Якщо ми поглянемо на історію Радянського союзу, то виявиться, що більша частка її це суцільна фальсифікація, а якщо вже брати усю історію так званої «Росії», то це вже просто нескінченна річка суцільної брехні.
Про це у блозі для Кий-інформ розповідає відома українська письменниця та блогерка Олена Степова.
Зараз дуже важливо, щоб історія стала нашим фронтом, який ми теж маємо захищати.
Ви знаєте скільки за часи окупації України радянською владою було вкрадено скарбів, артефактів? А скільки відомих та талановитих українців було вписано в «історію Росії», як російський письменник, винахідник чи художник? А скільки національних традицій вкрадено й навіть національних рецептів, які тихою сапою за часи фальсифікації з українських, білоруських стали російськими чи руськими?
Про це треба писати, говорити, руйнувати радянські та російські міфи та крок за кроком відвойовувати нашу історію.
Тому, буду потихеньку викладати цікаві факти з історичного фронту, які допоможуть читачам відкрити для себе інший світ, подивитися іншими очима й на нашу українську історію, й на те, що нам в часи СРСР подавали під яскравим «фантіком» героїзму й прикладу моральності радянської людини.
На те, щоб згадати цю історію мене надихнули нариси у українському сегменті ФБуку. Так, саме так, в українському, хоча ця історія сталась у 1959 на Північному Уралі Радянського союзу. Однак, як виявилося дуже багато людей ще пам’ятають про цю загадкову та трагічну подію й досі завзято її обговорюють, а що страшніше, знову й знову транслюють у суспільство завдані радянською владою вектори.
Що ж, вирішила я, коли суспільство має потреби щось обговорити, то, чому б й ні. Тим більше ця страшна й таємнича історія настільки показова, що її потрібно розглянути й препарувати, особливо на фоні зрощення інформаційної пропаганди й суспільного терору.
Тому, почнемо
2 лютого 2022 року було 63 роки від дня загадкової загибелі на Північному Уралі групи Дятлова (2 лютого 1959 року).
Я вже й призабула про це, хоча у молоді роки дуже цікавилась цією подією, збирала інтерв’ю, факти, версії трагедії, що плодилися й множилися, мріяла поїхати на дослідження подій, як журналіст.
Але з початком незалежності якось воно випало з кола інтересів й забулося. Й ось з подивом виявила, що в соціальних мережах це ще обговорюється, причому навіть в Україні. Що ж, це не дивно. Адже ця найзагадковіша історія, наймістифікованіша, найкінематографованіша, найдосліджено-недосліджена. Цього року даною подією знову зацікавилась Генеральна прокуратура РФ, порушивши ще одну кримінальну справу.
Що ж, ще раз пройдемося міфологізованому вбивстві століття, щоб все ж таки дізнатися, хто і навіщо знищив групу Дятлова.
Одразу скажу, дивним чином відповідь на це питання мені принесла російсько-українська війна.
Але, підемо шукати правду з самого початку тим більше я впевнена, що не усі читачі знають, про що йде мова, тому їм буде цікаво послухати, а що ж там сталося, що аж 63 роки гуде емпатичною віхолою по суспільству.
Загибель туристичної групи Дятлова сталася орієнтовно в ніч на 2 лютого 1959 року на горі Холатчахль (Північний Урал, РФ).
В експедиції брали участь 10 осіб, але один учасник вибув ще до виходу на маршрут, то у гори пішло 9 туристів. Як потім з’ясувалося усі мандрівники загинули. 1 турист-студент, що залишився живий просто захворів, не пішов з групою та повернувся.
Їхня смерть викликала суспільний та навіть міжнародний резонанс не тільки через численність жертв, але і через масштабне приховування, як й місця трагедії, так й слідчих висновків, а ще, через розповсюдження десяток версій, що робили цю справу наймістичнішою та найзаплутанішою.
