Коли Росія остаточно привласнила історію Київської Русі і всіляко, зневажаючи мову, щосили намагалася не допустити, аби пам’ять про її значимість проросла на українських землях.

Коли саме українська мова постала самостійною серед мов східного слов’янства?

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Будьмо відвертими і спиратимемось лише на факти. До офіційного прийняття християнства писемність на Русі була. Була книжність. ХІ-ХІІ століття стали періодом надпотужного розвитку писемності. Причому це не якійсь патріотичні фантазії, а це факти. Бо перший митрополит Іларіон пише «Слово про закон и благодать». Воно ж дійшло, воно ж збережене! Написано твір високим стилем, церковнослов’янською (староболгарською – Ред.) мовою, але з масовим вкрапленням місцевих народних елементів.

Але у Російська Федерація переконує, що Русь то Росія, а отже народною мовою у даному випадку слід вважати російську?

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Ніхто нікому не заборонить вважати так, як він хоче. Хтось переконаний у тому, бо так кажуть, хтось з якихось інших міркувань. Але є певна об’єктивність і вона полягає у тому, що віддавна і до сьогодні існує чітка диференціація мовного простору. Я хочу послатися не лише на мовознавчі дослідження українських вчених, а насамперед на мовознавчі об’єктивні дослідження російських вчених. Які твердять, що якщо зводити до єдиного джерела пам’ятки, які створені на теренах Росії та писемні пам’ятки, що створені на теренах сучасної України – вони не будуть 100% ідентичними. І висновок російських вчених звучить так: «Многие явления русского языка невозводимы к древнерусскому единому. Поэтому говорить о единстве народного древнерусского языка – нет основания». Наголошую, це висновки сучасних російських вчених, що давно відомі!

Відомо, що першими перекладачами церковних книг зі староболгарської на слов’янську, були проповідники християнства брати Кирило і Мефодій. Не дарма за однією з версій слов’янами нас охрестили за те, що ми знали святе слово. А німцями, спочатку, образно називали тих, хто святого слова не знав, а отже, вважався «німим». У всіх слов’янських країнах Кирила і Мефодія шанують, як творців слов’янської писемності.

Але у 2013 році, ще до трагічних подій нашого співжиття з північним сусідом, РФ випустила у прокат скандальний фільм «Код Кирила», За теорією авторів, саме Росія була причетна до зародження цивілізації, врятувала кирилицю від хунти більшовиків, і стала монополістом на роздачу алфавітів сусідам.

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Не можна «привласнювати» Кирила. І не можна роздираючи на собі сорочку говорити що, мовляв, Росія єдина, хто захищає «код Кирила». Немає ніякого коду Кирила. Є просто внесок Кирила та Мефодія, як помислодавців у створення азбуки, та ідея наближення святого письма до кожного зі слов’янських народів. Зрештою ця ідея знайшли відгук у нашому Пересопницькому Євангелії, перекладеному староукраїнською мовою, а Росія таких перекладів не знає.

Результат пошуку зображень за запитом "Пересопницьке Євангеліє"

Пересопницьке Євангеліє

– І ще одне, у фільмі дійсно використані судження багатьох провідних російських вчених. Але у мене так і лящали біля вуха ножиці редактора. Який вирізав потрібні шматочки майже по пів речення і тулив їх туди де йому було вигідно вибудувати месіанську роль Росії у сучасному збереженні православ’я. Воно існуватиме лише там, де релігія, віра та святий храм не будуть використовуватися у боротьбі та породженні ненависті до когось.

У російському фільмі «Код Кирила» багато чого сказано про, нібито, бажання латинізувати українську мову?

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Це ідеї не сьогоденні. Була спроба латинізації у Галичині, коли вона входила до Австро-Угорської імперії, але з того нічого не вийшло. Здавалося б, у чому складність один алфавіт заступити іншим. Але латинізація стала неможливою через глибинні традиції використання у цьому регіоні лише певної азбуки. Сьогодні про це теж не йдеться. Ніхто з серйозних політиків та науковців можливості латинізації не розглядає.

