[:ru]Православная церковная жизнь в Киеве во время гитлеровской оккупации[:ua]Православне церковне життя у Києві за гітлерівської окупації[:]

[:ru]

Еще до оккупации гитлеровцами Киева, Главным управлением имперской безопасности, был выдан циркуляр «О церковном вопросе на оккупированных территориях Советского Союза». В нем перед нацистскими спецслужбами были поставлены три основные задачи: поддержка развития религиозного движения (как враждебного большевизму), разделение его на отдельные течения, и использование церковных организаций для помощи немецкой администрации на оккупированных территориях.

Чтобы воплотить идею в жизнь оккупанты разработали целый комплекс мероприятий. Во-первых, не препятствовали открытию храмов, организации церковных советов и епархиальных управлений. Даже создавали религиозные отделы при городских управах. В Киевской городской управе за религиозную жизнь отвечал отдел культуры и образования.

Во-вторых, были разрешены публичные массовые богослужения, а по случаю открытия храмов устраивались праздники, на которых обязательно присутствовали представители немецкого командования. Таким образом, захватчики пытались подчеркнуть, что новая власть с большим уважением относится к религии, нежели большевистская. В отчетах оккупанты отмечали, что подобные праздники – действенное средство пропаганды. При этом публичные богослужения разрешались только на территории СССР.

В-третьих, оккупанты развернули грандиозную пропагандистскую кампанию в прессе. Абсолютно все газеты, которые начали издаваться в Украине, помещали на своих страницах сообщение на религиозную тематику.

Политику, которую оккупанты проводили по церкви в Киеве, условно можно разделить на три периода:

– июнь 1941 – лето 1942;

– лето 1942 – январь 1943;

– зима – осень 1943;

Во время первого периода гитлеровцы всячески способствовали развитию церковной жизни. В частности, занимались восстановлением и открытием храмов Киева. Возобновилась религиозная жизнь в Андреевской церкви, вернулись монахи в Киево-Печерскую Лавру.

29 сентября 1941 года, на собрании религиозной общественности в Киеве, было принято решение о создании Всеукраинского православного церковного совета, который должен взять на себя функцию консолидации УПЦ на основе автокефалии.

Оккупанты не ошиблись в своих расчетах. Разработанные ними меры сначала имели успех. Значительная часть верующих и духовенства отдалась нацистской пропаганде. Приход немцев они рассматривали как спасение их веры. Уцелевшее после большевистских репрессий духовенство, по собственной инициативе, начало организовывать молебны, крестные ходы, проповеди, и гражданские панихиды в память жертв красного террора.

Об успехах религиозной политики в первый год оккупации свидетельствовали и сами нацисты. Например, генерал-комиссар Киевского округа Магуния, подводя итог деятельности оккупационной администрации в области религии, констатировал:

«…принцип предоставления свободы совести оправдал себя, как для автономной, так и автокефальной церкви. Церкви обоих направлений почти везде хорошо относились к нам и, безусловно, внесли свой вклад, если удавалось, несмотря на все неблагоприятные воздействия, в привлечении местного населения хоть в какой-то степени к сфере наших планов … »

Однако действуя согласно вышеупомянутому Циркуляру от 16 августа 1941 года, оккупационная администрация способствовала расколу украинской православной церкви на два течения:

– Украинскую Автокефальную Православную Церковь (УАПЦ), которую возглавил архиепископ Поликарп. Он признавал превосходство главы автокефальной православной церкви в Польше;

– Украинскую Автономную православную церковь, которую возглавил епископ Алексей. Он признавал превосходство Русской православной церкви, которая действовала на оккупированной нацистами территории России.

В октябре 1942-го состоялась встреча митрополита Алексея с автокефальными епископами Мстиславом (Скрыпником) и Никанором (Абрамовичем), результатом которой стало подписание Акта об объединении автономной и автокефальной церквей. Вследствие давления немецких властей и собственной иерархии, 16 декабря епископ Алексей признал Акт недействительным.

Именно межконфессиональные трения стали одной из главных причин казни 5 мая 1943 Алексея (Громадского), епископа Михаила (Тарнавского) и еще трех десятков священников автономной православной церкви, представителями УПА.

