Нинішні навколоцерковні пристрасті здалися мені геть дріб’язковими після того, як довідався про «дива», що їх витворяли священики середньовіччя.
Речь идет о подделанной в конце XVI века грамоте князя Андрея Юрьевича Боголюбского Киево-Печерскому монастырю, которая долгое время была единственным легальным подтверждением автономии святыни, свидетельствовала о ее особом статусе Лавры и права распоряжаться отдельными землями.
Обители нужно было легитимизировать свои владения. А таких в первые годы существования Великого Княжества Литовского монахами было захвачено очень много. Актовые книги дохмельницкого периода изобилуют судебными исками к Киевским митрополитам на жителей монастырских владений, которые, как настоящие рейдеры, грабили и захватывали леса, поля и деревни вокруг Киева.
Основанием для таких действий была давняя грамота, якобы 1159 года, трактуемая как оригинальный документ домонгольской эпохи. На самом деле таких грамот было две: полная и короткая, известные в общем в 17 (!) различных редакциях. Короткая – более древняя, возникла в связи с необходимостью узаконить предоставление автономного статуса Киево-Печерскому монастырю. Бытование текстов Полной редакции (14 вариантов) обусловлено стремлением Лавры расширить собственные владения на Правобережье.
Согласно грамоте Киево-Печерскому монастырю должны были принадлежать: город Василев (ныне – Васильков) со всеми поселениями на реке Стугне, Бугаевка, Снетинка, Гуляники (ныне – Большая Мотовиловка), Соловьевичи (ныне – Малая Солтановка), Бобрица, Белогородка, Вита, Довгосельцы (ныне – Дедовщина), Брусилов, Мическ (ныне – Радомышль) и много других сел и городков Киевского и Житомирского уездов Речи Посполитой. Конечно, завладеть удалось не всем – помешало Большое казацкое восстание под руководством Богдана Хмельницкого.
Грамота князя Андрея Боголюбского впервые появилась в документообороте, в виде подтверждающей выписки из «метрик Иеремии, патриарха Константинопольского» 1592 года. В преамбуле документа сказано, что к Иеремии обратился протофрон патриарший и архимандрит Киево-Печерского монастыря Мелетий Хребтович-Богуринский с просьбой восстановить грамоту князя Андрея, потерянную, по его словам, во время пожара в г. Василькове в 1590 году.
Грамота нужна была для сеймового подтверждения королем Польши, но правительственные инстанции не имели ее копии. Патриарх поручил своему канцлеру Иераксу найти копию грамоты в архиве. Последний, кроме этого, нашел также подтверждение Андреевой грамоты 1480 года одного из предшественников Иеремии – патриарха Максима.
Читатель преамбулы должен был убедиться, что оригинал грамоты уже никогда не удастся отыскать, а «выписка» из архива патриарха – единственно возможный способ восстановления старого документа. Но чуть позже оказалось, что патриаршей стороне «писанія старыя тые посланцы зъ монастыря Печерского передъ нами показовали, и копіи старымъ письмомъ рускимъ писаныя». Создается впечатление, что посланцы монастыря имели с собой текст, который патриарх даже не искал, а просто подтвердил.
С другой стороны, почему вдруг грамота, которую предоставил когда-то русский князь, должна храниться в патриаршем архиве? Это не просто необычно. Во времена Киевской Руси князья никогда не отчитывались перед Константинопольским патриархом. Мысль об обращении к нему, очевидно, могла возникнуть только в XVI веке, когда патриарх стал источником прав, арбитром в спорах и финальным патроном.
Исследователям грамоты сейчас приходится сталкиваться с трудностями. Ведь ее оригинал и «выписка из метрик» 1592 года не сохранились. Текст грамоты князя Андрея дошел до нас в списках гораздо более позднего времени. Можно было предположить, что оригинальный текст точно воспроизводился позднейшими летописцами. Однако, недавно историк Юлия Русакова продемонстрировала, насколько существенно отличались списки грамоты XVIІ века.
Действительно, в течение более чем полтора века грамота Андрея Боголюбского оставалась одним из важнейших документов Печерского монастыря, активно использовалась в спорах, каждый раз применяясь к новым вызовам. Текст грамоты менялся в зависимости от потребностей времени, словом, подвергался дополнительной фальсификации.
Однако, следует отдать должное хозяевам Киево-Печерской Лавры нового времени. Митрополит Евгений (Болховитинов) (1767 – 1837) первым ввел в научный оборот весь текст грамоты и прокомментировал ее как сомнительную, опираясь на некоторые анахронизмы и несовместимые с историей обстоятельства. Позже Киевский митрополит Макарий (Булгаков) указал на ряд дополнительных противоречий грамоты, как документа ХII века. В общем, перечень замечаний не оставил никаких сомнений относительно происхождения документа.
Украинский историк, этнограф, языковед и писатель XIX века Николай Закревский, назвал грамоту князя Андрея Юрьевича Боголюбского, несомненной подделкой конца XVI века и его вывод был неоднократно подтвержден последующими исследователями. Но противоречия относительно реальности самого акта предоставления Андреем Юрьевичем земель монастырю продолжаются и до сих пор. Такая привилегия все же могла иметь место, поэтому ссылки на грамоту Андрея Боголюбского продолжают путешествовать по страницам краеведческих изданий.
