"У червні в «Тернополі вечірньому» з’явилася друком моя стаття «Без боєздатного війська не буде держави». Через кілька днів її передрукувала львівська «Ратуша» і деякі військові часописи. Минуло трохи часу, і життя підтвердило наведені мною факти зловживань з боку окремих військових чинів. Деякі з них «полетіли» зі своїх посад. Щоправда, ще не всі. Але й для мене ця публікація не минула безслідно. Зрештою, іншого я й не очікував."
Ярослав Горошко в Афганістані
Відразу ж після публікації з уст усіх «колишніх» на мене посипалися звинувачення в націоналізмі. Втім, якщо за любов до України, то я тоді справді націоналіст. Хочу жити на своїй землі вільною людиною серед вільного народу, без опіки «старшого брата» або сумнівних друзів-созників. А те, що робиться зараз у військах і штабах, ніяк не відповідає створенню боєздатних частин і з’єднань. Навпаки, все більше розвалює їх бойову готовність. Невдовзі такі війська не будуть здатні захистити навіть свої військові містечка, не те, що Україну. І мовчати про це я не збираюся.
Поверхово проведена атестація, бездарна кадрова політика на місцях, звлікання із створенням справді патріотичної соціально-психологічної служби, занадто довга відсутність військової доктрини, відсутність ефективно діючих законів і правових нормативних актів про статус військовослужбовців, абсолютна недієздатність старих статутів дисциплінарної служби, якими ще користуються у військах, і зумисне зволікання із введенням статутів ЗС України, саботування створення українських військових нагород – все це вкупі і веде до того, що військові частини і з’єднання втрачають мобільність, боєздатність і поступово починають перетворюватись в «мілітаризовані колгоспи». Якщо до вищеперерахованих причин додати ще й таку, як неукомплектованість особовим складом (бо молодь зараз бачить службу в такому війську «відбуванням каторги» або «вимушеним вісімнадцятимісячним перебуванням в дур домі» і всіляко намагається уникнути служби), то картина вимальовується більш, ніж плачевна. Наші війська також успадкували від «непобедимой и легендарной» такі її болячки, як «дідівщина» та «військовий рекет» (відбирання грошей у молодшого призову).
Останнім часом також відчуається погіршення добового раціону харчування, нестача деяких видів одностроїв і взуття. А головною причиною всіх цих проблем, на мою думку, є те, що в Міністерство оборони, у головний штаб, у штаби округів, з’єднань і військових частин набрали чимало офіцерів, для яких ідея суверенної, соборної і дійсно незалежної України є чужою. Тримає їх там лише можливість мати гарну квартиру, дачу-котедж, автомобіль (і не лише службовий) і владу над тисячами людей. Спираючись на підтримку прокомуністичних депутатів Верховної Ради, вони роблять все можливе, аби тільки залишитись на своїх посадах, і думають лише про те, як більше «набити кишені», поки є можливість, а не про реформи і реорганізацію ЗС.
Крім того, певними силами інспіруються нападки не тільки на недавно створену соціально-психологічну службу, якою керує генерал-майор Володимир Мулява, обзивання її «новим гестапо» і т.п. Прокомуністичні й просоціалістичні депутати ВР звинувачують міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова в орієнтації на «бандерівсько-петлюрівську ідеологію» і вимагають його відставки. І, нарешті, йде шалена атака, особливо на місцях, на Спілку офіцерів України, яку очолює полковник Григорій Омельченко. Тут у хід вже йде все – підкуп, погрози, збір і підтасування або фальсифікація матеріалів з метою скомпрометування найбільш активних членів Спілки в очах офіцерів і солдатів. В результаті ми і маємо небоєздатну, назабезпечену, неукомплектовану, напівроздягнену вже й ненавчену, роздріблену військову структуру. Маємо дезертирство рядового складу і розбігання світ за очі озлобленого і розчарованого у всьому офіцерства. Чи можна цю структуру назвати Армією України? Звичайно ні! Більше того, складається таке враження, що всіма процесами, які відбуваються зараз у військах, досить вдало керують з добре всім відомих відомств сусідньої країни, офіси яких розташовані в районах Луб’янки і Хорошевськогошосе. І керують за змодельованою і прорахованою в інститутах цих відомств програмою. Яка мета цього, я дуиаю, зрозуміло кожному.
