[:ru]«Недовранные» реформы[:ua]Недобрехані реформи[:]

[:ru]

Выяснилось, что в Украине лучше всего относятся к двум реформам: реформе образования и реформе медицины. Другими словами к двум реформам относятся плохо, а к остальным четырем – очень плохо.

Реформу образования поддержали 26% респондентов, 41,8% были против, 11,7% относились безразлично, 20,5% затруднились ответить. К медицинской реформе положительно относились 21,2% граждан, 56,9% – отрицательно, 6,9% – безразлично, 15,0% – затруднились ответить. Об этом сообщает еженедельник «Зеркало недели».

Известный журнал «Новое время» 11 ноября, то есть после принятия медицинской реформы парламентом, опубликовал статью коммуникационного директора Оксаны Клименко с претенциозным названием «О пользе критического мышления» , в которой ее автор говорит о проблемах с пятью важными реформами (медицинской, пенсионной, земельной, образовательной и приватизационной) о засилье популистов и манипуляторов, которые используют коммуникацию с целью распространения «токсичной» информации.

Далее автор приходит к выводу, что недокомуникативная реформа или отдельные ее элементы это потенциальная цель для популистов и критиков, которые с готовностью придумают на основе этого просчета с десяток мифов и страшилок для населения. «Нужно говорить первыми, по правильным каналам и быть готовыми разъяснять каждый свой шаг», – завершает свое мнение Оксана Клименко.

Однако госпожа Клименко несколько преуменьшает деятельность специалистов по коммуникациям. Несмотря на низкий рейтинг поддержки всех реформ, о которых говорит Центр Разумкова, в том числе и образовательной, последняя, как раз может считаться успешной. Ну, хотя бы потому, что она достаточно легко прошла все этапы и была проголосована парламентом, чего не скажешь о медицинской. А значит, образовательная реформа была хорошо прокомунифицирована, то есть, разъяснена населению. Именно на примере образовательной реформы, в частности на одном из ее элементов – изменении принципов выплаты стипендий хочется объяснить, что такое коммуникация по-украински.

После того, как в заместителя министра финансов Сергея Марченко на пресс-конференции швырнули тортом, за инициативу сократить процент студентов, которым выплачивается стипендия, правительство задействовало специалистов по коммуникациям, которые «объяснили», что уменьшение доли студентов с 70% до 40% будет сопровождаться повышением стипендии и изменением принципов ее начисления.

Часть людей понимала, что данная коммуникация является банальной ложью. И только потому, что после торта не бросил «коктейль Молотова» реформа образования в части оплаты стипендий прошла. Но вопрос вовсе не в том, что вводя принцип рейтинга, Минфин, де-факто, вводит ручной механизм формирования фонда стипендий по своему усмотрению. Ежегодно устанавливая все меньший процент «отличников». Сначала 40%, потом 25%, а затем 15 %.

Вопрос в том, что государство, декларируя повышение мотивации к обучению и внедрение нового понимания справедливости, на самом деле, демотивирует получать образование и, что не менее важно, подрывает веру в справедливость украинских студентов.

Напомню, что с распадом СССР украинское высшее и среднее специальное образование унаследовало государственный принцип начисления стипендий. Советским государством был установлен уровень знаний, за который оно готово было платить бюджетные средства. Именно так следует оценивать выплату стипендии студентам, которые имели средний балл «4». Государство не устраивало конкуренцию «кто лучше». Фактически оно сообщало, что готово платить не 15% лучшим, а 100% студентам, которые получили минимально необходимый уровень знаний. То есть поощрением была не причастность к группе самых умных, а причастность к группе, которые получили знания на должном уровне. Те, кто учился в СССР помнят, что были учебные подразделения, где стипендия выплачивалась всем студентам. И никому в голову не приходило называть такую ​​политику патерналистской и утверждать, что стипендия начислялась просто за посещение учебного заведения, как это утверждают в нынешнем Кабмине.

При этом важно понимать, что текущие оценки в советских учебных заведениях ставились за знания, а сессии не покупались.

Таким образом, бывший политический истеблишмент, своей политикой в ​​образовании, уведомлял государство, что  нужны образованные люди, а студенты должны иметь надлежащий уровень знаний.