Слідчі щоразу вказували іншу картину трагедії чи злочину, а висновок щодо загибелі групи взагалі був несумісний з отриманими доказами. Наразі існує близько 75 версій загибелі туристів, кожна з яких має численних критиків та фанатів.
Серед офіційних версій подій називалися три головні: сходження снігової лавини, сходження так званої «льодової чи сніжної дошки» (щільний пласт дрібнозернистого снігу, що нерідко провокує схід лавини) і ураган.
Серед неофіційних, але таких, що мали неабиякий резонанс названо:
– загибель групи від рук КДБ, бо група знайшла щось цінне (артефакт, інопланетний корабель)
– загибель групи від зброї масового ураження (вібро – ультра – звукової зброї, психологічної, ядерної зброї, біологічної зброї), яку випробували на закритих таємних полігонах у тайзі
– загибель групи від рук біглих каторжан
– загибель групи від інопланетян
– загибель групи від єті
– загибель групи від звірів
Як бачите, версій дійсно багато. Й кожен автор версії вказує на те, що має докази на захист своєї.
11 липня 2020 року Генеральна прокуратура РФ ще раз відкрила й закрила провадження (з 10-й) за 60 років й оголосила, що причиною загибелі туристів є лавина.
Кожна нова перевірка протягом 60 років виникала, як реакція на суспільний інтерес чи по заявам родичів, які реагували на кожну версію фанатів чи фанатиків, які самостійно ведуть розслідування подій.
Взагалі, до трагедії перевал, де загинула група був безіменний, але ось після загибелі він отримав назву «перевал Дятлова».
Ці події настільки містифіковані, що через 60 років їх розслідуванню присвячені тематичні сайти, книги, документальні та художні фільми, існує сотні тисяч шанувальників та фанатів по усьому світові, які досі займаються дослідженням подій.
Ви можете багато про це прочитати у Інтернеті, я викладу лише те, на що варто звернути увагу й що виявила російсько-українська сучасна війна.
1. Зимовий похід Уральськими горами формально проходив під егідою спортивного клубу УПІ і був присвячений ХХІ з’їзду КПРС.
Розумієте? Зимовий похід горами, присвячено з’їзду комуністичної партії. Тут прямо постає питання: щоби, що? Що довести? Таких присвячень на просторах радянського союзу були сотні тисяч, про які на цих з’їздах ніхто й не згадував. Про цей патріотизм та героїзм могли б написати лише коротку замітку у місцевій робітничій газеті, ну, в обласній, якщо усі туристи комсомольці та партійні.
От тоді для людей потрапити на шпальти газети, прокинутись знаменитими, то була така собі ідея фікс.
Це зараз один пост у ФБуці може зробити людину відомою на увесь світ, а тоді для того, щоб стати відомими треба було ще попотіти.
Але відомість відкривала двері у світ партійних зростань, блату, кар’єри. Тому люди у радянські часи прагнули бути відомими й дуже, шалено заздрили колегам чи сусідам, про яких з’являлась навіть коротенька замітка у робітничій газеті. Бо кіно актори, відомі люди у радянські часи мали блат, щоб придбати щось смачне чи корисне, вхід у інший світ (політичний бомонд), кар’єру, гроші. Саме з того часу у критичної більшості суспільства цвяхами вбито у мізки, що відома людина отримує за свою відомість шалені гроші та різноманітні пільги. Й часто людина відома у соціальних мережах стає жертвою булінга саме з приводу «ти ж відома людина, тобі платять й все дають».
Тому група Дятлова, коли збиралась у похід, про це повідомляла дивним чином – «ми повернемося багатими й знаменитими».
Невже вони справді гадали, що присвята їх «героїзму» з’їзду КПРС спустить до них партійних вождів, дасть перепустку у Москву, у той, інший світ, де красиве вбрання, машини й ресторації? – думаю, що десь так й було.