По данным архивных источников позиция УАПЦ в Киеве была слабой. Она имела в своей собственности только три храма – Андреевский Собор (собор УАПЦ) и церкви на Соломенке и Демиевке. Автономной церкви в черте города подчинялись 14 храмов и 8 монастырей. Епархию Автономной церкви в Киеве возглавил епископ Пантелеймон (Рудик), который прибыл из Львова 18 декабря 1941 года. Он остановился в Покровском женском монастыре.

При этом гитлеровцами были приняты меры по недопущению представителей обоих православных церквей в крупнейшую украинскую святыню Киева – Софиевский собор.

Понятно, что раскол церкви был выгоден только оккупантам, и, наверное, поэтому на страницах газеты «Украинское Слово», издававшейся в оккупированном Киеве, тема раскола была поднята лишь однажды. Статья автора М. Андрусяка «Церковный вопрос в Украине» была напечатана 9 октября 1941 года. Но сразу следует заметить, что в ней раскол не пропагандировался, а осуждался.

В частности автор отмечал: «… Сохранились священники разных оттенков православия. Есть автокефалисты, есть и те, которые считают украинскую автокефальную церковь неканонической. Есть и «обновленцы», которые хотели согласовать православную церковь с большевистским режимом. Автору этих строк приходилось уже говорить с представителями этих различных отрезков. В Житомирской области были преимущественно священники украинцы, такие, которые не признают каноничности Украинской православной церкви; опять же в Киеве есть группа сторонников этой церкви. Как одних с другими согласовать? Ведь в интересах мирного сосуществования в Украине, следует избежать религиозного раздора между самими православными украинцами … ».

Во всех остальных статьях тема раскола не затрагивается, однако следует заметить, что большинство материалов газеты «Украинское слово» касалось автономной церкви.

Есть свидетельства, что якобы, осенью 1941 г. УАПЦ получила разрешение от оккупационной администрации на открытие Владимирского Собора. Правда собор так и не перешел к Украинской Автокефальной Православной Церкви (УАПЦ). В августе 1943 года он был передан Автономной церкви.

Однако уже в начале 1942-го гитлеровцы начали притеснения против представителей религии в Киеве. 2 февраля немецкими властями распускается Всеукраинская Православная Церковная Рада.

Второй этап в осуществлении гитлеровскими оккупантами религиозной политики был внедрен 1 июня 1942 года. В этот день рейхскомиссар Украины Эрих Кох издал «Распоряжение о правовых отношениях религиозных организаций». Оккупационная пресса подала сообщение об этом событии под красноречивым заголовком – «Религиозная свобода в Украине». При детальном ознакомлении с текстом этого документа становится очевидным, что такой заголовок не совсем соответствует содержанию. Речь шла скорее об ограничении деятельности религиозных организаций, чем о закреплении их прав.

Прежде всего, этим документом всем религиозным организациям, которые действовали в Украине, предписывалось зарегистрироваться в Рейхскомисариате в течение трехмесячного срока. Незарегистрированные организации считались незаконными и подлежали роспуску. Таким образом, после выполнения этого приказа все религиозные объединения попадали в поле зрения власти.

Однако, это был один из самых незначительных пунктов «Распоряжения». Рядом с ним оккупанты оставляли за собой право вмешиваться во внутренние дела церквей. Достаточно большие полномочия в этом отношении оставлял за собой рейхскомиссар. Так для основания новых религиозных обществ нужно было его личное разрешение. Он своим распоряжением мог распустить религиозное объединение, если оно каким-то образом нарушило его волю.

Широкие полномочия получали и генерал-комиссары на местах. Они имели право утверждать персональный состав руководства религиозных организаций и выводить из него лиц, к которым имели претензии. Наряду с этим церквям строго запрещалось заниматься любыми делами, которые выходили за пределы религиозных. В основном это касалось политики.

Указанное распоряжение фактически стало программой немецкой религиозной политики в Киеве на весь 1942 год. Оно значительно усложнило деятельность православных церквей. Именно после его принятия они попали под строгий контроль оккупационной администрации.

С целью более полного подчинения церкви своей власти оккупанты в конце 1942 г. провели перерегистрацию духовенства. Священнослужители всех религиозных направлений до 1 января 1943 года должны были зарегистрироваться в гебиткомиссариате и получить соответствующий документ. Без этого они не допускались к богослужениям.

На втором этапе немцы большое значение придавали сохранению раскола, существовавшего в украинском православии, и приложили немало усилий к его углублению и обострению межконфессиональных отношений.