После распада СССР и перехода на рельсы рыночной экономики олигархически-люмпеновской модели, государство Украина не может понять для чего ей содержать высшие учебные заведения. И вопрос не в попытке избежать выплаты стипендий, это только первый шаг отказа от финансирования высшего государственного образования, вопрос о том, что государство пытается самоустраниться от ответа на вопрос: что делать с высшим образованием. Индикатором растерянности является отмена минимально необходимого уровня знаний и повальная несправедливость в их оценке. На сегодня отсутствуют критерии нормальности в образовании и кодекс чести. В украинском высшем образовании студент, уровень знаний которого может колебаться на уровне «2» публично может быть оценен на экзамене «пятеркой». И это пример из медицинских университетов. На сегодня в Украине в высших учебных заведениях учатся студенты, которые в СССР могли учиться разве что в ПТУ.

Внедряя такую политику современное украинское государство дает несколько месседжей: ему не нужны образованные граждане, никакого минимально надлежащего уровня знаний больше не существует, человеческое достоинство — ничто.

Вместо того чтобы признать проблемы, правительство устраивает профанацию с имитацией мотиваций к обучению путем устройства бутафорской конкуренции – государство объявляет конкурс на поиск «лучших» в условиях произвола и беззакония на фоне общего резкого снижения уровня образования, что лишь усиливает демотивацию к обучению.

Однако коммуникаторы и коммуникация выполнили свою важную миссию – объяснили принципы нового «стимулирования» студентов к обучению и наше образование, получило новый импульс для «развития».

Очень похожая ситуация и в медицинской сфере. С 1 января в Украине, по аналогии с образованием, вводятся новые принципы финансирования на первичном уровне медицинской помощи.

По аналогии с образованием государство также решило ввести конкуренцию и провести конкурсный отбор лучших. Только не среди студентов, а среди врачей общей практики. Если критериями отбора в ВУЗ-ах является оценка малокомпетентных и коррумпированных преподавателей, то на первичном уровне медицинской помощи таким критерием является мнение пенсионера и рядового люмпена. Важно понимать, что граждан используют, как механизм конкуренции. Граждане никогда не просили государство предоставить им право выбирать эскулапа. Они требовали предоставить им квалифицированного врача, а не выполнять роль квалификационной комиссии.

Ситуацию со свободным выбором врача можно сравнить с предложением свободного избрания пилота, для перелета легким самолетом из райцентра в больницу интенсивного лечения госпитального округа среди летчиков, значительная часть которых не имеет летной практики (нехватка самолетов, горючего, зарплаты).

Интересно, что государство не задумывается, что оно будет делать с врачами, которые подписали не 1,5 – 2 тысячи деклараций, а, к примеру, – 187 деклараций. Государство объявит таких врачей дебилами и разорвет с ними отношения? Что оно скажет тем гражданам, которые выбрали себе такого врача, в конце концов куда государство денет этих «187» в случае, если плохой врач покинет медицину?

Не менее интересным является то, что формально декларируя право каждого гражданина на бесплатное лечение только на первичном уровне государство ставит финансирование этой помощи в зависимость от подписания гражданином декларации. А если гражданин не подпишет ее в январе, а появится в амбулатории в ноябре – то что тогда? На него же не пришла годовая сумма в 370 грн?

Для справки. При СССР государство не выясняло сколько граждан реально пользуются услугами врача первичной помощи – участкового терапевта. Оно приняло решение, что на каждые полторы тысячи населения необходим терапевт. При этом пациентам не надо было тестировать подготовленных врачей на профпригодность. В случае неудовлетворения предоставленным государством врачом можно было перейти к другому, конечно, в пределах поликлиники.

Украинское правительство, похоже, изменило парадигму. Теперь оно никому не предоставляет врача. Правительство хочет узнать, нужны ли гражданам семейные врачи, которых оно готовит за бюджетные средства. А если нужны – то сколько. У правительства есть иллюзия, что на самом деле потребность в таких врачах не такая уж и большая, и удерживать то количество, которое сейчас совсем не обязательно. Вот только, как это все согласуется с заявлениями «все будут обеспечены бесплатной медицинской помощью на первичном уровне». Может под «все» подразумеваются только те, кто признал семейного врача врачом? А не тот, кто является гражданином Украины?