Тепер вищеозначені проблеми хочу показати на прикладі нашої частини – частини «спецназу» (спеціального призначення). Відразу ж хочу заспокоїти, бо багатьох (навіть народних депутатів) це слово лякає. Мабуть, тому, що під час горбачовської «перестройки» цим словом почали називати різні підрозділи внутрішніх військ (колишніх військ НКВС) для боротьби з вуличними маніфестаціями. МВС навіть свої ЗМОПи іменує часом «спецназом».
Це зовсім не те. Справжні частини «спецназу» мають цілком інші завдання. Аналогічні війська є в багатьох країнах світу. Це «зелені берети» у США, «коммандос» у Туреччині, Греції й Ізраїлі, «САС» у Великобританії і т.д. Нарешті, і в Росії, і в Україні такі частини так і звуться – «спецназ» (до речі, на відміну від Росії, в Україні таких частин одиниці). У всьому світі війська спецпризначення комплектуються найбільш відбірним національно-свідомим особовим складом і проходять відповідну спеціальну тактичну і фізичну підготовку. Адже вони покликані виконувати важливі завдання в тилу ворога.
У попередній публікації я писав, що мій батальон 6 грудня 1991 року від імені всього особового складу дав телеграму Л. Кравчуку, що буде виконувати тільки накази Президента України, а не міністра оборони СРСР Шапошникова. Ми практично зірвали вивіз зброї і вибухівки з території нашої частини в Росію. Потім 18-19 січня 1992 року переважною більшістю прийняли Присягу на вірність народові України. Писав я і про наших «горе-командирів і зверхників» – генерал-майора Чорнобилова, полковника Полякова, підполковників Кирилова, Соловйова, Ярмоленка і їхню діяльність, направлену проти референдуму і прийняття Присяги народові України.
Причетність генерал-майора Чорнобилова до спроби втягнути нас у підтримку ГКЧП, а також до організації підривань пам’ятників С. Бандері та іншим борцям за волю України, до спекуляції військовими автомобілями і продажу їх організації «Якутзолото» і таке інше. А ще було важке поранення солдата в живіт під час осінньої перевірки 1991 року, коли генерал, добре хильнувши, вирішив продемонструвати своє вміння стріляти з автомата – про це стало відомо багатьом, все було доведено. Він таки потрапив під слідство. Але що з того, коли невдовзі зміг безперешкодно виїхати в Росію, де зараз, за відомостями звідти, має отримати вищу посаду (мабуть, за заслуги у знищенні пам’ятників?).
Полковник Поляков також виїхав до Росії, де зараз командує бригадою в м. Бердську. Підполковники Кирилов, Соловйов і Ярмоленко, які у різний час прийняли Присягу на вірність народові України, залишилися на своїх посадах до грудня 1992 року. Протягом цього періоду вся їхня діяльність була спрямована не на створення ЗСУ і підняття їх боєготовності на вищий рівень, а на боротьбу проти членів Спілки офіцерів України в частині, і особисто проти мене, як голови цієї громадської організації військовослужбовців.
Тут вже довелося мені сповна відчути на собі всі давно відомі методи цькування. Спочатку було заявлено підполковником Ярмоленком, що Армія України вже створена. І потрібно займатись «ділом», а не «демагогією» (це щодо вивчення історії України і визвольних змагань за її волю). Так я став «демагогом». Сам же Ярмоленко, будучи помічником командира частини по роботі з особовим складом, не зробив нічого, аби придбати необхідну літературу з історії України і українського війська, не виділив з фондів ні копійки, аби закупити хоча б зошити для занять з гуманітарної підготовки для солдатів і сержантів. Доводилося все необхідне діставати самим, використовуючи свої кошти і кошти бійців. Потім ця «трійця відважних старих гвардійців» організувала цілу кампанію з метою скомпрометуватимене в очах особового складу частини.
