Православне церковне життя у Києві за гітлерівської окупації

Загарбники не збирались дарувати українському населенню повну релігійну свободу. І надавали великого значення збереженню розколу, що існував в українському православ’ї. Вони доклали чимало зусиль до його поглиблення та загострення міжконфесійних відносин. Тому будь-які спроби представників обох православних течій вийти з цього становища викликали гостру реакцію з їхнього боку.

Ще до окупації гітлерівцями Києва, Головним управлінням імперської безпеки, було видано циркуляр «Про церковне питання на окупованих територіях Радянського Союзу». У ньому перед нацистськими спецслужбами було поставлено три головних завдання: підтримка розвитку релігійного руху (як ворожого більшовизму), поділ його на окремі течії, та використання церковних організацій для допомоги німецькій адміністрації на окупованих територіях.

Для  втілення ідеї в життя окупанти розробили цілий комплекс заходів. По-перше, не перешкоджали відкриттю храмів, організації церковних рад та єпархіальних управлінь. Навіть створювали релігійні відділи при міських управах. У Київській міській управі за релігійне життя відповідав відділ культури й освіти.

По-друге, були дозволені публічні масові богослужіння, а з нагоди відкриття храмів влаштовувались свята, на яких обов’язково були присутні представники німецького командування. У такий спосіб загарбники намагались підкреслити, що нова влада з більшою повагою ставиться до релігії ніж більшовицька. У звітах окупанти зазначали, що подібні свята є надзвичайно дієвим засобом пропаганди. При цьому публічні богослужіння дозволялись лише на території СРСР.

По-третє, окупанти розгорнули грандіозну пропагандистську кампанію у пресі. Абсолютно всі газети, що почали видаватися в Україні, вміщували на своїх сторінках повідомлення на релігійну тематику.

Політику, яку окупанти провадили щодо церкви в Києві, умовно можна поділити на три періоди:

– червень 1941 р. – літо 1942 р.;

– літо 1942 р. – січень 1943 р.;

– зима – осінь 1943 р..

Під час першого періоду гітлерівці всіляко сприяли розвитку церковного життя. Зокрема, займалися відновленням і відкриттям храмів Києва. Відновилося релігійне життя в Андріївській церкві, повернулися ченці до Києво-Печерської Лаври.

29 вересня 1941 року, на зборах релігійної громадськості у Києві, було ухвалено рішення про створення Всеукраїнської православної церковної ради, що мала взяти на себе функцію консолідації УПЦ на засадах автокефалії.

Окупанти не помилились у своїх розрахунках. Розроблені ними заходи спочатку мали успіх. Значна частина віруючих і духовенства віддалася нацистській пропаганді. Прихід німців вони розглядали як порятунок їхньої віри. Вціліле після більшовистських репресій духовенство, з власної ініціативи, почало організовувати молебні, хресні ходи, проповіді, та громадянські панахиди у пам’ять жертв червоного терору.

Про успіхи релігійної політики у перший рік окупації свідчили і самі нацисти. Наприклад, генерал-комісар Київської округи Магунія, підбиваючи підсумок діяльності окупаційної адміністрації у галузі релігії, констатував:

«…принцип надання свободи совісті виправдав себе, як для автономної так і для автокефальної церкви. Церкви обох напрямків майже скрізь добре відносились до нас і безумовно внесли свій вклад, якщо вдавалось. Не дивлячись на усі несприятливі впливи, у залученні місцевого населення хоч в якійсь мірі до сфери наших планів…»

Проте загарбники не збирались надавати українському населенню повної релігійної свободи. Діючи, згідно вище згадуваного Циркуляра від 16 серпня 1941 року, окупаційна адміністрація сприяла розколу української православної церкви на дві течії:

– Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ), яку очолив архієпископ Полікарп. Він визнавав зверхність глави Автокефальної православної церкви в Польщі;

Архієпископ Полікарп

– Українську Автономну православну церкву, яку очолив єпископ Олексій. Він визнавав зверхність Російської православної церкви, яка діяла на окупованій нацистами території Росії.

Єпископ Олексій

У жовтні 1942-го відбулася зустріч митрополита Олексія з автокефальними єпископами Мстиславом (Скрипником) і Никанором (Абрамовичем), результатом якої стало підписання Акту про об’єднання автономної і автокефальної церков. Унаслідок тиску німецьких властей і власної ієрархії, 16 грудня єпископ Олексій визнав Акт недійсним.

Саме міжконфесійні тертя стали однією з головних причин страти 5 травня 1943 року Олексія (Громадського), єпископа Михайла (Тарнавського) та ще трьох десятків священиків автономної православної церкви представниками УПА.

За даними архівних джерел позиція УАПЦ в Києві була слабкою. Вона мала у своїй власності лише три храми – Андріївський Собор (кафедральний собор УАПЦ) і церкви на Солом’янці та Деміївці. Автономній церкві у межах міста підпорядковувалися 14 храмів і 8 монастирів. Єпархію Автономної церкви у Києві очолив єпископ Пантелеймон (Рудик), який прибув зі Львова 18 грудня 1941 р. Він зупинився в Покровському жіночому монастирі.

Єпископ Пантелеймон (Рудик)

При цьому гітлерівцями було вжито заходів по недопущенню представників обох православних церков у найбільшу українську святиню Києва – Софійський собор.

Зрозуміло, що розкол церкви був вигідний лише окупантам, й напевно тому на шпальтах газети «Українське Слово», що видавалася в окупованому Києві, тема розколу була піднята лише одного разу. Стаття автора М. Андрусяка «Церковне питання в Україні» була надрукована 9 жовтня 1941 р. Але відразу слід зауважити, що в ній розкол не пропагувався, а засуджувався.