Політичні амбіції, бажання матеріального збагачення, бажання визнання, бажання вирватися у інший світ…це так було притаманно радянській людини, яка це ховала у собі, маскуючи усі ці «хочу» під чесноти «героїзму». На що були здатні молоді люди, аби на них були націлені софіти, в них брали інтерв’ю, запросили б до Москви, дали б там роботу, гроші, квартири?…
От почала саме з цього, щоб ви тримали це на загадці, коли ми з вами підемо препарувати цю дивну справу далі.
2. Вижити за будь яких умов!
Далі, я просто розповім про те, як була підготовлена група для походу у зимові гори та тайгу. Ну, щоб ви розуміли рівень героїзму, життя, відношення до усіх цим шукачів визнання з боку влади, а ще, хоч трошки нагадаю про те, як «как же хорошо мы жили в СССР, где было у людей все».
Спорядження групи Дятлова було звичайним для туристів того часу, а от зараз його б назвали примітивним, та навіть небезпечним для виживання в умовах холоду.
Учасники походу були вдягнуті, увага, в домашні сорочки, светри, куртки й такі бажані для кожної радянської людини ватники, бо іншого одягу просто не було, звісно на ногах були утеплені підштанки, спортивні утеплені штани, шкарпетки, лижні черевики й валянки. Голови захищали шапками різного ґатунку. Група мала запасні лижі, великий саморобний намет, зшитий з двох стандартних, ковдри, підвісну піч, котел, сокири, льодоруб, аптечку. При тілах виявили фінські ножі, ось й вся зброя.
Запас харчів складався з сухарів, м’ясних консервів, копченого сала, цукру, кави, спирт, щоденники, 4 фотоапаратів та велику на той час суму грошей – 2000 рублів. Це була настільки велика на той час сума, що дуже здивувала радянських людей, бо група складалась зі студентів. Гроші не пропали. Їх знайшли, коли знайшли тіла. Взагалі речі не пропали. Палатка була розрізана, речі розкидані, але жодна з особистих речей, яку оглядали рідні та свідки, були упізнані.
Тому от на цьому етапі, ми виключаємо версії того, що групу вбили зеки – втікачі з найближчого поселення, зони чи табору, яких тут було дуже багато.
Зеки б забрали речі, аптечку, рацію, цінні речі, теплі речі, їжу, й тим паче гроші. Тому, усі версії про вбивство групи криміналом, втікачами, ми відкинемо. Хоча на них досі наполягають шукачі правди.
Щодо вбивства групи Дятлова звірами… копчена корейка, сало, ковбаса, все це залишилося у рюкзаках та палатці. Звірі б це з’їли. Так ми втрачаємо ще одну версію. Хоча… тіла були покалічені так, ніби їх м’яло у жорнах, вони побували під катком чи гусеницями трактора. Але слідів на снігу техніки не було. Та й на той час техніки, щоб їздила по такому снігу ще не вигадали у країні великих нанотехнологій.
Хто був спонсором групи й надав таку суму й для чого слідство не з’ясовувало та не з’ясувало. Для чого у горах студентам такі гроші? Дивно ж, так?
При наявності таких грошей у туристів не було запасу супів-концентратів, дієвих ліків проти обмороження, знеболювального, а також, що дивно, в них не було детальних топографічних карт та гарної зброї. Учасники експедиції, що йшли у тайгу та гори, не мали вогнепальної зброї. Взагалі!
В матеріалах слідства вказано, що керівництво туристичного клубу видало туристам куртки-вітрівки, але згодом, перед початком походу наказало їх повернути. Тобто люди йдуть во славу КПРС, а їм навіть вітрівки не дали. От вам й “обліко морале” радянської влади та радянських людей.
Один зі студентів десь знайшов теплі светри й надав їх у користування друзям.
