На Рівненщині у Млинівському районі є село Чекно. Хоч маленьке, та має багату історію. Колись тут діяв монетний двір — гроші чеканили князі Київської Русі, зокрема Ярослав Ізяславич, ще у ХІІ столітті! Не раз відвідувала село і знаменита поетеса Леся Українка. На жаль, храм, до якого любила приходити на молитву, нині у дуже плачевному стані, повідомляє “Високий замок”.
Мова про Хресто-Воздвиженський храм, який збудував у 1733 році граф Соболевський на місці древньої дерев’яної церковці. Стіни прикрасили фресками, колони під стелею оздобили розкішними капітеліями-ліпниною. Церква могла вмістити кількадесят парафіян, була простора і гарна. Подвір’я обгородили муром.
Навесні 1881 року в Чекні вперше побувала Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка). Зумисне повезла в це село своїх дітей – Михайла, Ольгу та Лесю, аби вони побачили й послухали, як гарно тут співають веснянки й виводять у заплаві Стиру таночки. А ще мама водила їх від хати до хати, показуючи рідкісні візерунки волинської вишивки – й сама замальовувала орнаменти.
Про ті незабутні гостини залишилися письмові спогади Ольги Косач: «Леся, старша за мене на шість років, і без порівняння вразливіша, – пам’ятала ті чекнянські веснянки все своє життя». Більше того, почуті у селі пісні, зокрема «Подоляночку», «Женчичок-бренчичок», «Зайчик», «Рак-неборак» та інші, Леся Українка включила до збірника «Детские игры, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии Волыни. Киев. 1903 год». (Село Чекно, хоч і розташоване нині у Млинівському районі Рівненщини, лише за 20 кілометрів від обласного центру Волині. Пізніше композитор Микола Лисенко ще й видав збірник народних пісень для дітей, де під чеконськими веснянками було вказано, де вони записані).
Старожили переповідають, що Леся Українка також приїздила у Чекно до лікаря-чеха, який прописував їй різні помічні мікстури. І коли зупинялася в селі, то обов’язково ходила на Службу Божу до місцевого храму.
Нині споруда, яка колись вражала своєю красою, стоїть руїною. Немає ні даху, ні вікон, ні підлоги. Навіть фрески, які ще добре виднілися торік, вже виблякли настільки, що неможливо впізнати лики святих, які на них зображені. Тільки притулилися на верхівці лелечі гнізда. Бузьки прилітають сюди щороку, ніби намагаються вдихнути у це місце життя.
– Нашу церкву в радянські часи закрили атеїсти, – розповідає місцевий житель Богдан Новосад. – Відразу тут зробили склад хімії – навезли її бочками. А люди в нас які? Побачив, що бочка стоїть, треба забрати. На місці виливали отруту, забирали ємність і тікали… Запахи тут стояли страшні! То вже зараз майже не чути. Та хімія добре повипалювала і стіни, і все навкруги.
Зі святині вціліли лише дві ікони: Почаївська, яку зберігають у родині пана Богдана, і Дівоча, що врятувалася завдяки сім’ї Людмили Шлихти. Усе решта було крадене і знищене. Навіть оздоблення з-під стелі здерли!
На початку 1990-х років, коли по Україні почали відроджуватися закриті совєтами церкви, сподівалися відновити свою святиню й чеконці. Розробили проєкт реставрації, зібрали дерево на підлогу та стелю, закупили вікна та бляху. Однак коштів на саме проведення робіт, на жаль, забракло. Сподівалися, настануть кращі часи – допоможе держава чи пожертвує благодійник. Та минули роки, дерев’яні балки зігнили, а роботи з відновлення так і не почалися.
– Я прийшов на цю парафію минулого року, – розповідає отець Роман Старик, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці у сусідніх Ярославичах. – І був вражений, наскільки цікавий й давній у Чекні є храм. Ми підняли документ, і я дізнався: будова занесена до Реєстру пам’яток місцевого значення, а не державного. Тутешня громада власними силами реставраційні роботи не потягне. Адже бодай щоб накрити храм, треба величезні кошти – сотні тисяч чи й навіть мільйони. Без допомоги держави ніяк не обійтися. Якщо святиню хоча б не накрити й не законсервувати, вона геть розсиплеться.
