Корупція, а особливо боротьба з нею, залишається одним з головних трендів останніх років.
Під нього виділяються шалені кошти, створюються організації з грізними назвами, на нього працюють ЗМІ та вносяться зміни у законодавчі акти.
Новини та політичні програми українських телеканалів переповнені щоденними звітами про успіхи у нерівній антикорупційної битві. У режимі реаліті-шоу злісних корупціонерів вертольотами доставляють до київських судів, оголошують про підозру прямо у лікарняних палатах, а спецназ у повному екіпіруванні вривається та затримує чергового зловмисника на гарячому. Вся верхівка української влади невпинно заявляє про безперечні успіхи на цьому поприщі, а громадськість нещадно протидіє корупції на «теренах » Facebook.
Коротко кажучи – робота кипить.
Безперечно, якщо дивитися на дійство сидячи у затишному кабінеті, за чашкою ароматного чаю в Брюсселі чи Вашингтоні, то направду, душа зрадіє за український народ, який у єдиному пориві спрямовує сили на знищення корупції, наближаючись до гідного, світлого майбутнього.
А що зблизька? Придивившись уважніше – складно відкрутитися від думки, що епічна битва з корупцією, по суті, лише якісна імітація.
Вона подібна історичній реконструкції звільнення Києва від гітлерівських військ, яку щорічно, у листопаді влаштовують прихильники тематики Другої світової війни на околицях столиці. Те, що відбувається, повністю відображає зовнішні ознаки справжніх військових дій: тут тобі і пафосна назва операції, техніка, люди у військовій формі, крики та димова завіса. А враження, навіяні реалістичністю дійства переповнюють, викликаючи у особливо чутливих скупу сльозу.
Суть наведеної аналогії в тому, що, як і в історії з антикорупційної битвою за Україну, сценарій описаної реконструкції заздалегідь відомий обом сторонам. Розподіл на протиборчі сили вельми умовний, в ході імітації, ніхто серйозно постраждати не зможе. І що найголовніше, в обох випадках, все закінчиться не виграшем або поразкою однієї зі сторін, а традиційною дружньою п’янкою з піснями і танцями.
В результаті, для обох випадків цілком доречна зноска: «за час проведення захоплюючого реаліті-шоу ніхто з учасників та глядачів серйозно не постраждав». Прямим підтвердженням, стали жалюгідні 15 обвинувальних вироків, винесені другорядним учасникам корупційних схем, і озвучені директором НАБУ у червні цього року.
Прикро те, що сценарій антикорупційної боротьби в Україні потенційно не поганий і заснований на досвіді реальних, а головне успішних реформ, що реалізовані у Сінгапурі або в тій же Румунії. Для цього в Україні, практично під копірку, були створені спеціальні органи з чітко прописаними повноваженнями.
У законодавство поступово вносяться необхідні поправки. А Європа та США виділяють конкретні гроші під виконання завдання, що, безперечно, є першочерговим. Здається, будь-якій розсудливій людині зрозуміло: Україна одна з найбільш бідних країн Європи не тільки тому, що Росія окупувала Крим або Путін погана людина, а в першу чергу тому, що корупція в Україні досягла грандіозних розмірів і стала найбільшою внутрішньою загрозою державі і нації в принципі.
Так що ж заважає Україні перейти від імітування до реальної боротьби з корупцією? Суспільство традиційно вважає за краще шукати причини у різного роду абстрактних визначеннях «політичної волі», «судової системи», «законодавства», «олігархів при владі», т.і. Як наслідок, українці свято вірять в існування якогось магічного фактора, що зможе одразу позбавити Україну від усіляких бід. До певної міри, національною ідеєю стала бездіяльна віра у новий суперзакон, орган з совісними та всемогутніми детективами, нову успішну реформу на чолі з благородними вихідцями з Прибалтики і Грузії або надпатріотічного лідера нації, що зріс на українському чорноземі і посланий небесами заради спільного порятунку.
Українське суспільство має яскраву тенденцію на відділення себе, в особі кожного окремого індивіда, від влади і владних структур. І вірить в те, що наша влада, це зовсім інші люди, інший світ і в цьому світі можливі різного роду незрозумілі дива і злодійства. Якщо ж уявити суспільство, як єдиний соціальний організм, то стає зрозуміло, що все гранично взаємопов’язане і наша ненависна, злочинна і корупційна влада є прямим наслідком , дбайливо виплеканим цим же суспільством, тобто всіма нами. І аби щось кардинально змінити, необхідні якісні та кількісні зміни саме в самому суспільстві, а не віра в чудеса та магічні фактори. Ніякі закони, антикорупційні органи, лідери або сценарії успішних країн не будуть працювати в суспільстві, яке не діє, вірить в чудеса і не готове працювати та змінюватися.
