Протести під Верховною Радою, які почалися 17-го жовтня цього року, обіцяли стати бенефісом грузинського реформатора і так званих опозиційних сил, об’єднаних під гучними гаслами «Великої Політичної Реформи». Організатори акції не соромилися загравати і з більш серйозними політичними термінами, як то «відставка президента», «революція» та навіть «новий Майдан».
Реальность в виде пенсионеров под флагами «Батьківщини», объявлений о наборе людей размещенных в Интернете, и явки трех тысяч протестующих вместо обещанных тридцати – продемонстрировала существующее положение кризиса оппозиции в Украине. Почему же использовав все поверхностные ритуалы и протестные методы, лидеры оппозиции не смогли получить какой-либо поддержки от общества? Очевидно, что наиболее существенными являются следующие три фактора:
Протестные требования
Прежде всего, надо признать, что требования определеные организаторами как основные (то есть изменения избирательного законодательства, снятие депутатской неприкосновенности, создание Антикоррупционного суда), однозначно, не являются консолидирующими или революционными. В них не идет речь о перезагрузке власти или перевыборах. Фактически они созвучны с тем, что власть в лице Президента озвучивала ранее или планировала делать в будущем.
То есть можно сказать, что основные требования оппозиции и цель акции не совсем резонируют с запросами общества, и скорее касаются интересов определенных политических сил. Которые с их помощью планировали запустить процессы парламентского кризиса и усилить свои позиции.
Лица оппозиции
Можно с уверенностью констатировать, что кредит доверия нынешних оппозиционных лидеров иссяк еще год-полтора назад. Самым резонансным событием протестных акций можно признать попытки внефракционного народного депутата Парасюка, физически повлиять на руководителя УГО гражданина Галетея. С таким уровнем выходок, драками и дымовыми шашками в Верховной Раде, как сейчас, оппозиция обречена усиливать позиции власти.
Большинство лидеров Революции Достоинства и борцов с коррупцией были самодискредитированы, в том числе с помощью нынешней власти. Поэтому в обществе искусственно создается ощущение безальтернативности и отсутствии реальной оппозиции, что однозначно усиливает Президента и правящий класс в целом. Тем самым нивелируя возможный протестный потенциал.
Что касается главного инициатора – Саакашвили, здесь можно еще раз отметить его зависимость и несамостоятельность в качестве политической фигуры. Который вынужден был выступать в соответствии с общими требованиями политической акции и в конце концов остался один при немногочисленной поддержке депутатов из партии Самопомощь. С надеждой на внезапную радикализацию протестных акций.
Партийные флаги
Решение провести акции под партийными флагами сыграло явно не на руку организаторам. Доверие к политическим силам в Украине является минимальным. Люди фактически продавшие все достижения революции Достоинства олигархам, могут собрать народ под своими знамёнами преимущественно за деньги, что и было подтверждено нашими журналистами.
Отказавшись расширить список требований к власти, организаторы «отсекли» от участия в акции множество общественных объединений с их инициативами. А значит и цель протестов изначально была более прагматичной и политической, чем та, которая исходила из декларативных заявлений того же Мустафа Найем, к слову, депутата от партии «Блок Петра Порошенко».
Как вывод, следует отметить, что в отличие от своего незадачливого предшественника, господин Порошенко действует гораздо хитрее, пытаясь путем перехвата инициативы, использовать любую ситуацию в свою пользу. Что в свою очередь уменьшает предпосылки для реальных изменений и приближает Украину к соседям из бывшего СССР, с их декоративной оппозицией и безальтернативной властью.
[:ua]Реальність у вигляді пенсіонерів під прапорами «Батьківщини», оголошень про набір людей розміщених в Інтернеті, та явки трьох тисяч протестувальників замість обіцяних тридцяти – продемонструвала наявний стан кризи опозиції в Україні. Чому ж використавши всі поверхневі ритуали та протестні методи, лідери опозиції не змогли отримати будь-якої підтримки від суспільства? Вочевидь, що найбільш суттєвими є наступні три фактори:
Протестні вимоги
Перш за все, треба визнати, що вимоги визначені організаторами як основні (тобто зміни виборчого законодавства, зняття депутатської недоторканості, створення Антикорупційного суду), однозначно, не є консолідуючими або революційними. В них не йдеться про перезавантаження влади або перевибори. Фактично вони співзвучні з тим, що влада в особі Президента озвучувала раніше або планувала робити в майбутньому.
Тобто можна сказати, що вимоги опозиції та мета акції не зовсім резонують з запитами суспільства, і скоріше стосуються інтересів певних політичних сил. Які з їхньою допомогою планували запустити процеси парламентської кризи та посилити свої позиції.
Обличчя опозиції
Можна з впевненістю констатувати, що кредит довіри нинішніх опозиційних лідерів вичерпався ще рік-півтора тому. Найрезонанснішою подією протестних акцій доцільно визнати спроби позафракційного народного депутата Парасюка, фізично вплинути на керівника УДО пана Галетея. З таким рівнем витівок, бійками та димовими шашками у Верховній Раді, як нині, опозиція приречена посилювати позиції влади.
Більшість лідерів Революції Гідності та борців з корупцією були самодескредитовані, в тому числі за допомогою нинішньої влади. Тому в суспільстві штучно створюється уява безальтернативності та відсутності реальної опозиції, що однозначно посилює Президента та правлячий клас загалом. Тим самим нівелюючи можливий протестний потенціал.
Щодо головного ініціатора – Міхеіла Саакашвілі, тут можна вкотре відзначити його залежність та несамостійність у якості політичної фігури. Який вимушений був виступати відповідно до загальних вимог політичної акції, а врешті-решт залишився один за нечисленної підтримки депутатів з партії Самопоміч. З надією на раптову радикалізацію протестних акцій.
Партійні прапори
Рішення провести акції під партійними прапорами зіграло явно не на руку організаторам. Довіра до політичних сил в Україні є мінімальною. Сили які фактично продали всі надбання Революції Гідності олігархам, можуть зібрати народ під своїми стягами переважно за гроші, що і було підтверджено нашими журналістами.
Відмовившись розширити список вимог до влади, організатори «відсікли» від участі у акції багацько громадських обיєднань з їх ініціативами. А значить і мета протестів від початку була більш прагматичною та політичною, аніж тією, що випливала з декларативних заяв того ж Мустафи Найєма, до речі, депутата від партії «Блок Петра Порошенка».
Як висновок, слід зазначити, що на відміну від свого невдахи-попередника, пан Порошенко діє набагато хитріше, намагаючись, шляхом перехвату ініціативи, використати будь-яку ситуацію на свою користь. Що в свою чергу зменшує передумови для реальних змін та наближає Україну до сусідів з колишнього СРСР, із їхньою декоративною опозицією та безальтернативною владою.
[:]