Многие села Киевщины именно в ней видят подтверждение существования поселений во времена Киевской Руси, а краеведы продолжают искать доказательства, что упоминание о их селе в фальсифицированном документе могло быть настоящим…
[:ua]Мова йде про підроблену в кінці XVI століття грамоту князя Андрія Юрієвича Боголюбського Києво-Печерському монастирю, яка тривалий час була єдиним легальним підтвердженням автономії святині, засвідчувала його особливий статус Лаври та право розпоряджатись окремими маєтностями.
Обителі потрібно було легітимізувати свої володіння. А таких у перші роки існування Великого Князівства Литовського монахами було захоплено дуже багато. Актові книги дохмельницького періоду рясніють судовими позовами до Київських митрополитів на мешканців монастирських маєтностей, які, мов справжні рейдери, грабували і захоплювали ліси, поля і села навколо Києва.
Підставою для таких дій була давня грамота, буцімто 1159 року, що трактувалася як оригінальний документ домонгольської доби. Насправді таких грамот було дві: повна і коротка, які відомі загалом у 17 (!) різних редакціях. Коротка – давніша, виникла у зв’язку із необхідністю узаконення надання автономного статусу Києво-Печерському монастирю. Побутування текстів Повної редакції (14 варіантів) зумовлене прагненням Лаври розширити власні земельні володіння на Правобережжі.
А мало належати Києво-Печерському монастиреві, згідно грамоти, місто Василев (нині – Васильків) з усіма поселеннями на річці Стугні, Бугаївка, Снітинка, Гуляники (нині – Велика Мотовилівка), Соловієвичі (нині – Мала Солтанівка), Бобриця, Білогородка, Віта, Довгосільці (нині – Дідівщина), Брусилів, Мичеськ (нині – Радомишль) та багато інших сіл і містечок Київського і Житомирського повітів Речі Посполитої. Звісно, що заволодіти вдалося не всіма – завадило Велике козацьке повстання під керівництвом Богдана Хмельницького.
Грамота князя Андрія Боголюбського вперше з’являється в обігу у вигляді підтвердного випису з «метрик Єремії, патріарха Константинопольського» 1592 року. У преамбулі документа сказано, що до Єремії звернувся протофрон патріарший і архімандрит Києво-Печерського монастиря Мелетій Хребтович-Богуринський з проханням поновити грамоту князя Андрія, втрачену, за його словами, під час пожежі у м. Василькові 1590 року.
Грамота потрібна була для сеймового підтвердження королем Польщі, але урядові інстанції не мали її копії. Патріарх доручив своєму канцлеру Ієраксу знайти копію грамоти в архіві. Останній, крім цього, знайшов також підтвердження Андрієвої грамоти 1480 року одного з попередників Єремії — патріарха Максима.
Читач преамбули мав би переконатися, що оригінал грамоти вже ніколи не вдасться відшукати, а «випис» з архіву патріарха — єдино можливий спосіб поновлення давнього документу. Але трохи згодом виявилось, що патріаршій стороні «писанія старыя тые посланцы зъ монастыря Печерского передъ нами показовали, и копіи старымъ письмомъ рускимъ писаныя». Складається враження, що посланці монастиря мали з собою текст, який патріарх навіть не шукав, а просто підтвердив.
З іншого боку, чому раптом грамота, яку надав колись руський князь, мусила зберігатися у патріаршому архіві? Це не просто незвично. За часів Київської Русі князі ніколи не звітували Константинопольському патріархові. Думка про звернення до нього, очевидно, могла виникнути тільки в XVI столітті, коли патріарх став джерелом прав, арбітром у суперечках і фінальним патроном.
Дослідникам грамоти нині доводиться стикатися з труднощами. Адже її оригінал та «випис з метрик» 1592 року не збереглися. Текст грамоти князя Андрія дійшов до нас у списках набагато пізнішого часу. Можна було припустити, що оригінальний текст точно відтворювався пізнішими літописцями. Однак, нещодавно історик Юлія Русакова продемонструвала, наскільки суттєво різнилися списки грамоти XVIІІ століття.
Справді, протягом більш ніж півтора століття грамота Андрія Боголюбського лишалася одним із найважливіших документів Печерського монастиря, активно використовувалася в суперечках, кожен раз застосовуючись до нових викликів. Текст грамоти змінювався залежно від потреб часу, словом, зазнавав додаткової фальсифікації.
Проте, слід віддати належне господарям Києво-Печерської лаври нового часу. Митрополит Євгеній (Болховітінов) (1767 – 1837) першим увів до наукового обігу весь текст грамоти і прокоментував її як сумнівну, спираючись на деякі анахронізми і несумісні з історією обставини. Пізніше Київський митрополит Макарій (Булгаков) вказав на низку додаткових суперечностей грамоти, як документа ХІІ століття. Загалом, перелік зауважень не залишив жодних сумнівів щодо походження документа.
Український історик, етнограф, мовознавець і письменник ХІХ століття Микола Закревський, назвав грамоту князя Андрія Юрієвича Боголюбського, безсумнівною підробкою кінця XVI століття і його висновок був неодноразово підтверджений наступними дослідниками. Але суперечності щодо реальності самого акту надання Андрієм Юрієвичем земель монастирю тривають досі. Такий привілей все ж таки міг мати місце, тому посилання на грамоту Андрія Боголюбського продовжують мандрувати сторінками краєзнавчих видань.
Багато сіл Київщини саме в ній бачать підтвердження існування поселення в часи Київської Русі, а краєзнавці продовжують шукати докази, що згадка про їхнє село в фальсифікованому документі могла бути справжньою…
[:]