Все это было бы ничего и специалисты по коммуникации что-то бы коммуникатировали , то есть помогали продвигать ложь в массы. Но особенность медицинской реформы и заключается в том, что правительство не может распродавать ложь для коммуникаций.

Проблема в том, что в Минфине и Минздраве перепутали страховой взнос со страховой выплатой. Наши чиновники не поняли, что вводя новые принципы финансирования «деньги идут за пациентом» они переходят из подушного финансирования на финансирование пациента. А пациент и душа – это разные средства. Нынешнее подушное финансирование на первичном уровне (страховой взнос государства), которое составляет ориентировочно 210 грн в год, трансформируется в финансирование пациента (страховая выплата) ориентировочно в 1000 – 1500 грн в год. Правительство в результате реформы предлагает за пациента в возрасте 18-39 лет платить 370 грн, а за детей и старше 40 лет – 740 грн.. Это почти вдвое меньше существующего финансирования (1000 – 1500 грн). Если же Минфин попытается заплатить 740 за душу, то сводный бюджет ОС будет исчерпан менее чем за полгода. Именно поэтому закон «6327», который был проголосован еще 19 октября, до сих пор не подписан Президентом. Интересно, это, пожалуй, рекорд. Уже прошло более двух месяцев со дня победных реляций.

Реформа медицины в нашей стране не шла настолько бойко, как образовательная, не потому что она не доведена до украинцев, а потому что она недовранная. Если бы наш коммуникатор Минфин подготовил качественную ложь, то мы бы уже давно перешли на новые принципы финансирования в медицине, так же, как это произошло с начислением стипендий. А там еще несколько лет, и судьба больниц и ВУЗ-ов будет такой же, как судьба колхозных ферм.

[:ua]

З’ясувалося, що в Україні найкраще ставляться до двох реформ: реформи освіти та реформи медицини. Іншими словами до двох реформ ставляться погано, а до решти  чотирьох – дуже погано.

Реформу освіти підтримали 26% респондентів, 41,8% були проти, 11,7% ставились байдуже, 20,5% не змогли відповісти. До медичної реформи позитивно ставилися 21,2% громадян, 56,9% – негативно, 6,9% – байдуже, 15,0% – не змогли відповісти. Про це повідомляє тижневик «Дзеркало тижня».

Відомий журнал «Новое время», 11 листопада, тобто після прийняття медичної реформи парламентом у жовтні, опублікував статтю комунікаційного директора Оксани Клименко з претензійною назвою «О пользе критического мышления», у якій її автор пояснює проблеми з п’ятьма важливими реформами (медичною, пенсійною, земельною, освітньою і приватизаційною) й засиллям популістів та маніпуляторів, котрі використовують комунікацію з метою поширення «токсичної» інформації.

Далі автор приходить до висновку, що недокомунікована реформа або окремі її елементи – це потенційна мета для популістів і критиків, які з готовністю придумають на базі цього прорахунку з десяток міфів і страшилок для населення. «Потрібно говорити першими, по правильним каналам і бути готовими роз’яснювати кожен свій крок», – завершує свою думку Оксана Клименко.

Однак пані Клименко дещо применшує діяльність фахівців з комунікацій. Попри низький рейтинг підтримки всіх реформ, про які говорить Центр Разумкова, у тому числі й освітньої, остання якраз може вважатися успішною. Ну хоча б тому, що вона досить легко пройшла усі етапи та була проголосована парламентом, чого не скажеш про медичну. А значить освітня реформа була гарно прокомунікована, тобто роз’яснена населенню. Саме на прикладі освітньої реформи, зокрема на одному з її елементів – зміни принципів виплати стипендій хочеться пояснити, що таке комунікація по-українськи.

Після того, як в заступника міністра фінансів Сергія Марченка на прес-конференції жбурнули тортом за ініціативу скоротити відсоток студентів, яким виплачується стипендія, уряд задіяв фахівців з комунікацій, котрі «пояснили», що зменшення частки студентів з 70% до 40% супроводжуватиметься підвищенням стипендії та зміною принципів її нарахування.

