Провісник Українського ренесансу

Доля полтавця Василя Седляра, яскравого представника художньої «бойчуківської школи», підтверджує, що у тоталітарному суспільстві немає місця для творчості.

Українська національна революція, століття якої минає, збурила і мистецьке життя в країні. Його потужна хвиля була добре відчутною ще у 30-х роках, яку на довгі десятиліття збили тотальні репресії творчої інтелігенції. Поява нових стилів і форм, наприклад, конструктивізму чи монументальної скульптури, поєднувалася з відродженням давніх українських традицій не лише народного мистецтва, а й візантики чи бароко.

Згадаймо київські школи малярства Михайла Бойчука та графіки Юрія Нарбута. І засновники творчих шкіл, і їхні учні та послідовники своєю самобутністю не вписувалися у прокрустові канони соцреалізму – масового мистецтва для малоосвічених. Уряд зліквідував усі творчі об’єднання, заарештував та знищив переважну більшість самобутніх українських митців, вдався до системної руйнації художніх пам’яток.

Бойчукізм (неовізантизм) це напрям у монументальному мистецтві ХХ століття, в основу якого лягли поєднання конструктивних особливостей українського живопису, іконописців Київської Русі та раннього відродження з елементами українського орнаменту, мозаїки, фрески та портрету XVII-XVIII століть. Започаткував напрям, створив школу українських монументалістів Михайло Бойчук.

Родове гніздо Василя Седляра, яскравого представника «бойчуківської школи» – село Христівка, нині, Шишацького району Полтавщини. Тут він побачив світ 12 квітня 1899 року. Малювання заполонило Василя ще з дитинства. Митець згадував у своїй автобіографії: «Після закінчення чотирирічки вступив за власним бажанням до Київської художньої школи. Закінчив її по загальноосвітніх предметах і, не поділяючи ідеології школи з малювання, перейшов до Української державної академії мистецтв у Києві, та ступив до майстерні монументального мистецтва професора Бойчука».

Василь Седляр

«Навчання в школі «бойчуківців» визначило його творче спрямування. Разом з іншими студентами майстерні Седляр розписував Луцькі казарми у Києві. І хоч у цих фресках домінували «мотиви праці й побуту робітників та селян», митці «застосували художні прийоми, властиві для українського барокового малярства, часто наслідуючи композиції народних картин та ікон XVII – XVIII ст.», – пояснював у своєму дослідженні мистецтвознавець Я. Кравченко.

Василь Седляр зробив помітний внесок, створивши 14 великих композицій. Ще один дослідник образотворчого мистецтва В. Лебедєва помітила в розписах Луцьких казарм кілька оригінальних художніх стилів як вияв індивідуальності молодих майстрів: близькість до народної творчості Івана Падалки, задушевний ліризм Тимофія Бойчука, ясний і логічний характер малярства Василя Седляра, гумор і довірливість – в Оксани Павленко.

Ще студентом Седляр почав викладати. «З січня 1921 року призначений радою Академії інструктором художніх показових курсів при Академії для робітників, дорослих та дітей», – писав він у автобіографії. 1922 року Академію мистецтв реорганізували в Інститут пластичних мистецтв. Тоді ж відбувся перший випуск «бойчуківської» майстерні. Через рік Василя Седляра призначають керівником Межигірського художньо-керамічного технікуму.

Один з учнів Василя Седлара згадував: «Віг був фанатично закоханий в українську ікону та графіку, килими, золотарство та театр…Нас полонив його глибокий розум та загальна культура».

Восени 1926 року Седляр разом з Михайлом Бойчуком та І. Падалкою виїхав у творче відрядження за кордон. Митці побували в музеях та картинних галереях Німеччини, Франції, Італії, Австрії. Не лише ознайомилися з визначними художніми колекціями, оглянули всесвітньо відомі пам’ятники культури, але й вивчили досвід кращих художньо-промислових закладів. За десять років це закордонне відрядження стане формальною підставою для арешту.

Враження від мандрівки вилилися у серію малюнків «Європа», що з успіхом експонувалися на виставках у Києві, а згодом і в Москві.

У 1925 році Василь Седляр став одним із ініціаторів створення Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). Це мистецьке утворення Бойчука та його вихованців, хоч і декларувало соцреалізм, але фактично пішло в опозицію до правлячої тоді Асоціації художників Червоної України (АХЧУ). Діячі Асоціації революційного мистецтва України пропагували впровадження мистецтва у повсякденне життя, авангардистськими засобами наголошували на національній своєрідності українського творчого простору.

«АРМУ – бойчукісти, – писав видатний український художник Михайло Дерегус. – Візантія, ікона, народна картина, народне мистецтво…були орієнтирами в їхній творчості,.. їх цікавило все, що відбувалося у світовому мистецтві. З усіх видів образотворчого мистецтва головним вважали фреско-монументальне».

Успіхи українського мистецького відродження насторожили кремлівську верхівку. У червні 1926 року Пленум ЦК ВК(б)У виніс спеціальну постанову щодо письменника Миколи Хвильового: «Кинуті в пресі гасла орієнтації на Європу «Геть від Москви»…можуть стати прапором для української буржуазії», – писала радянська преса. Про Василя Седляра також з’явилися критичні статті, що направду, більше нагадували наклепи. 1930 року його, позапартійного, звільняють з посади директора Технологічного інституту, яким на той час став колишній Межигірський технікум, та призначають викладачем Київського художнього інституту.