Но справедливости ради необходимо заметить, что объединение церквей не произошло не только из-за позиции немцев. Против него выступило и подавляющее большинство епископата автономной церкви, признающее превосходство Русской православной церкви, на оккупированной нацистами территории России.

Интересно и то, что именно во время второго этапа произошла смена отношения духовенства всех уровней к захватчикам. Главной причиной этого явления генерал-комиссар города Киева Магуния, считал, что нацисты по отношению к церкви «…стали копировать методы, которые ранее применяли большевики».

Третий период, в 1943 году, оказался самым тяжелым для украинского православия за все время гитлеровской оккупации. Он отличался грубым отношением власти к церкви и падением авторитета последней в глазах верующего населения.

Емко охарактеризовал ситуацию, сложившуюся в начале 1943 года, исследователь И. Власовский. По этому поводу он писал:

«Да, вместо соединения в Украине в одну Украинскую Автокефальную Церковь двух в ней Церквей – Автокефальной и Автономной, гитлеровская немецкая власть создала по числу генерал-комиссаров – Волынь-Подольский, Житомирский, Киевский, Днепропетровский и Николаевский – пять «автокефальных» и пять «автономных» генерал-комиссариатских церквей, во главе которых в администрировании были немецкие генерал-комиссары. Порядок, неслыханный даже при цезарепапизме, Петром I от немцев-протестантов, принятый в Русской православной церкви, где губернаторы, а не чужеверцы, как генерал-комиссары, не стояли над епархиальными архиереями и не знали рукоположения епископов и назначения священников».

Таким образом, с весны 1943 года, отношения между православным духовенством и нацистами чрезвычайно усложнились. Познав настоящую цену предоставленной оккупантами «религиозной свободы», значительная часть православных священников вошла в ряды движения сопротивления. Это вызвало острую реакцию гитлеровской администрации, которая развернула против духовенства репрессии.

Согласно архивным документам, нацисты хуже относились к автокефальной церкви чем к автономной. А объясняется это тем, что они считали УАПЦ тесно связанной с национально-освободительным движением.

[:ua]

Ще до окупації гітлерівцями Києва, Головним управлінням імперської безпеки, було видано циркуляр «Про церковне питання на окупованих територіях Радянського Союзу». У ньому перед нацистськими спецслужбами було поставлено три головних завдання: підтримка розвитку релігійного руху (як ворожого більшовизму), поділ його на окремі течії, та використання церковних організацій для допомоги німецькій адміністрації на окупованих територіях.

Для  втілення ідеї в життя окупанти розробили цілий комплекс заходів. По-перше, не перешкоджали відкриттю храмів, організації церковних рад та єпархіальних управлінь. Навіть створювали релігійні відділи при міських управах. У Київській міській управі за релігійне життя відповідав відділ культури й освіти.

По-друге, були дозволені публічні масові богослужіння, а з нагоди відкриття храмів влаштовувались свята, на яких обов’язково були присутні представники німецького командування. У такий спосіб загарбники намагались підкреслити, що нова влада з більшою повагою ставиться до релігії ніж більшовицька. У звітах окупанти зазначали, що подібні свята є надзвичайно дієвим засобом пропаганди. При цьому публічні богослужіння дозволялись лише на території СРСР.

По-третє, окупанти розгорнули грандіозну пропагандистську кампанію у пресі. Абсолютно всі газети, що почали видаватися в Україні, вміщували на своїх сторінках повідомлення на релігійну тематику.

Політику, яку окупанти провадили щодо церкви в Києві, умовно можна поділити на три періоди:

– червень 1941 р. – літо 1942 р.;

– літо 1942 р. – січень 1943 р.;

– зима – осінь 1943 р..

Під час першого періоду гітлерівці всіляко сприяли розвитку церковного життя. Зокрема, займалися відновленням і відкриттям храмів Києва. Відновилося релігійне життя в Андріївській церкві, повернулися ченці до Києво-Печерської Лаври.

29 вересня 1941 року, на зборах релігійної громадськості у Києві, було ухвалено рішення про створення Всеукраїнської православної церковної ради, що мала взяти на себе функцію консолідації УПЦ на засадах автокефалії.