Частина людей розуміла, що дана комунікація є банальною брехнею. І лише тому, що ніхто після торту не кинув «коктейль Молотова» реформа освіти у частині оплати стипендій пройшла. Але питання зовсім не у тому, що запроваджуючи принцип рейтингування, Мінфін, де-факто, запроваджує ручний механізм формування фонду стипендій на власний розсуд, щорічно встановлюючи менші та менші відсотки «відмінників» навчання – спочатку 40%, потім 25%, а потім 15%. Питання у тому, що держава, декларуючі підвищення мотивації до навчання та запровадження нового розуміння справедливості, насправді, демотивує здобувати освіту та, що не менш важливо, підриває віру у справедливість українських студентів.

Нагадаю, що з розпадом СРСР українська вища та середня спеціальна освіта успадкувала державний принцип нарахування стипендій. Радянською державою був встановлений рівень знань, за який вона готова була платити бюджетні кошти. Саме так слід оцінювати виплату стипендії студентам, які мали середній бал «4». Держава не влаштовувала конкуренцію «хто кращий». Фактично вона повідомляла, що готова платити не 15% кращим, а 100% студентам, які здобули мінімально необхідний рівень знань. Тобто заохоченням була не причетність до групи самих розумних, а причетність до групи, які здобули знання на належному рівні. Ті, хто вчилися при СРСР пам’ятають, що були навчальні підрозділи, в яких стипендія виплачувалася усім студентам. І нікому в голову не приходило називати таку політику патерналістською й стверджувати, що стипендія нараховувалася просто за відвідування навчального закладу, як це стверджують у нинішньому Кабміні.

При цьому важливо розуміти, що поточні оцінки у радянських закладах освіти ставилися за знання, а сесії не купувалися.

Таким чином, колишній політичний істеблішмент своєю політикою в освіті робив два повідомлення: державі потрібні освічені люди, студенти повинні мати належний рівень знань.

Після розпаду СРСР  і переходу на рейки ринкової економіки олігархічно-люмпенівської моделі, держава Україна не може зрозуміти для чого їй утримувати вищі навчальні заклади. І питання не у спробі уникнути виплати стипендій, це лише перший крок відмови від фінансування вищої державної освіти, питання у тому, що держава намагається самоусунутися від відповіді на питання: що робити з вищою освітою. Індикатором розгубленості є скасування мінімально необхідного рівня знань та повальна несправедливість в їх оцінюванні. На сьогодні відсутні критерії нормальності в освіті та кодекс честі. В українській вищій освіті студент, рівень знань якого може коливатися на рівні «2» публічно може бути оцінений на іспиті «п’ятіркою». І це приклад з медичних університетів. На сьогодні в Україні у вищих навчальних закладах вчаться студенти, які в СРСР могли вчитися хіба у ПТУ.

Проваджуючи таку політику сучасна українська  держава дає кілька меседжів: їй не потрібні освічені, ніякого мінімально-належного рівня знань більше не існує, людська гідність – ніщо.

Замість того щоб визнати проблеми, уряд влаштовує профанацію з імітацією мотивацій до навчання шляхом влаштування бутафорної конкуренції – держава оголошує конкурс на пошук «кращих» в умовах свавілля і беззаконня на фоні загального різкого зниження рівня освіти, що лише посилює демотивацію до навчання.

Однак комунікатори і комунікація виконали свою важливу місію – пояснили принципи нового «стимулювання» студентів до навчання, і наша освіта отримала новий імпульс для «розвитку».

Дуже подібна ситуація у медичній сфері. З 1 січня в Україні за аналогією з освітою запроваджуються нові принципи фінансування на первинному рівні медичної допомоги.

За аналогією з освітою держава також вирішила запровадити конкуренцію та провести  конкурсний відбір найкращих. Тільки не серед студентів, а серед лікарів загальної практики. Якщо критеріями відбору у ВУЗ-ах є оцінювання малокомпетентними та корумпованими викладачами, то на первинному рівні медичної допомоги такими критеріями є думка пенсіонера та пересічного люмпена. Важливо розуміти, що громадян використовують, як механізм конкуренції. Громадяни ніколи не просили у держави надати їм право вибирати ескулапа. Вони вимагали надати їм кваліфікованого лікаря, а не виконувати роль кваліфікаційної комісії.