До речі, чи замислювалися ви, чому полякам, білорусам, українцям перекладачі непотрібні, а росіяни цих мов не розуміють. Виявилось, що «російська» збігається у лексиці зі слов’янськими мовами лише на 30%. А ось між білоруською та українською мовами відсоток такого збігу незрівнянно більше. І це не міфотворчість.

Варто зазначити, що росіяни до сфери інтересів яких входить українська мова – прекрасно її розуміють. У 70-ті роки, коли київський журнал «Всесвіт» публікував популярні західні романи, його читала інтелігенція всього Радянського Союзу. І ніякого мовного бар’єру не було.

Сергій Грабовський – політолог, лауреат премії ім. Джеймса Мейса

– А зараз цей бар’єр є. І він не лінгвістичний, а ментальний. Адже мова, це не лише спосіб комунікації. Це спосіб світосприйняття. Людина бачить світ не очима, а своїми поняттями, що виливаються у слово.

Культурне життя українського та російського народів, – каже Валентина Бочковська, від початку було принципово різним. На українських теренах засновником друкарні могла бути приватна особа, Нести у світ друковане слово міг будь-який монастир, церковні братства та єзуїтські колегіуми, адже Україна завжди була багатоконфесійною. Спектр видавничої літератури, з обов’язковими елементами української мови, був величезний. Нею написані не лише епіграфи та післямови, а нерідко й увесь текст стародруків.

Валентина Бочковська – директор Музею книги і друкарства України

– В цей час, у північного сусіда, все, що відбувалось підпорядковувалось думці та діям чергового самодержця. Поширювався тиск і на друкарні. Тому на відміну від України, їх там було аж… дві. Те, що друкували в Україні – росіян, безумовно, цікавило. Так само, як і все те, що тут відбувалося. І щоб убезпечити Росію від впливу українських вільнодумців, з початком 17 століття, наші церковно-літературні твори стали забороняти. Авторів піддавали анафемі, а книги палити.

Перш за все, це стосувалося праць видатних українських державних діячів: Петра Могили, Іоаникія Галятовського та Лазаря Барановича. І єдиними, хто схилив коліно перед українським друкованим словом, стали російські старообрядці. Які не лише читали українські книжки, а й передруковували.

У Москві розуміли – зупинити вплив вільного слова на імперію можна лише жорсткою цензурою. У першому ж цензурованому Акті значилося: «Заборонити всі книги, що з великоруським не подібні». Це стосувалося не лише мови, а й суті, яка в них викладалася.

Валентина БОЧКОВСЬКА – директор Музею книги і друкарства України

– Наприклад, російський Синод заборонив друкувати Києво-Печерський «Патерик». Він був заборонений до видання 60 років. Чому? Та тому, що ця книга була «відмінною і з великоруською мовою не схожа».

«Патерик» Петра Могили був хронікою найдавнішого слов’янського монастиря, складеною ще Нестором Літописцем. Книга навчала канонам української церкви, за якими жили шановані праведники, і викладала обрядовість, якої дотримувалися наші предки. За велінням Москви все це було переписано.

Валентина БОЧКОВСЬКА – директор Музею книги і друкарства України

– Загальновідомий факт від якого ми відштовхуємось, згадуючи про початок українського книгодрукування, пов’язаний з ім’ям Івана Федоровича. Логічне запитання: «Чому ж Федорович, якщо він Іван Федоров?» Але, як виявилося, у Львові, де відомий першодрукар відкрив свою справу, він підписувався саме так – Федорович. А Фёдоровым – Іван був у московитів. У післямові до львівського «Апостола» (дуже біографічного) першодрукар написав «Від заздрості і злоби був змушений тікати з батьківщини в невідомі землі».

