Щедрівочка-ластівочка

«Ой, в полі – полі сам Бог походжав // Та й Матір Божу за руку воджав», – гудуть два чоловічі баси. Прокидаюся не так від співу, як від яскравого світла і колючого пшеничного дощу на обличчі. Я ще малий, але вже знаю, якщо сусіди, дядько Володька і дядько Микола, у нас засівають, значить, настав ще один Новий рік – старий.

Здогадуюся, що зараз мати зацокає посудом, наллє їм по чарці. Знову провалюючись у сон, ніяк не можу зрозуміти, чому, вітаючи з Новим роком, дядьки ще й додають: «Та з васильками!» Звідки квіти взимку?

Але ж хіба тільки квіти приходять до нас серед зими? Разом із ластівочкою-щедрівочкою усі хати облітає «сивая зозуленька»,  сірая коза скаче по яворині, а хлопчик Андрійко «коника пасе» і в «дудочку грає».  Але ми тому не дивуємося, бо знаємо, що  пісні-щедрівки, народилися ще в дохристиянські часи. Такими піснями, може, тисячу років тому, а може й давніше, наші далекі пращури зустрічали новий рік. Тоді його починали навесні з пробудження природи, з перших квітів, з прильоту птахів. Вдумайтеся, українці ще не називали себе українцями, але вже була наша праукраїнська мова, були пісні й традиції, які дожили до наших днів…

З прийняттям християнства мої васильки «наклалися» на князя Володимира, хрещеного під іменем Василь, якого ми святкуємо взимку. На морозний щедрий вечір стали прилітати і ластівки із зозулями…

До речі, у росіян немає щедрівок. Одну із найпереконливіших ознак  первородства українців, їхні вчені-фольклористи  ховали за анемічним визначенням: «щедровки южнорусских славян». Тому зрозуміло, що і в радянські часи усілякі народні звичаї вважалися пережитками і були під негласною забороною. Вийшов на вулицю з колоритним перевдяганням, Козою і Зіркою-сонцем – то чекай на комуністичні громи і начальницькі блискавки!

Вже на університетському журфаці, збираючи ватагу колядників, ми знали, що кількома роками раніше, попередників-«першопрохідців» зупинили люди в цивільному і забрали студентські квитки. То була пригода із щедрівниками, які гуртувалися навколо голосів Сашка Зайця і Валерія Ясиновського, нині заслужених журналістів України. Був тоді 1979 рік. Пісенний гурт, як і попереднього разу, йшов вітати  Олеся Гончара. Але  перед під’їздом до них підійшли з іншого «гурту»: «Какие колядки? Студенты? А документы есть? Хорошо, заберете их в ректорате, если, конечно, вам их отдадут»….

Фото: Олександр Клименко

Хлопці посунули невеселою ватагою до квартири декана факультету Дмитра Прилюка. Почувши  про забрані квитки,  дружина декана Віра Григорівна вигукнула: «Дімо,  дітей треба рятувати!» Та й сам декан, мабуть, розумів, що треба рятувати не  лише дітей. Бо одразу зо два десятка «організованих націоналістів», то занадто не лише для факультету журналістики, а й усього університету. Дмитро Прилюк розважливо порадив: «А зайдіть-но до ректора, пощедруйте у нього».

Михайло Білий був не просто ректором, академіком-фізиком, а й Головою Верховної Ради УРСР. Тоді, як відомо, народні депутати були народними, навіть керівники Ради працювали на основній роботі, відлучаючись з неї на кількаденні сесії. Ректор жив в одному будинку з деканом і радянські щедрівки йому сподобалися. Замість «син Божий народився», тоді співали «рік новий….» І обов’язково: «хай святкує з нами вся наша родина, вся наша родина – Радянська Вкраїна»… Та й щедрували на «радянський» щедрий вечір, 31 грудня.

Фото: Олександр Клименко

Пам’ятаючи про таке, перед виходом «в люди», ми влаштували прослуховування і запросили секретаря парткому факультету,  доцента Михайла Скуленка. «Назвіть першоджерела», – по-діловому поцікавився Михайло Іванович. «Видавництво «Наукова думка», повне зібрання українських пісень, том третій, сторінки з 220-ої по 250 -у»,  – миттєво і впевнено відповів Василь Метерчук, нині теж заслужений журналіст. «Екзамен» склали на відмінно.