У похід йшла група студентів й керівництво клубу не мало ні копії їх маршруту, ні засобів зв’язку з групою. До речі ніхто з клубу не постраждав, бо не було порушено жодної кримінальної справи за якусь халатність. Помер Максим, та й чорт з ним, – дуже розповсюджена на Росії приказка. Тому прокуратура радо прийняла найбезпечнішу версію загибелі групи Дятлова – схід сніжної корки (дошки) або лавини.
Далі ще цікавіше. Група йшла у важкий похід безлюдною місцевістю без засобів зв’язку, хоча керівник групи Дятлов мав власний радіопередавач, який використовував для власних потреб, зв’язуючись під час маршруту з невідомими та невстановленими на цей час особами. З ким – ніхто не встановлював.
Чи могла б група вижити у таких умов? На сьогодні-ні!
На той час, радянська людина виживала в таких умовах весь час, то обладнання групи вважалось пристойним.
От зараз би тих, хто волає “як гарно було в СРСР” та спорядити у такий похід, цікаво, як би вони сприйняли буденність того життя за яким вони так ностальгують. Чи вижили б в умовах радянського комфорту? Чи сподобався він їм? Зауважу, що аптечка радянської людини, це не одноразові шприци, ультракаїн, спазмалгон, солпадеін, парацетамол, та інші ліки швидкої дії. Це йод, зеленка та бинт з ватою. А ще у 1959 році в СРСР не було термобілизни, туалетного паперу, та інших благ цивілізації, якими вже на той час користувався світ.
3. Склад групи: студенти та КБДіст чи студенти-КДБісти?
Так, склад групи, що немала навіть радіоприймача, але мала 2000 рублів, був дуже дивний.
Вів людей у тайгу, у гори Дятлов Ігор Олексійович (13 січня 1936 — лютий 1959) – визначений комісією керівник експедиції, розробник маршруту, студент 5-го курсу радіотехнічного факультету Уральского політехнічного інституту (УПІ).
В матеріалах справи він описаний, як талановитий технік, який вже на 2-му курсі винайшов і змайстрував ультракороткохвильову радіостанцію. От саме з нею він й мандрував. Учасники мали готувати їжу на сконструйованій ним мобільною пічкою.
Тобто групу він 23-річний студент, без карти, без рації, без зброї. Про туристичний досвід якого у матеріалах справи немає геть нічого. От, коли будете читати про інших учасників групи, згадайте цей факт біографії керівника групи, талановитого, веселого, харизматичного студента без досвіду.
В складі групи були 2 дівчини, студентки 3-го курсу та 5-го курсу УПІ. Дуже гарні, дуже амбітні, впевнені у собі, мріяли про кар’єру кіноакторок.
Наприклад, красуня Дубі́ніна Людми́ла Олександрі́вна (12 травня 1938 — лютий 1959) — студентка 3-го курсу інженерно-економічного факультету УПІ, яка любила бути душею компанії, гарно танцювала, співала, любила фотографуватись, слідкувала за модою, шила собі речі на замовлення. В неї були закохані хлопці від 1 до 5-го курсів. Саме цікаве в її біографії те, що вона мала більше кілометрів походів ніж керівник групи Дятлов. Неодноразово була керівником в поході II категорії складності. А ось в попередньому поході по тайзі у 1958 році вона при нез’ясованих обставинах отримала вогнепальне поранення ноги. Кримінальна справа з цього приводу не порушувалась. На час виконання маршруту у неї був роман з руським-французом Тібо́-Бриньо́ль Миколою Володимировичем.
В групі була ще одна дівчина, теж красуня й зірка УПІ Колмого́рова Зінаїда Олексіївна (12 січня 1937 — лютий 1959) — студентка 5-го курсу радіотехнічного факультету УПІ. Мала лідерські задатки, вміла організувати роботу інших і при цьому була душею будь-якої компанії, дуже любила увагу, популярність, фотографії та веселі компанії. Під час одного із попередніх походів у тому ж 1958 році її вкусила гадюка, тоді Зіна мужньо боролась за життя, перебуваючи на межі смерті, що цікаво, це був той самих похід й та сама група, де була поранена Людмила Дубініна.