Зокрема автор зазначає: «…Збереглися священики різних відтінків православ’я. Є автокефалісти, є й ті, що вважають українську автокефальну церкву за неканонічну. Є й «обновленці», що хотіли погодити православну церкву з більшовицьким режимом. Авторові цих рядків доводилося вже говорити з представниками цих різних відтинків. У Житомирській області є переважно священики-українці, такі, що не визнають канонічності української православної церкви; знову ж у Києві є група прихильників цієї церкви. Як одних з другими погодити? Адже в інтересі мирного співжиття на Україні не треба релігійного роздору поміж самими православними українцями…».

У всіх інших статтях тема розколу не зачіпається, проте слід зауважити, що більшість матеріалів газети «Українське слово» стосувалися автономної церкви.

Є свідчення, що нібито, восени 1941 р. УАПЦ отримала дозвіл від окупаційної адміністрації на відкриття Володимирського Собору. Щоправда собор так і не перейшов до Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ).  У серпні 1943 року він був переданий Автономній церкві.

Однак вже на початку 1942-го. гітлерівці починають утиски проти представників релігії у Києві. 2 лютого німецькою владою розпускається Всеукраїнська Православна Церковна Рада.

Другий етап у здійсненні гітлерівськими окупантами релігійної політики було започатковано 1 червня 1942 р. У цей день райхскомісар України Е. Кох видав «Розпорядження про правні відносини релігійних організацій». Окупаційна преса подала повідомлення про цю подію під промовистим заголовком – «Релігійна свобода в Україні». При детальному ознайомленні з текстом цього документу стає очевидним, що такий заголовок не зовсім відповідає змісту. Мова йшла скоріше про обмеження діяльності релігійних організацій, ніж про закріплення їх прав.

Перш за все цим документом усім релігійним організаціям, що діяли в Україні наказувалось зареєструватись у Райхскомісаріаті в тримісячний термін. Незареєстровані організації вважались незаконними і підлягали розпуску. Таким чином, після виконання цього наказу усі релігійні об’єднання потрапляли в поле зору влади.

Проте, це був один з найлегших пунктів «Розпорядження». Поряд з ним окупанти залишали за собою право втручатись у внутрішні справи церков. Досить великі повноваження у цьому відношенні залишав за собою райхскомісар. Так для заснування нових релігійних товариств потрібен був його особистий дозвіл. Він також своїм розпорядженням міг розпустити релігійне об’єднання, якщо воно якимось чином порушило його волю.

Широкі повноваження отримували і генерал-комісари на місцях. Вони отримали право затверджувати персональний склад керівництва релігійних організацій і виводити з нього осіб, до яких мали претензії. Поряд з цим церквам суворо заборонялось займатись будь-якими справами, що виходили за межі релігійних. В основному це стосувалось політики.

Вказане розпорядження фактично стало програмою німецької релігійної політики у Києві на весь 1942 р. Воно значно ускладнило діяльність православних церков. Саме після його ухвалення вони потрапили під суворий контроль окупаційної адміністрації.

З метою більш повного підпорядкування церкви своїй владі окупанти наприкінці 1942 р. провели перереєстрацію духовенства. Священнослужителі усіх релігійних напрямків до 1 січня 1943 року мали зареєструватись у гебіткомісаріаті і отримати відповідний документ. Без цього вони не допускались до відправлення богослужінь.

На другому етапі німці великого значення надавали збереженню розколу, що існував в українському православ’ї. Вони доклали чимало зусиль до його поглиблення та загострення міжконфесійних відносин.

Але заради справедливості необхідно зауважити, що об’єднання церков не відбулось не лише через позицію німців. Проти нього виступила і переважна більшість єпископату автономної церкви, що визнавала зверхність Російської православної церкви, на окупованій нацистами території Росії.

Цікаво і те, що саме  під час другого етапу відбулася зміна ставлення духовенства усіх рівнів до загарбників. Головною причиною цього явища генерал-комісар м. Києва Магунія, вважав те, що нацисти по відношенню до церкви «…стали копіювати методи, які раніше застосовували більшовики».

Третій період у 1943 р. виявився найтяжчим для українського православ’я за весь час гітлерівської окупації. Він відрізнявся брутальними ставленням влади до церкви та падіння авторитету останньої в очах віруючого населення.

Досить влучно охарактеризував ситуацію, що склалась на початку 1943 року, дослідник І. Власовський. З цього приводу він писав:

«Так, замість поєднання в Україні в одну Українську Автокефальну Церкву двох в ній Церков – Автокефальної і Автономної, гітлерівська німецька влада утворила по числу генерал-комісарів – Волинь-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський і Миколаєвський – п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних» генерал-комісаріатських церков, на чолі яких в адмініструванні були німецькі генерал-комісари. Порядок, нечуваний навіть за цезаропапізму, Петром І від німців-протестантів прийнятому в Російській православній церкві, де губернатори, не чужовірці, як генерал-комісари, не стояли над єпархіальними архієреями і не відали висвятою єпископів та призначенням священиків».

Таким чином, з весни 1943 року, відносини між православним духовенством і нацистами надзвичайно ускладнились. Пізнавши справжню ціну наданої окупантами «релігійної свободи», значна частина православних священиків увійшла до руху опору. Це викликало гостру реакцію гітлерівської адміністрації, яка розгорнула проти духовенства репресії.

Згідно архівних документів, нацисти більш негативно ставились до автокефальної церкви, ніж до автономної. А пояснюється це тим, що вони вважали УАПЦ тісно пов’язаною з національно-визвольним рухом.