«Ми скасуємо депутатську недоторканність!» - такий слоган чути від політичних партій.
Вже 17 років народні обранці забувають про свої зобов’язання перед виборцями на наступний день після оголошення результатів.
За цей час ми пережили 2 революції, втратили значну частину своєї території, захищаємо східні кордони нашої держави, але так і не спромоглись змусити Верховну Раду втілити в життя найпоширенішу, серед обіцянок.
Не дивно, що у парламенті VIII скликання не залишилось жодної політичної сили, що не передбачала б у своїй політичній програмі скасування такого інституту як депутатська недоторканність. Навіть більше, в преамбулі коаліційної угоди, яку підписали лідери 5-ох ключових фракцій у Верховній Раді, чітко зазначено «…ми будемо керуватися у своїй діяльності виключно правом, скасуємо депутатську недоторканність та будемо нести повну відповідальність за свої дії перед Українським народом».
Чому депутати не хочуть позбуватись цього права? Як недоторканність взагалі виникла та в яких формах існує в цивілізованому світі? Зрештою, що пророкує Україні позбавлення чиновника такого привілею?
Історія:
Ще у Стародавньому Римі особи народного трибуна, що обирались з числа плебеїв на загальних зборах, вважались недоторканними. Однак, вперше принцип недоторканності був законодавчо закріплений актом англійського парламенту – Біллем про права у 1689 році. Він передбачав уникнення відповідальності за будь-які виступи члена палати в парламенті.
Історичні витоки недоторканності також стосуються дипломатичної діяльності, зокрема, парламентерів – переговірників між сторонами, що воюють. Держави гарантували одне одному недоторканність дипломатів, на яких покладали надії залагодити конфлікт шляхом переговорів.
Однак, з часом в деяких європейських країнах інститут недоторканності був значно розширений, що було пов’язано із намаганням захистити парламентарів від переслідувань. Так виникли Вестмінстерська та Французька модель недоторканності.
В чому різниця?
Вестмінстерська модель недоторканності передбачає класичну британську модель захисту парламентаря, що була закріплена у Біллі про права. В країнах, де послуговуються цієї моделлю, член парламенту не несе відповідальності за свою діяльність під час виконання своїх службових обов’язків: виступи, голосування, заяви тощо. Однак, як тільки чиновник опиняється за стінами парламенту, то одразу набуває того ж ступеня відповідальності за свої дії, що і будь-який пересічний громадянин – це так званий індемнітет.
За Французькою моделлю, чиновник користується імунітетом, тобто позбавляється будь-якої відповідальності за будь-які порушення, незалежно від того чи виконує він безпосередньо свої службові функції, чи здійснює правопорушення як приватна особа. До речі, згідно із даними наукового дослідження Інституту законодавства Верховної Ради України, у результаті вивчення 64 конституцій держав світу встановлено, що в переважній більшості з них послуговуються саме цієї моделлю недоторканності.
Як в Україні?
Згідно із ст. 80 Конституції України, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп, а також, не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані – тобто, фактично, користуються імунітетом від кримінального переслідування. В липні цього року ми стали свідками чергового політичного театру, де головних акторів намагались позбавити недоторканності, а одного з них, навіть змогли заарештувати. Але ж нам вже 17 років обіцяють, що усі 450 народних обранців нестимуть відповідальність, як і будь-який українець.
Чому не скасовуємо?
У 2000 році відбувся всеукраїнський референдум, за результатами якого 89% громадян України висловились «за» зняття депутатської недоторканності. Що робить український політикум? Стверджує, що результати референдуму носять консультативний характер. У 2005 році Конституційний суд своїм рішенням визнає результати референдуму обов’язковими до виконання, але Верховна Рада протягом наступних 12 років так і не знаходить в собі сили виконати волю народу. І на це є свої причини.
Не секрет, що в українському парламенті більше бізнесменів, аніж, власне, парламентарів. У вищому законодавчому органі переважають «рішали», які не звикли нести відповідальність за свої дії. Скажімо, є депутат Лозовий, який не може пояснити звідки у нього хрест-енколпіон зі святими мощами 13 століття. Так йому і не потрібно цього пояснювати, адже засудити радикала все рівно не зможуть без дозволу на це його колег по парламенту. А для чого, скажімо, його колезі, Євгену Дейдею давати такий дозвіл? Якщо в самого пана Дейдея в декларації зазначено майно вартістю понад 3,5 мільйона гривень, а пояснення щодо того, звідки взялись кошти, не витримують жодної критики. Зрештою, для чого голові регламентного комітету Павлу Пинзеннику позбавляти однопартійця Дейдея імунітету? Можливо, у самого Пинзенника поки що немає причин бути заарештованим, але ж це лише «поки що». Таким чином і виникає кругова порука у парламенті, і саме тому, за ці 17 років, незважаючи на численні обіцянки та заклики, народні обранці так і не скасували депутатську недоторканність.
У липні 2017-го, у Верховній Раді, було зареєстровано законопроект № 6773 про скасування депутатської недоторканності та внесення відповідних змін до Конституції. Чи буде ця епопея завершальною, або ж знову виявиться початком нового сезону невиправданих обіцянок та спекуляцій? Хто готовий вже сьогодні проголосувати «за» зняття депутатської недоторканності? І, що робити нам із Вами для того, щоб 17-ти річна казка втілилась у життя? Про все це ми розповідаємо вже у наступному випуску спецпроекту «Недоторканність по-українські».
[:]
