Виявляється, геніальний Тарас Шевченко володів українською мовою на рівні сучасних студентів-першокурсників. У двотомному «Словнику мови Шевченка», укладеному 1964 року Інститутом мовознавства, – 10116 слів. Дослідники стверджують, що такий словниковий запас мають сьогоднішні студенти. Але…
Йдеться про слова з творчого доробку Шевченка, а словниковий запас самого письменника, звісно ж, був значно більшим. До згаданого двотомника, наприклад, не ввійшли українські слова, прислів’я і приказки, топоніми з його російськомовної прози, фольклорних записів. По-друге, в тодішній мові була відсутня величезна група слів, якими сьогодні оперують навіть школярі: наукові і технічні терміни, назви різних приладів, спортивні ігри. Тож, якщо співставити сучасну словникову базу і ту, що була двісті років тому, то рівень володіння мовою Тараса Шевченка сягне академічної висоти.
Порівняймо. У шевченківському словнику на п’ять літер – від «А до Д» – 1894 слова, а в тодішньому «Словнику малоросійському» на цих-таки літерах вміщено 2074 слова. Практично за однакової кількості слів «Словник мови Шевченка» лише на третину збігається з отим «малоросійським»! Тобто, володіючи тодішньою українською мовою, Шевченко відбирав найяскравіші і найвлучніші слова, паралельно народжуючи нові, вдихаючи життя у віджилі чи рідковживані. «Муж, благая, беззаконіє, окрадені», – ці слова гармонійно ввійшли в сучасну літературну мову зі старослов’янської. «Создатєль» у Шевченка стає верхотворцем, а «ліцемєріє» – криводушієм. Які емоційні і колоритні новотвори! Сьогодні кажуть «інертна людина», а в Шевченка – «недвига» Як влучно!
То звідки ж у Шевченка така щедра і багата мова, звідки відчуття її природного джерела? Нагадую, що сирота-Тарас покинув рідну Черкащину, коли йому виповнилося п’ятнадцять: поїхав за своїм паном Енгельгардтом у Вільно-Вільнюс. Згадаймо, друзі-раціоналісти, себе школярами, порівняйте свої знання мови з Шевченковим! А Тарас мав лише сяку-таку дяківську науку. І отих дитячих напівсирітських років йому вистачило, щоб переповнити себе глибинами народної мови! «Кобзар» він видав у квітні 1840 року, коли йому виповнилося 26.
«А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди», — писав Тарас Шевченко у передмові до другого видання «Кобзаря». Чи ж кожен із нас, освічено-культурних, хоч на вершечок підріс до такої розсудливої впевненості у величі свого народу і своєї мови? Зрозуміло, що в часи Шевченка українська мова уже була сформована, Великий Кобзар надав їй літературного блиску. Але, щоб підлітком осягнути її обшир і таїну творення, відчувати вповні кожен звук у слові, то таки треба бути генієм!
Учасники таємного Кирило-Мефодіївського братства, де Шевченко був найпомітнішим, ставили собі за мету, щоб «кожен слов’янський народ мав свій язик, свою літературу». І Тарас Шевченко собою утвердив Україну, став найвеличнішим серед творців нашої культури. Прикметно, що тоді у царській імперії нас офіційно ставили в розряд «малоросів», але жандармське слідство велося у справі «Україно-слов`янського товариства». Україна, а не Малоросія! Отак вимушено схилялися перед Шевченком індикуваті імперці.
Як вважає професор Іван Ющук, Тарас Шевченко як митець виріс не просто з народної мови, а з мови українського козацтва. На Запорозьку Січ стікалися усі «язики» і «нарєчія» з найвіддаленіших українських закутків і сусідніх земель. То була не лише кузня волі і непокори, а й плавильна піч нового слова! Згадайте хоча б пісні козачки Марусі Чурай, заспівані нашим народом задовго до Тараса Шевченка. «З козацької мови виріс великий Тарас Шевченко, прадід якого Андрій був кошовим писарем Запорозької Січі і через діда Івана передав цю мову своєму правнукові — Тарасові Шевченку», – пише Іван Ющук.
«…Возвеличу// Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх// Поставлю слово». Кому з нас, мудрих раціоналістів, Шевченкові рядки не видавалися дещо наївними, поетичною метафорою і не більше? Бо що то за сторожа зі слів? Не мур, і не паркан… Та й сам геніальний Кобзар, ніби підтверджував наш скепсис: «Ну що б, здавалося, слова»… Але саме Шевченко оберігає нас третє століття як націю, творить із окремішніх людей народ, багатомільйонну сім`ю.
Своє слово поет посилав «і мертвим, і живим, і ненарожденним», бо, мабуть, першим серед тодішніх українців побачив націю у безперервному історичному вимірі й одночасно – як одну родину, від батька до сина…
Примітивна біомаса швидко розчинчється у просторі і часі серед історичних катаклізмів. Але завжди з нами Тарас Шевченко зі своїм простим і життєствердним: «Борітеся – поборете!»
[:]