Результат пошуку зображень за запитом "Іван Федоров"

Але дослідникам, не давало спокою питання: «А було в Україні книгодрукування до Федорова?» Адже на його могильній плиті у Львові значиться, що він «занедбане друкарство одновив». І у 1968-му році, коли українська та російська радянські республіки готувалися відзначити 400-т річчя друкарської справи, українець Юхим Запаско – підтвердив те, що шукали роками. Знайдений документ відносив дослідників до 15-го століття (!). Виявилося, що в 1460-му році, міщанином Степаном Дропаном, одному з Львівських монастирів була подарована друкарня. Вона вважається другою в Європі після друкарської справи Йогана Гуттенберга.

Навіть зараз у давньокиївській та церковнослов’янській мовах можна відшукати елементи протоукраїнської мовної спадщини – того, що стало предтечею сучасної української мови. Але навіть Валуєвський циркуляр, здався малим злом, в порівнянні з боротьбою, яка на початку ХХ століття розгорнулася між радянським керівництвом та українцями, що відстоювали збереження національної ідентичності.

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Мова не дитина, яка народилася в один день. Українська має сотні неспростовних диференційованих ознак, які чітко розрізняє поляк, словак або будь-який інший слов’янин, який її почує. Мову можна використати у тій чи іншій політичній доктрині чи боротьбі, але насильства вона не терпить.

Лінія фронту знову пройшла крізь мовне питання. Для цього радянська влада отримала величезний спектр прямих і непрямих засобів, змусити людей говорити виключно російською. Над українською мовою насміхалися, називаючи її «селянською». Не дивно, що десятиліття подібного ставлення до нашої культури та мови, виховали у лавах українців комплекс меншовартості.

Цинізм сягнув апогею, коли під приводом захисту прав людини у СРСР був проголошений курс на воз’єднання мов, народів та культур, шляхом злиття націй у нову історичну спільність людей – радянський народ, Прикриваючись інтернаціональними ідеями, влада продовжувала запроваджувати імперську мовну політику.

Але трапився казус. Для початку більшовики вирішили перейменувати свою псевдо «великоруську» мову, позбавивши її самодержавної дописки «велико» та залишивши просто назву «руська». Тобто є самоназви: «хто?» – «українець», «француз», «італієць». Але в усьому світі не знайдеш більш парадоксального прикладу, коли національність «руський» та назва мови «руська» є прикметниками, і відповідають на питання «який?»

За президентства Віктора Януковича, було піднято питання щодо необхідності прийняття Закону «Про мови». Хоча не було і немає підстав говорити, що коли-небудь російська на території України була у занепаді чи вимагала захисту. Уся доказова база про нібито її нестачу на екранах та в українській пресі – не витримувала критики.

Згідно статисти, все було навпаки. В Україні зберігалася двомовність, і на 9-ть російськомовних, припадала лише одна українська книга. Але загроза крилася в іншому – намаганнях ввести на території України російську у якості другої державної. У землях, де корінним споконвіку була «українська», і без того превалюючій російській мові пропонувалося надати винятковий статус.

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Я тоді зрозумів: якщо закон буде підписано (а на той час Рада його вже ухвалила), це означатиме кінець цьому Президенту і цьому уряду. Я для себе тоді вивів одну формулу: ми будуємо не вільну Україну, якщо дозволяємо ухвалювати подібні закони. Бо тоді це буде не демократична Україна, а малоросійський паханат при кремлівському каганаті.

Але саморегульована система, якою є українська мова, виявилася мудрішою за вчених і політиків, які говорять, що з нею щось не так. Вона вже більше тисячі років існує, і живе своїм життям, – підсумовує доктор філологічних наук Павло ГРИЦЕНКО.

– Насамкінець закликаю менше піддаватися впливу маніпуляцій. Щодо «старшого» і «молодшого» брата, «більш» чи «менш» розвиненої мови. Це спекулятивні твердження. Якщо ми з вами спілкуємось і у нас вистачає мовного ресурсу, щоб передати будь які думки та емоції, це означає лише одне – українська мова розвинута і самодостатня.