Окупанти не помилились у своїх розрахунках. Розроблені ними заходи спочатку мали успіх. Значна частина віруючих і духовенства віддалася нацистській пропаганді. Прихід німців вони розглядали як порятунок їхньої віри. Вціліле після більшовистських репресій духовенство, з власної ініціативи, почало організовувати молебні, хресні ходи, проповіді, та громадянські панахиди у пам’ять жертв червоного терору.

Про успіхи релігійної політики у перший рік окупації свідчили і самі нацисти. Наприклад, генерал-комісар Київської округи Магунія, підбиваючи підсумок діяльності окупаційної адміністрації у галузі релігії, констатував:

«…принцип надання свободи совісті виправдав себе, як для автономної так і для автокефальної церкви. Церкви обох напрямків майже скрізь добре відносились до нас і безумовно внесли свій вклад, якщо вдавалось. Не дивлячись на усі несприятливі впливи, у залученні місцевого населення хоч в якійсь мірі до сфери наших планів…»

Проте загарбники не збирались надавати українському населенню повної релігійної свободи. Діючи, згідно вище згадуваного Циркуляра від 16 серпня 1941 року, окупаційна адміністрація сприяла розколу української православної церкви на дві течії:

– Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ), яку очолив архієпископ Полікарп. Він визнавав зверхність глави Автокефальної православної церкви в Польщі;

– Українську Автономну православну церкву, яку очолив єпископ Олексій. Він визнавав зверхність Російської православної церкви, яка діяла на окупованій нацистами території Росії.

У жовтні 1942-го відбулася зустріч митрополита Олексія з автокефальними єпископами Мстиславом (Скрипником) і Никанором (Абрамовичем), результатом якої стало підписання Акту про об’єднання автономної і автокефальної церков. Унаслідок тиску німецьких властей і власної ієрархії, 16 грудня єпископ Олексій визнав Акт недійсним.

Саме міжконфесійні тертя стали однією з головних причин страти 5 травня 1943 року Олексія (Громадського), єпископа Михайла (Тарнавського) та ще трьох десятків священиків автономної православної церкви представниками УПА.

За даними архівних джерел позиція УАПЦ в Києві була слабкою. Вона мала у своїй власності лише три храми – Андріївський Собор (кафедральний собор УАПЦ) і церкви на Солом’янці та Деміївці. Автономній церкві у межах міста підпорядковувалися 14 храмів і 8 монастирів. Єпархію Автономної церкви у Києві очолив єпископ Пантелеймон (Рудик), який прибув зі Львова 18 грудня 1941 р. Він зупинився в Покровському жіночому монастирі.

При цьому гітлерівцями було вжито заходів по недопущенню представників обох православних церков у найбільшу українську святиню Києва – Софійський собор.

Зрозуміло, що розкол церкви був вигідний лише окупантам, й напевно тому на шпальтах газети «Українське Слово», що видавалася в окупованому Києві, тема розколу була піднята лише одного разу. Стаття автора М. Андрусяка «Церковне питання в Україні» була надрукована 9 жовтня 1941 р. Але відразу слід зауважити, що в ній розкол не пропагувався, а засуджувався.

Зокрема автор зазначає: «…Збереглися священики різних відтінків православ’я. Є автокефалісти, є й ті, що вважають українську автокефальну церкву за неканонічну. Є й «обновленці», що хотіли погодити православну церкву з більшовицьким режимом. Авторові цих рядків доводилося вже говорити з представниками цих різних відтинків. У Житомирській області є переважно священики-українці, такі, що не визнають канонічності української православної церкви; знову ж у Києві є група прихильників цієї церкви. Як одних з другими погодити? Адже в інтересі мирного співжиття на Україні не треба релігійного роздору поміж самими православними українцями…».

У всіх інших статтях тема розколу не зачіпається, проте слід зауважити, що більшість матеріалів газети «Українське слово» стосувалися автономної церкви.

Є свідчення, що нібито, восени 1941 р. УАПЦ отримала дозвіл від окупаційної адміністрації на відкриття Володимирського Собору. Щоправда собор так і не перейшов до Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ).  У серпні 1943 року він був переданий Автономній церкві.

Однак вже на початку 1942-го. гітлерівці починають утиски проти представників релігії у Києві. 2 лютого німецькою владою розпускається Всеукраїнська Православна Церковна Рада.