Усвідомлення проблеми – перший крок до її вирішення, стратегічно саме з цього необхідно починати. Про яке усвідомлення можна вести мову, якщо корупція так глибоко проросла в систему суспільних відносин в Україні, що в якійсь мірі стала модною.
Кумирами молоді стають прокурори на дорогих авто, що відпочивають на престижних курортах. Головною мотивацією для роботи в державних органах є можливість участі у корупційних схемах, та заробляння грошей незаконним шляхом. Парадокс, але люди, які прийшли в систему з правильними ідеалами, або відкидають їх і стають її частиною або йдуть.
Сьогодні чимало громадських антикорупційних проектів існують виключно для просування своїх лідерів та піару. У підсумку з’являються до болю суперечливі персонажі, які успішніше борються один з одним, аніж з корупцією.
Чи намагаються вони скласти алгоритм співпраці між собою в суспільстві, між суспільством і державою або просто «піаряться» на популярному нині антикорупційному тренді? Швидше друге. А значить, більшість з того, що вони роблять можна вважати якісною димовою завісою над реальною корупцією. Туманом, що розвіється після чергового скандалу або випуску новин.
Тим часом, корупційна складова нівелює основні демократичні процеси. Під час проведення виборів, голоси виборців, особливо того не приховуючи, скуповуються по 400-500 гривень. Гроші заносяться до центрів управління релігійними конфесіями, у якості підказок віруючим за кого краще проголосувати. Як після цього суспільство може вимагати нормальної влади, якщо щодня саме підгодовує корупційного монстра? Якої влади ми хочемо за 500 гривень? Питання риторичне.
З чого необхідно почати? По-перше, необхідна чітка державна і суспільна позиція щодо позиціонування корупції будь-якого рівня, як головної загрози українській державі на цьому етапі історії. Необхідно вимести з голів людей лжетрагічну картину квітучої «Неньки України», на яку віроломно напали злі москалі. Ніхто не сперечається з тим, що «русскій мір», це головний зовнішній ворог України, але варто визнати, що саме слабкість і корумпованість всередині української держави стали каталізатором подій в Криму і на Сході країни. Наша внутрішня слабкість завжди буде сигналом для зовнішніх сил, спрямованих на руйнування та дестабілізацію України.
Transparency International Ukraine зазначає: більшість корупційних практик в Україні відбувається в результаті мовчазної згоди громадян, які знають про факти корупції, але не збираються про них повідомляти. Виходячи з цього, в суспільстві необхідно популяризувати культуру оповіщення про корупційні дії на всіх рівнях, при цьому в українському суспільстві можуть з’явитися труднощі з впровадженням інституту викривачів, який в народі прозвали «інститутом донощиків», проводячи аналогії зі сталінською репресивною системою 1930-х років.
Основну роль у боротьбі з побутовою корупцією необхідно відвести громадським організаціям, що шляхом запровадження громадського інституту інформаторів сповіщатимуть про факти корупції на будь-якому рівні. У такому випадку кожна людина на правах повної анонімності, зможе повідомити про корупційні дії у профільні громадські організації, після чого інформація пройде ретельну перевірку за допомогою офіційних запитів, доступу до публічної інформації та журналістських розслідувань. А у разі можливого підтвердження інформації – відбуватимуться звернення до спеціальних державних органів.
По-друге, необхідно скласти такий алгоритм взаємовідносин, коли держава в особі правоохоронних та спеціальних антикорупційних органів, буде реагувати на запити суспільства, без зайвої паперової та бюрократичної тяганини.
Потрібен постійний контроль відкритих кримінальних проваджень за фактами корупції на всіх етапах.
Але найголовніше, щоб у багатополярному і неоднорідному українському суспільстві, де будь-яка категорична позиція веде до розшарування поглядів, боротьба з корупцією стала об’єднуючим фактором для всіх, хто дивиться у майбутнє і бачить своє життя в успішній та процвітаючій Україні.
[:]
