Політика українізації, яку проводили більшовики, обернулася проти них

Для більшовиків, після утвердження радянської влади в Україні, не було таємницею, що їхні позиції в республіці дуже слабкі. Реальної підтримки ані серед селянства, ані у робітничому середовищі, тим більше серед пересічних міських обивателів, нова влада не мала.

Про це свідчить і один зі звітів катеринославських чекістів Центру, датований 1922-м роком.

«Продовольства нема, й узяти немає звідки. Настрій службовців ряду установ – суцільне невдоволення. Щодо ставлення робітників до Компартії, то воно байдуже. Вони взагалі перестали цікавитися політикою та засуджують Владу Рад. Мовляв, вона довела їх до голоду і злиднів. На комуністів дивляться з усмішкою і вказують на них, як на радянських буржуїв, а Леніна і Троцького називають царьками, що засіли в Кремлі».

Неприйняття значною частиною українського суспільства більшовицької диктатури вимагало від ЦК РКП (б) проведення зваженої кадрової та національної політики в республіці.

Лариса Якубова – доктор історичних наук, заввідділом Інституту історії України НАН України.

– «Більшовики зрозуміли, що не використавши потенціал революційного українського руху (низка подій, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 роках,– Ред.) закріпитися тут буде неможливо. Для того, щоб утримувати збурені революційними подіями частини російської імперії, треба було висунути програму, що мала бути вітально зустрінута на місцях. Або, принаймні, не викликала би спротиву у вигляді махновського руху, чи рейдів решти батьок та їхніх формувань, кожне з яких, на місці було владою.

Такою платформою стала політика так званої коренізації. На тлі проголошеного військового комунізму, зупинити масовий військовий опір більшовицькій владі, могла лише обіцянка, що національні утворення існуватимуть».

У квітні 1923 року, в Москві, на ХІІ з’їзді РКП(б) програма проведення коренізаціі була прийнята. Вона передбачала залучення представників корінного населення радянських республік і автономій до місцевого керівництва, та надання підтримки національним мовам.

Проте, найголовніше чого Москва намагалася застосувавши політику коренізації, було створення лояльної прокомуністичної місцевої еліти.

Статистику диспропорцій у Компартії України, станом на середину 1920-х років, свого часу навів професор Гарвардського університету (США) Сергій Плохій:

– при наявності в Україні 10% росіян їх у Компартії налічувалась абсолютна більшість – 53%. А українці, що становили 80% населення країни, у партії займали близько 20 % від загальної кількості.

Ви здивуєтесь, але перші заходи більшовицької українізації передбачали розширення вживання української мови. Особливо у партії та урядових установах. Тому повсюди були відкриті спеціальні курси з її вивчення.

У 1927 році українською мовою велося 70% урядових справ. Однак спроби діячів КП(б)У привернути до керівництва УРСР етнічних українців, щоразу наштовхувалися на запеклий опір Кремля.

Результат пошуку зображень за запитом "Павло Постишев керівник компартії України"

Зліва направо: Лазар Каганович, Йосип Сталін, Павло Постишев і Климент Ворошилов, січень 1934 року. Кагановича й Постишева Служба безпеки України 2010-го визнала безпосередніми винуватцями Голодомору 1932–1933 років, що став геноцидом українського народу

Нова прокомуністична еліта на чолі з колишнім членом Української Центральної Ради Олександром Шумським, вимагала більш жорсткої позиції щодо українізації. Відомо, що він хотів прибрати з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, сталінського протеже Лазаря Кагановича – уродженця України, єврея за походженням, якому важко давалася українська мова. А замість нього він пропонував кандидатуру етнічного українця Власа Чубаря, голову українського Уряду.

Результат пошуку зображень за запитом "Олександр Шумський член Української Центральної Ради"

Олександр Шумський

Також Шумський наполягав, щоб Сталін сприяв мовній українізації робітників промислових підприємств. Проте більшовики не хотіли відштовхувати проросійський, надто зрусифікований робітничий клас мовною політикою.

Сталін відмовився зняти Кагановича, заявивши, що ця пропозиція несвоєчасна, та відмовив в українізації робітничого класу.