На початку 30-х років усі «бойчукісти» зазнали жорстокої і необґрунтованої критики. Їхню самобутню творчість, апологети «нового соцмистецтва», визначили як формалістичну. Ба більше, говорили про прояви фашистської ідеології на культурному фронті. У тоталітарному суспільстві то був вирок. Але саме у неспокійні 30-ті роки Василь Седляр завершив головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря».

Мистецтвознавець Мирослава Сапко вважає, що Василь Седляр був першим радянським ілюстратором творів Тараса Шевченка.

Проте це стало новим поштовхом для цькування українського митця. Перше видання з 54-ма чорно-білими ілюстраціями побачило світ 1931 року, п’ятитисячним накладом. Друге видання присвячене 120-літтю з дня народження Тараса Шевченка, вийшло у травні 1933 року накладом десять тисяч примірників. «Кобзар» містив 62 ілюстрації, з яких 18 були кольоровими. Художник писав: «Я тільки тепер, коли довелося дійсно взятися за діло, побачив, що за труд та зобов’язання я поклав на себе…Робота мене дуже висотала…Тяжко навіть подумати, як її кінчати».

Перше видання викликало подвійну реакцію: захоплені оцінки провідних критиків та безжальні рецензії «придворних» цензорів. Мирослава Сапко наводить слова російського мистецтвознавця Павла Єттінгера: «Кобзар» оформлено у цілком сучасному стилі, далекому від того декоративно-фольклорного, який ще недавно переважав в українській ілюстрації». А у жовтні 1933 року в українській «Літературній газеті» з’явилася розгромна стаття, у якій Седляра звинуватили у «націоналізмі».

Згодом такими ж доносами зарясніли інші газети та журнали. Один із погромників «бойчукістів», майбутній академік АН УРСР Євген Кирилюк писав тоді: «В «Кобзарі» ворог вжив надзвичайної конспірації. Це карикатури, а не реалістичне мистецтво».

Великодержавних шовіністів непокоїло бурхливе піднесення національної свідомості української інтелігенції, яке вони трактували його як націоналізм. Зростало невдоволення Москви українізацією. Набирав обертів антиукраїнський терор, селян голодною моровицею заганяли у колгоспи. Кампанії проти діячів української культури, освіти та науки змінювали одна одну безперервно. То був спланований погром національного відродження. Його жертвами стали найталановитіші українські письменники та науковці, діячі культури. 1932 року Асоціації революційного мистецтва України було ліквідовано, бо «подальше його існування рівнялося б уведенню агентури буржуазії у мистецтво».

Василя Седляра дедалі міцніше стискають репресивні кліщі. Він ще викладає в художньому інституті, разом з Йосипом Вайсблатом випустили двотомний альбом «Український революційний плакат», оформлює видання Івана Франка, Гео Шкурупія, Володимира Маяковського, Андрія Головка та інших письменників, співпрацює з видавництвом «Українська радянська енциклопедія».

Остання робота В.Седляра – участь в оформленні Червонозаводського театру в Харкові під керівництвом Михайла Бойчука. Не витримавши ідеологічного тиску, «бойчукісти» змінили свій стиль, підсиливши риси соцреалізму. У харківському театрі було зроблено грандіозну за масштабами роботу, пройняту помпезністю та офіціозом. Знайшлося місце портретам Леніна, Сталіна, Постишева, що підносилися над радісним натовпом. Найвідоміша робота Седляра в Червонозаводському театрі – фреска «Дніпрельстан». Таким чином «Бойчукісти» сплатили данину комуністичній владі, проте вже ніщо не могло врятувати приречених.

У листопаді 1936 році Михайла Бойчука, Івана Падалку, Івана Липківського та Василя Седляра арештували. В харківському журналі «Малярство» з’явилася стаття, у якій митців звинуватили в шпигунстві. Йлося про те, що вони «впродовж багатьох років вели свою злочинну діяльність». В архівах Харківського управління СБУ збереглися справи «групи київських шовіністів…, які, об’єднавшись навкруги професора Бойчука, мали активні антирадянські (на ґрунті українського націоналізму) настрої».

Кримінальну справу «терористичної групи Бойчука» розглянув у липні 1937 року закритий суд у Києві. За участь у «націоналістичній фашистській та терористичній організації» чотирьох митців засудили до найвищої міри покарання. Того ж дня «бойчукістів» розстріляли у підвалах колишнього Інституту шляхетних панянок, нині відомого киянам як Жовтневий палац. Тоді там була катівня НКВС.

Жахливим є ще й те, що разом з митцями знищили їхні твори. У 1938 році, найімовірніше, на честь створення Спілки радянських художників України, у Київському музеї російського мистецтва картини Седляра та інших «бойчукістів» порізали на клапті. Знищили усі відомі монументальні настінні роботи. Шевченків «Кобзар», ілюстрований Седляром, вилучили зі книгозбірень і спалили. За зберігання книги у приватних бібліотеках «шили антирадянщину». Але, на щастя, частинка накладу і декілька оригіналів дивом уціліли.

1 лютого 1958 року «бойчукістів» реабілітували. Восени 2009-го в Національному художньому музеї України презентували перевиданий «Кобзар» 1931 року з ілюстраціями Василя Седляра. Тоді ж, до 110-ї річниці художника, вперше відбулася його персональна виставка, бо за життя митець її не удостоївся.

За матеріалом видання «Грінченко-інформ»