Єдиний, хто якось йде у розріз з усією туристичної групою й по біографіям й по бажанні уваги та веселості життя, це Дороше́нко Ю́рій Микола́йович (29 січня 1938 — лютий 1959) — студент 4-го курсу факультету підйомно-транспортних машин УПІ. Схоже, що його у цей похід запросила Зіна Колмогорова з якою він зустрічався, але на час походу вони припинили відносини й у Зіни був роман з Дятловим та Золотарьовим.
Наприклад, мені психологічно дуже цікавий Тібо́-Бриньо́ль Мико́ла Володи́мирович (5 червня 1935 — лютий 1959) — випускник будівельного факультету УПІ (1958), який працював виконробом у місті Свердловськ (це російське місто, яке у 1991 році перейменували у Єкатеринбург). На перший погляд звичайний хлопчик, Микола, але він походив з родини французьких гірничих інженерів, його корні з родини етнічних французів, що жили у цих краях ще до Жовтневої революції й мали відношення до власників заводу й добування корисних копалин. Батька Миколи репресували при Сталіні, мати заслали у табір для дружин ворогів народу, де у постійному голоді та зневазі пройшло дитинство Миколи. Цікаво, що він пишався тим, що він француз, має корні від власників заводу тобто він знав історію свого роду, та розповідав друзям про свою мрію: виїхати з радянщини до Франції.
Далі, я відокремила Слобо́діна Русте́ма Володи́мировича (11 січня 1936 — лютий 1959) — випускника механічного факультету УПІ (1958). Своє дивне для радянських людей тюркське ім’я Рустем отримав від батьків, як данину інтернаціональній екзотиці хоча був етнічний росіянин. Працював інженером закритого конструкторського бюро «п-/с 10». Тобто не мав права без дозволу КДБ покидати місто. Чи був він у відпустці на час зайняття туризмом, чи був на роботі, знову ж таки, у матеріалах справи жодного запису.
Далі, ще цікавіше: Кривоні́щенко Гео́ргій Олексі́йович (7 лютого 1935 — лютий 1959) — випускник будівельного факультету УПІ (1957). Усі називали його Юрій. Працював інженером в будівельному тресті при комбінаті № 817, який знаходився у засекреченому місті Челябінськ-40 (м. Озерськ).
Комбінат № 817 це виробниче об’єднання «Маяк» – федеральне державне унітарне підприємство з виробництва ядерної зброї, ізотопів, зберігання та регенерації відпрацьованого ядерного палива в місті Озерськ Челябінської області. Був свідком і ліквідатором наслідків Киштимської аварії. Киштимська аварія — перша в СРСР радіаційна надзвичайна ситуація техногенного некерованого характеру, що сталась 29 вересня 1957 року на хімкомбінаті «Маяк» у місті Озерськ. Тобто не мав права без дозволу КДБ покидати місто. Чи був він у відпустці на час зайняття туризмом, чи був на роботі, знову ж таки, у матеріалах справи жодного запису. Свідки зазначали, що він особливо близько приятелював зі студентом Дятловим. У незалежних експертів, що досліджували справу виникли підозри, що він позаштатний співробітник КДБ.
Далі в нас піде Колева́тов Олекса́ндр Сергі́йович (16 листопада 1936 — лютий 1959) — студент 4-го курсу фізико-технічного факультету УПІ. Уродженець Свердловська, випускник Свердловського гірничо-металургійного технікуму. Працював у секретному інституті «п/с 3394» в Москві на посаді старшого лаборанта, заочно навчався у Всесоюзному заочному політехнічному інституті, звідки перевівся на очне відділення УПІ (повернувся до Свердловська у 1957 році). Ймовірно, позаштатний співробітник КДБ.