Пішли в хід прямі фальшивки, брехня і провокації. Спочатку підтасовування пояснювальних записок і спроба звинуватити в жорстокому звертанні до солдата: «…заставил съесть фантик от конфеты ряд. Зимонина». Розслыдування выв особисто Ярмоленко. Не вийщло, бо сам же Зімонін розповів, як йому диктував Ярмоленко «что писать в объяснительной». Потім звинувачення у спробі згвалтування двох «женщин». Все було ними придумано, але вийшла «накладка». «Женщины», увірвавшись у мою кімнату, застали мене з дружиною, яка приїхала саме у цей день. Свідком цього ненароком став і старший лейтенант Петраковський.
Знову ж розслідувати цю справу взявся Ярмоленко. Була порушена кримінальна справа, навіть з штабу округу підключились «дізнавачі». Коли і це виявилось «шити білими нитками», то Ярмоленко почав прямо натякати Петраковському (мовляв, дивися, ми хотіли тобі капітана достроково присвоїти, а ти…) про майбутні проблеми з прийняттям його дружини на роботу до нас в частину. Але Петро Петраковський на зговір проти своєї совісті не пішов. Зараз з ініціативи Ярмоленка на мене порушена ще одна кримінальна справа: «избил рядового Рожкова». І що найцікавіше, особисто Ярмоленко виїжджав у Хмельницьку військову прокуратуру «порадити» прокуророві, як цю справу вести. Але і це вигадано ним особисто, бо той же Рожков лежав у госпіталі зовсім з іншим діагнозом, і особисто передав мені пояснювальну, в якій детально описав, як його підполковник «учил писать, что и как».
Підполковники Кирилов і Соловйов, окрім участі в організації цієї акції, як і вищезгаданих, також особисто вели активну боротьбу. «Обработке», крім мене, піддали таких чесних офіцерів, як капітан Підвисоцький, капітан Котенко, капітан Міклашевський, лейтенант Коломієць та інші.
Кирилов, будучи заступником командира частини, до створення ЗСУ ставився вороже. Він ціле літо твердив, що «спецназ Украине не нужен», «бандеровцы – бандиты, и учиться на их традициях незачем». Підполковник Соловйов також всіляко допомагав йому в цьому, забуваючи тим часом посилати нас у військкомати для вивчення мобілізаційних ресурсів приписників запасу і підбору молодого поповнення для служби в частині. В результаті це нанесло непоправних збитків бойовій і мобілізаційній готовності, а молодь приходила до нас ненавченою і не підібраною. На даний час тільки в моєму батальоні 19 бійців за станом здоров’я не придатні для служби у повітряно-десантних військах.
Пересвідчившись, що боротьба із Спілкою офіцерів ніяких наслідків не дає, «трійця» підключила до неї своїх знайомих «із колишніх» у штабі округу і навіть У Міноборони. Тут була вчинена спроба позбутися декого з нас. Мене, наприклад, несподівано викликали до Києва і запропонували полковничу посаду в Сумах. Однак, коли я відмовився, мотивуючи це тим, що не звик залишати справу незакінченою, а також тим, що є депутатом Ізяславської районної ради, друзі наших «відважних полковників» повністю дезорієнтували генерал-лейтенанта Ігнатенка, запевнивши його, що я, мовляв, тримаюсь в Ізяславі за квартиру і т.п. Хоча я й досі проживаю із сім’єю у службовому помешканні на території частини.
Підполковник Кирилов звинуватив нашу Спілку і мене особисто в «нанесении вреда интересам обороноспособности Украины». Так я став ще й «шкідником». Але що шкідливого ми зробили?
Може, якась шкода є в тому, що за допомогою членів Спілки офіцерів військова контррозвідка перешкодила підполковнику Никифорову вивезти за кордон крадене майно повітряно-десантної служби, вартість якого була б оцінена сьогодні в мільйони карбованців? Чи зашкодили ми обороні України тим, що знову таки перешкодили підполковникові Тимощуку, з штабу округу, вивезти з частини майно повітряно-десантної служби без дозволу командуючого округом, вартість якого також важко оцінити? А, можливо, непоправної шкоди Україні я завдав тим, що категорично виступаю за бойову підготовку, проти відриву підрозділів на різноманітні господарські роботи? Чи члени СОУ зашкодили війську України тим, що викрили шахраїв, які розкрадали будівельні матеріали (цеглу, бетономішалки і деревину), заготовлені для будівництва житла для офіцерів, і довели, що й окружні наші зверхники причетні до цього? Чи періодичні викриття членами Спілки недостатньої видачі в добовому раціоні масла, м’яса, хліба, а в сухому пайку – шоколаду є шкодою для армії нашої Вітчизни?