«Пролетаріат не може бути українізований згори. Російські робітничі маси не можна примушувати до відмови від російської мови й російської культури, та прийняття української мови й культури», – писав Сталін до українського Політбюро у квітні 1926 року.

Сповнений ідеалістичних сподівань, націонал-комуніст Микола Хвильовий, розчарований невідповідністю між теорією та практикою більшовиків у національному питанні, своє бажання віддалити українську культуру від російської та йти власним шляхом, висловив у своєму гаслі «Геть від Москви!».

Сталін критично поставився до цього заклику. «У той час, коли західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії сповнені симпатії до Москви, як цитаделі міжнародного комуністичного руху та ленінізму, із симпатією вдивляються у прапор, що майоріє над Москвою, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь Москви нічого, окрім як повчати українських діячів тікати від Москви… якомога швидше», – писав Сталін.

Однак повсюдне впровадження української мови дало неочікувані результати:

– Більш ніж на 20% збільшилась кількість українців у державних установах;

– У 1932 році 95% всіх газет видавалися українською мовою.

Кампанія українізації охопила усі сфери життя радянської України. Найбільше вона вплинула на освіту. Вражаючих успіхів було досягнуто у ліквідації неписьменності.

Лобістом українізації системи освіти, став голова комісаріату освіти Микола Скрипник. Завдяки його переконанням та ораторським здібностям, українізацію стали сприймати, як важливу державну справу і в партійних колах, і серед різних верств населення.

«Піонер більшовизму в Україні тов. М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «Універсального журналу». 1929 рік

Москва ж терпіла, аж поки Микола Скрипник, на хвилі українізації, не надумав виступити з ідеєю приєднання до України заселених переважно українцями земель Кубані, Курської, Воронезької, Саратовської областей та Ставропольського краю Російської Федерації.

Для владної кремлівської верхівки це стало шоком. Адже там були свято переконані, що на подібні апетити мають право лише у Москві. А коли в Україні розпочалася примусова колективізація і українське селянство протиставило їй опір, Москва остаточно зрозуміла, що внутрішня політика Скрипника не стала бажаним знаряддям лояльності до влади. Таким, на яке розраховували Сталін та його оточення.

Миколу Скрипника звинуватили в націонал-ухильництві, звільнили з роботи та вимагали публічного каяття. Перші міцні паростки українізації почалася згортатися. Набирали обертів репресії. Дедалі ставало очевидним, що у федерації республік Радянського Союзу, Україні не дозволять розвиватися, як повноправному утворенню з пріоритетами у сфері мови, літератури, культури.

Особливо Скрипника підкосило самогубство українського поета та прозаїка Миколи Хвильового, яке той вчинив у травні 1933 року. Геній післяреволюційної української літератури переконався у штучності запропонованих українству методів, і не захотів коритись більшовицькому режиму.

Саме у 1933 році, ініційовану більшовиками «українізацію» було остаточно згорнуто. Керівником компартії України призначили Павла Постишева. 10 січня 2010 року за рішенням Апеляційного суду міста Києва, його визнано одним із організаторів Голодомору 1932-1933 років в Україні.

Більшість українців, особливо представники інтелектуальної еліти, що повірили більшовицьким намірам, були вкотре обмануті. Прагнення українських комуністів українізувати республіканську владну вертикаль, а разом з нею культуру, літературу та освіту, стало спочатку приводом для їхнього звинувачення у нібито націоналістичних ухилах, а пізніше і причиною репресій.

Під гаслом «загрози» єдності Радянському Союзу, розпочалися утиски української культури. З бібліотек були вилучені видатні твори української історичної науки та літератури, заборонені сотні українських п’єс та закриті сотні українських театрів. Музейним працівникам та історикам не дозволялося опрацьовувати історію козаччини. І при будь-якій нагоді апологети Кремля знущалися з національної теорії про самобутність України.

Натомість, ще довгі десятиліття, під виглядом інтернаціоналізму пролетарської солідарності та дружби народів, перед нами штучно звеличувалися усі аспекти російської культури та провідної ролі Росії у СРСР.