Ну й самий цікавий, як на мене учасник туристичної групи: Золотарьо́в Семе́н Олекса́ндрович (2 лютого 1921 — лютий 1959) — старший інструктор Коурівської турбази, найстарший і найдосвідченіший учасник походу, родом з Кубані. Після школи був призваний до лав радянської армії, приймав участь Другій світовій війні, воював на Білоруському фронті, мав звання сержанта, нагороджений чотирма медалями. Після війни залишився у Мінську, де закінчив спеціальний факультет Інституту фізичної культури БССР (1951). По завершенні навчання працював туристичним інструктором на Кавказі, мав тисячі пройдених кілометрів по гірським маршрутам. До Свердловська переїхав 1958 року, фактично за півроку до виходу групи Дятлова у похід. Усі учасники групи та свідки вказали, що його звуть Саша, але на тілі мав татуювання, що вказували на кримінальне минуле та напис «Гена». Неузгодженість біографічних деталей у біографії Семена-Саші-Гени дала підстави незалежним експертам припустити, що Золотарьов був штатним працівником КДБ, де, ймовірно, обіймав посаду «регіонального резидента». Однак, у матеріалах справи, усі данні про це відсутні. Був харизматичним лідером і в групі відразу завоював довіру всіх учасників, але керівник групи все ж таки був Дятлов.
Чому групу повів недосвідчений студент, тоді, коли у групі були досвідчені, старші інструктори та члени групи?
Чому у групі студентів, комсомольців, які присвятили свій туристичний маршрут у лютому місяці, в завірюхи, лавини, по горах та тайзі було аж так багато КДБістів та людей, що не мали без дозволу КДБ покидати місце проживання?
Чому ніхто не говорить про те, що люди, які пішли у похід, мали відпуску на роботі. Тобто радянська людина, яку просто б звільнили за прогули йде у похід на 16 днів й у матеріалах справи не зазначено, що ця людина взяла на роботі відгул, відпустку, оформила у навчальному закладі якісь папери щодо відсутності з поважних причин. Можливо групу-невидимку так спакували й вели саме через кількість КДБістів у її складі?- напевно! Але для чого там було стільки «темних» людей?
Як сталося, що група, що мала у складі військових, КДБістів йшла у гори без зброї, без рації й під керівництвом студента без досвіду ведення туристичних груп? Чи це була затверджена «центром» операція? Чи це самостійне рішення людей у погонах?
На ці питання ви не знайдете відповідей у розслідуваннях, версіях, гіпотезах. На ці питання відповіді не шукали ні прокурори, ні незалежні експерти, ні фанатики та шанувальники цієї трагедії. А знаєте чому? Відповім: для радянської людини це не було чимось дивним, не звичним, не викликало подив чи засторогу, тому на ці факти ніхто за 60 років не звернув уваги.
Радянські люди звикли до того, що КДБ йде по їх життю за їх спинами. Радянські люди звикли, не ставити багато запитань. Тому КДБ у складі групи студентів, чи студенти КДБісти не викликали у радянських людей жодного подиву, бо це банальність їх життя.
Позаштатні КДБісти, це здебільшого «стукачі», що доносили на працівників – колег, однокурсників, сусідів. Так, це могли бути й екс-зеки, які підписали угоду на співпрацю. Й просто ті, хто хотів вислужити собі оту перепустку у світ світлого майбутнього де вже жила еліта радянського союзу. Але усе це було таким звичним у «совке», що на ці факти ніхто особливо не звернув увагу. Це, як ховати сіре курча серед сірих курчат.
Однакове середовище однаково сприймає однакові речі.
Брехню сприймає, як правду, хоч знає, що це брехня, а чорне, як біле, бо так велить партія.
То, як й для чого була зібрана ця група й хто це був: студенти та КДБісти, що слідкували за студентами, які щось знайшли у тайзі чи студенти-КДБісти, які виконували якусь місію у тайзі, приховуючи її під туристичні здобуття?
Цікаво? Тоді йдемо далі!
(продовження буде).