Другий етап у здійсненні гітлерівськими окупантами релігійної політики було започатковано 1 червня 1942 р. У цей день райхскомісар України Е. Кох видав «Розпорядження про правні відносини релігійних організацій». Окупаційна преса подала повідомлення про цю подію під промовистим заголовком – «Релігійна свобода в Україні». При детальному ознайомленні з текстом цього документу стає очевидним, що такий заголовок не зовсім відповідає змісту. Мова йшла скоріше про обмеження діяльності релігійних організацій, ніж про закріплення їх прав.

Перш за все цим документом усім релігійним організаціям, що діяли в Україні наказувалось зареєструватись у Райхскомісаріаті в тримісячний термін. Незареєстровані організації вважались незаконними і підлягали розпуску. Таким чином, після виконання цього наказу усі релігійні об’єднання потрапляли в поле зору влади.

Проте, це був один з найлегших пунктів «Розпорядження». Поряд з ним окупанти залишали за собою право втручатись у внутрішні справи церков. Досить великі повноваження у цьому відношенні залишав за собою райхскомісар. Так для заснування нових релігійних товариств потрібен був його особистий дозвіл. Він також своїм розпорядженням міг розпустити релігійне об’єднання, якщо воно якимось чином порушило його волю.

Широкі повноваження отримували і генерал-комісари на місцях. Вони отримали право затверджувати персональний склад керівництва релігійних організацій і виводити з нього осіб, до яких мали претензії. Поряд з цим церквам суворо заборонялось займатись будь-якими справами, що виходили за межі релігійних. В основному це стосувалось політики.

Вказане розпорядження фактично стало програмою німецької релігійної політики у Києві на весь 1942 р. Воно значно ускладнило діяльність православних церков. Саме після його ухвалення вони потрапили під суворий контроль окупаційної адміністрації.

З метою більш повного підпорядкування церкви своїй владі окупанти наприкінці 1942 р. провели перереєстрацію духовенства. Священнослужителі усіх релігійних напрямків до 1 січня 1943 року мали зареєструватись у гебіткомісаріаті і отримати відповідний документ. Без цього вони не допускались до відправлення богослужінь.

На другому етапі німці великого значення надавали збереженню розколу, що існував в українському православ’ї. Вони доклали чимало зусиль до його поглиблення та загострення міжконфесійних відносин.

Але заради справедливості необхідно зауважити, що об’єднання церков не відбулось не лише через позицію німців. Проти нього виступила і переважна більшість єпископату автономної церкви, що визнавала зверхність Російської православної церкви, на окупованій нацистами території Росії.

Цікаво і те, що саме  під час другого етапу відбулася зміна ставлення духовенства усіх рівнів до загарбників. Головною причиною цього явища генерал-комісар м. Києва Магунія, вважав те, що нацисти по відношенню до церкви «…стали копіювати методи, які раніше застосовували більшовики».

Третій період у 1943 р. виявився найтяжчим для українського православ’я за весь час гітлерівської окупації. Він відрізнявся брутальними ставленням влади до церкви та падіння авторитету останньої в очах віруючого населення.

Досить влучно охарактеризував ситуацію, що склалась на початку 1943 року, дослідник І. Власовський. З цього приводу він писав:

«Так, замість поєднання в Україні в одну Українську Автокефальну Церкву двох в ній Церков – Автокефальної і Автономної, гітлерівська німецька влада утворила по числу генерал-комісарів – Волинь-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський і Миколаєвський – п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних» генерал-комісаріатських церков, на чолі яких в адмініструванні були німецькі генерал-комісари. Порядок, нечуваний навіть за цезаропапізму, Петром І від німців-протестантів прийнятому в Російській православній церкві, де губернатори, не чужовірці, як генерал-комісари, не стояли над єпархіальними архієреями і не відали висвятою єпископів та призначенням священиків».

Таким чином, з весни 1943 року, відносини між православним духовенством і нацистами надзвичайно ускладнились. Пізнавши справжню ціну наданої окупантами «релігійної свободи», значна частина православних священиків увійшла до руху опору. Це викликало гостру реакцію гітлерівської адміністрації, яка розгорнула проти духовенства репресії.

Згідно архівних документів, нацисти більш негативно ставились до автокефальної церкви, ніж до автономної. А пояснюється це тим, що вони вважали УАПЦ тісно пов’язаною з національно-визвольним рухом.

[:]