Восени перевірку, яку очолив особисто генерал-лейтенант Гурін, частина здала ледве-ледве на «трійку». Вибачте, шановні, але коли вже офіцери починають стріляти на «двійки» (бо ж не стріляли ціле літо), то стає якось не по собі.
Звичайно, був величезний скандал, і почали шукати винних. І винними, звичайно, «обнаружили и определили» командирів батальонів та рот. Вони і виявились «стрілочниками». Правда, потім згадали і про «плодотворну діяльність» Кирилова, Соловйова і Ярмоленка. І вирішили їх нібито з посад зняти, хоча всі наперед знали, яку вони позицію займали щодо створення ЗСУ.
Отож: підполковник Ярмоленко (він не був атестований на посаду) підлягає виведенню за штат, але вже призначений начальником хімічної служби; підполковник Соловйов з посади начальника штабу знятий, але його товариші вже підшуковують «тепленьке місце» у Міноборони або якомусь вузі Києва; підполковник Кирилов з посади заступника командира частини знятий, але вже опинився на посаді офіцера розвідувального управління Прикарпатського округу. Висновки робіть самі.
Звичайно, всі вони зробили все можливе, використовуючи своїх приятелів«із колишніх» у штабі округу, щоб облити Спілку і мене особисто багном з ніг до голови.
Було навіть таємне засідання в штабі округу, про яке розповів один приятель, підполковник. Він просив поки що не називати його прізвища.Отож, основна тема цього засідання така: діяльність націоналістичної Спілки в Ізяславі необхідно припинити! Головне, будь-яким способом примусити Горошка й інших найбільш активних членів Спілки офіцерів кудись перевестися чи звільнитися з армії. Тоді й інші притихнуть.
І вже збираються зняти з посади командира батальйону капітана Міклашевського, афганця, кавалера орденів, і перевести командиром батальйону кадрового (без особового складу).
Згущуються хмари і над іншими. Особисто я внаслідок трагічного випадку, що трапився у довіреному мені батальйоні, вже став і «злочинцем».Через безвідповідальність прапорщика Ковальця, який замість того, аби контролювати роту зв’язку, ліг спати в канцелярії, загинув рядовий Володимир Стогній. Загинув не на війні, а в мирний час. Причина трагедії – позастатутні стосунки. Смерть Володі – це трагічний підсумок неприйняття найсуворіших заходів для викорінення «дідівщини» з боку командування частини і зумисне небажання негайно піднімати, боячись за свою репутацію, кримінальні справи за клопотаннями, як моїми, так і інших командирів батальйонів. Звичайно, цей випадок використано повною мірою, аби звинуватити мене.
Адже я, як командир батальйону, відповідаю за все, що робиться у довіреному мені підрозділі. Але чи міг я більше зробити, як робив для підтримування військової дисципліни в обстановці постійного цькування? Мабуть, що ні, бо служити в такому середовищі стає все важче і важче.
Отож, всі ці події привели мене до однозначного висновку: якщо найближчим часом не буде проведено переатестації, або правильніше сказати – чистки у ЗСУ від всіх, хто чужий ідеї нашої незалежності, – то армію розвалять до кінця! Якщо не будуть негайно проведені докорінні реформи і взяті за зразок передові ідеї побудови сучасних збройних сил у Західній Європі і США, наша нерішучість щодо такої розбудови ЗС ще вилізе нам боком. Змія вже показалася з нори. Укус її цього разу може виявитися смертельним! А щодо себе особисто, то якщо в нашій частині так буде і далі, якщо нами, як і раніше, будуть командувати перевертні, то, на жаль, доведеться зі службою попрощатися. Хоча це для мене буде трагедією. Але, як професійний військовий, патріот України та свого роду військ, я назавжди залишусь у «спецназі», у справжньому українському «спецназі», який, я вірю, буде, незважаючи на всі потуги «товарищей старых гвардейцев».
Ярослав ГОРОШКО, майор, Герой Радянського Союзу, голова Спілки офіцерів України Ізяславського гарнізону
Джерело: Наша Версія