Першим ділом поводили Козу по рідному студмістечку на Ломоносова. «О, український новий рік!» – посміхалися студенти з Африки. «Мама, смотри, ряженые», – радісно підбігло дитя на зупинці 38 автобусного маршруту. Продовжили на Хрещатику, де в одному з кафе, якого уже  немає, нас пригостили кавою.

А увечері настала черга письменників. «Спасибі, що привели козу, яка «ні в одном глазу», – зустрів з порога незабутній майстер експромту поет Петро Осадчук. У прозаїка Володимира Дрозда і поетеси Ірини Жиленко підростав синок. Побачивши хлопців і дівчат у народних костюмах, справжню рогату Козу у вивернутому кожусі, він напросився з нами. «Ось що воно, водити козу», – сказав Володимир Дрозд, рахуючи сходинки багатоповерхового письменницького будинку. «А ми тепер знаємо, що таке дати дрозда!» – почув відомий письменник у відповідь від Юрія Лисенка.

То був наш викладач, молодий аспірант, нині відомий багатьом під псевдонімом Юрко Позаяк. Він теж  напросився до нашого гурту, після того, як ми защедрували в його родині. У академіка Миколи Жулинського колядували двічі: «Буде професор із Канади, ще раз зайдете, хлопці?» Чому б і не зайти! «Та ви ж у мою хату жар-птицю привели», – вигукнула велика поетеса Ліна Костенко, почувши, як ніжно дівчата виводять про ластівочку…

Свою першу обробку народного «Щедрика» український композитор Микола Леонтович зробив у 1901 році, а через двадцять років хор Олександра Кошиця подарував українську пісню світові.  1 січня 1919 року голова Директорії УНР Симон Петлюра запропонував Кирилу Стеценку і Олександру Кошицю організувати дипломатичну культурну місію – Європа має зрозуміти Україну через її душу – народну пісню. Український хор з тріумфальним успіхом гастролював Європою, представляючи на початку 20-х років уже задушену більшовиками Україну.  Але європейці зрозуміли «хто такі українці і чого вони хочуть».

«Вам заперечують існування вашої нації, але ваші співаки доводять світові, що ця нація мaє незрівнянно могутню і музикальну душу», – говорив професор Сорбонни  хоровому диригентові та композиторові Олександрові Кошицю. Пізніше були  виступи у Латинській Америці  перед багатотисячними аудиторіями, були концерти у Північній Америці, в легендарному американському Карнегі Холі. Американець українського походження Петро Вільговський  написав новий текст «Щедрика», замінивши ластівочку на срібні дзвони. Бо він був впевнений, що на відміну від українців, американці не зрозуміють чому ластівка прилітає серед зими. «Перезимувавши» в Америці найтяжчі більшовицько-сталінські зими, рідна пісня повернулася на Батьківщину на крилах світової слави.

«Carol of the вells» сьогодні одна з найпопулярніших різдвяних мелодій!  Відомо більше ста її кавер-версій. Але  якби не хор Олексадра Кошиця, не  дипломатична ідея Симона Петлюри, то «Щедрик», напевне, зупинив би свій політ разом з автором обробки народної мелодії.  1921 рік, який розпочав світову популярність «Щедрика», став останнім роком життя Миколи Леонтовича. За офіційною радянською версією, 22 січня композитора, який приїхав до батьків у вінницьке село, смертельно поранив з гвинтівки і пограбував бандит-петлюрівець (!), напросившись у сільську хату на нічліг. Насправді, «петлюрівцем» виявився чекіст Грищенко, агент по боротьбі з контрреволюцією і саботажем. Для радянської влади українська пісня, українські традиції та звичаї, діячі української культури завжди були безумовною «контрреволюцією і саботажем» Втім, хіба тільки для радянської?

…На зворотньому шляху до гуртожитку, втомлені, з великим мішком нащедрованого  добра, ми незмінно стукали до квартири  Івана Драча! Тут був завершальний акорд нашого походу. Іван Федорович дарував книги – ставив розкрилений підпис. В один із приходів мені випадково дістався «Соняшник» без автографа. Через два десятки років я попросив поета «повернути борг», але підписати книгу вже моїм дітям. «Софійці й Антонові, двійнятам, на щастя, здоров’я і любов. Від серця», – написав Іван Драч і так само розгонисто розписався.

Через тисячоліття прилетіла до нас наша ластівка – жар-птиця і з нашими дітьми летить у нове тисячоліття!