Ситуацію з вільним вибором лікаря можна порівняти з пропозицією вільного обрання пілота для перельоту легким літаком з райцентру до лікарні інтенсивного лікування госпітального округу серед льотчиків, значна частина яких немає льотної практики (брак літаків, пального, зарплати).

Цікаво, що держава не задумується, що вона робитиме з лікарями, які підписали не 1,5 – 2 тис декларацій, а, приміром, – 187 декларацій. Держава оголосить таких лікарів дебілами і розірве з ними стосунки? Що вона скаже тим громадянам, котрі обрали собі такого лікаря, чи, зрештою, куди держава подіне цих «187» у разі, якщо поганий лікар покине медицину?

Не менш цікавим є те, що формально, декларуючи право кожного громадянина на безоплатне лікування лише на первинному рівні держава ставить фінансування цієї допомоги у залежність від підписання громадянином декларації. А якщо громадянин не підпише її у січні, але з’явиться в амбулаторію у листопаді – то як тоді? На нього ж не прийшла річна сума у 370 грн?

Для довідки. За СРСР держава не з’ясовувала скільки громадян реально користуються послугами лікаря первинної допомоги – дільничного терапевта. Вона прийняла рішення що на кожні півтори тисячі населення дати терапевта. При цьому пацієнтам не треба було тестувати підготовлених лікарів на профпридатність. У випадку незадоволення наданим державою лікарем можна було перейти до іншого, звичайно, у межах поліклініки.

Український уряд, схоже, змінив парадигму. Тепер він нікому не надає лікаря. Уряд хоче дізнатися чи потрібні громадянам сімейні лікарі, яких він готує за бюджетні кошти. А якщо потрібні – то скільки. В Уряду є ілюзія, що насправді потреба у таких лікарях не така вже і велика, і утримувати ту кількість, яка є зараз зовсім не обов’язково. Ось тільки як це все узгоджується із заявами «усі будуть забезпечені безоплатною медичною допомогою на первинному рівні». Може під «усі» маються на увазі лише ті, хто визнав сімейного лікаря лікарем? А не той, хто є громадянином України?

Все воно було б нічого і фахівці з комунікації щось би комунікували, тобто допомагали просувати брехню у маси. Але особливість медичної реформи, власне, і полягає у тому, що уряд не може спродувати брехню для комунікацій.

Проблема у тому, що у Мінфіні та МОЗ переплутали страховий внесок зі страховою виплатою. Наші урядовці не зрозуміли, що запроваджуючи нові принципи фінансування «гроші ідуть» за пацієнтом вони переходять з подушного фінансування на фінансування пацієнта. А пацієнт і душа – це різні кошти. Нинішнє подушне фінансування на первинному рівні (страховий внесок держави), яке складає орієнтовно 210 грн на рік, трансформується у фінансування пацієнта (страхова виплата) орієнтовно у 1000 – 1 500 грн на рік. Уряд в результаті реформи пропонує за пацієнта, у віці 18-39 років, платити  370 грн, а за дітей та старших від 40 років – 740 грн. Це майже удвічі менше існуючого фінансування (1000 – 1 500 грн). Якщо ж Мінфін спробує заплатити 740 за душу, то зведений бюджет ОЗ буде вичерпано менше як за півроку. Саме тому закон «6327», який був проголосований ще 19 жовтня досі не підписаний Президентом. Цікаво, це, мабуть, рекорд. Уже минуло більше двох місяців з дня переможних реляцій.

Реформа медицини у нашій країні не йшла так жваво, як освітня, не тому що вона недокомунікована, а тому що вона недобрехана. Якби нашим комунікатором Мінфін підготував якісну брехню, то ми б уже давно перейшли на нові принципи фінансування в медицині, так само, як це відбулося з нарахуванням стипендій. А там кілька років і доля лікарень та ВУЗ-ів буде така ж, як доля колгоспних ферм.

[:]