Михайло Грушевський: чому українці шанують цю історичну постать?

Михайло Грушевський був нащадком давнього українського роду, який походив з Чигиринщини. Нині це Черкаська область. Але юні роки прожив за межами України і весь час мріяв про повернення на батьківщину. Грушевський не лише відшукав багато нових джерел зі стародавньої історії України, але й спростував помилки давніх літописців та істориків з інших країн.

Ім’ям видатного громадського і державного діяча, лідера української національно-демократичної революції 1917-1920 років Михайла Грушевського названа одна з головних вулиць Києва. Поруч з корпусом Київського національного університету йому встановлено пам’ятник, до якого приходять гості столиці, а у державні свята покладають квіти сучасні політики. На 50-ти гривневій купюрі також зображений портрет Грушевського.

Народився Михайло Сергійович 29 вересня 1866 року у польському містечку Холм, нині – Хелм, в родині вчителя словесності. А виріс на Кавказі, куди родина переїхала через хворобу батька. Навчався Михайло у Тифліській гімназії і лише після її закінчення поїхав на батьківщину, в Україну, здобувати вищу освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира.

Михайло Грушевський з батьками

Велику роль в становленні Грушевського як майбутнього історика відіграв український вчений, археолог, етнограф, професор Київського університету Володимир Антонович. Саме за його рекомендацією Михайла Грушевського призначили  на посаду ординарного професора кафедри історії Львівського університету.

М. Грушевський, студентські роки

Михайло Гнатюк – філолог, професор Львівського національного університету ім. І.Франка:

За домаганнями української посольської репрезентації у Австро-Угорському парламенті у 1894 році в університеті була відкрита кафедра історії України. Назву вона мала дивну: «Кафедра історії східних слов’ян з особливим поглядом на українську історію». Тобто, міністр освіти тодішньої Австро-Угорщини вважав, що історія України ніяк не є предметом наукового дослідження. Проте сталося так, що завдяки Михайлові Грушевському ця кафедра стала цілою академією, стала тим, що пізніше відродило українську націю.

З 90-х років ХІХ століття і аж до трагічних подій початку Першої світової війни, впродовж 20 років, Грушевський викладав історію України у Львівському університеті. Лекції стосувались і виникнення історичного життя на українських землях, і подій, що відбувались у ХVІII-XIX століттях. Він не лише відшукав багато нових джерел зі стародавньої історії, але й спростував помилки давніх літописців та істориків з інших країн.

Львів, 1898 рік

Мирослав Попович – академік Національної академії наук України:

Він відтворював історію України, яка послідовно вела початок від Київської Русі і до сучасності. І робив це на фактичному матеріалі. На превеликий жаль багато тих архівів втрачено.

За час головування Грушевського в Науковому товаристві ім.Т.Шевченка у Львові вийшло в світ понад 400 його наукових публікацій. Унікальним явищем стала «Історія України-Руси». Згодом цю фундаментальну працю назвуть метрикою українського народу, оскільки фактично вперше була описана справжня історія нації. У цьому багатотомнику Грушевський науково обґрунтував схему розвитку історії українського народу окремо від своїх сусідів – і за походженням, і за політичним, господарським та культурним життям.

З початком Першої світової війни Грушевський вирішує повернутися до Києва. Але російська влада була вороже налаштована до вченого. У грудні 1914 року його було заарештовано жандармерією за звинуваченням у австрофільстві та нібито причетності до створення Легіону українських січових стрільців. У березні 1915-го Грушевського відправили у заслання до Симбірська, згодом дозволили переїхати до Казані, а потім до Москви. Клопотанням про переведення Грушевського займався видатний вчений, академік Володимир Вернадський.

У березні 1917 року після повалення російського царя в Києві створюється Українська Центральна Рада – орган загальнонаціонального самоврядування. Очолити його мав всенародно відомий і шанований лідер. І тут засновники Центральної Ради згадали саме про Грушевського.

Київ, військовий парад, 1917 рік

Ігор Гирич – історик, головний редактор журналу «Пам’ятки України»:

Він був компромісною фігурою, котра влаштовувала і лівих, і радикалів, і центристів, і праві сили, що об’єдналися в Центральній Раді. Якби не попередня двадцятирічна робота Грушевського, ніхто б його не обрав, фактично заочно, головою Української Центральної Ради. Але тоді не було іншої людини, яка була б добре відома в українському суспільстві і асоціювалася з українськими визвольними змаганнями. Він підтримував центристські сили до революції, знаходив спільну мову з російськими кадетами, які були теж центристською силою, і з соціал-демократами.

З Москви його мав зустрічати увесь Київ, але вагон по дорозі згорів, і він добирався пішки. На вокзалі, куди Грушевський прийшов глибокої ночі, вже нікого не було . І він сам добирався додому. Але перші місяці після повернення до Києва – це були часи тріумфу Грушевського. Не обходилося жодного великого суспільно-політичного заходу, де б лідер української національно-демократичної революції не був би на першому місці.

Він з натхненням виступав перед присутніми, розповідав про мету революції, закликав співвітчизників активно будувати нову Україну, однак… поки що як автономію у складі Росії. Цей постулат Українська Центральна  Рада зафіксувала у своєму першому державно-політичному Акті 10 червня 1917 року, який отримав назву Першого Універсалу. Тоді про повне відокремлення України від Росії більшість політиків навіть не замислювалася. Але Грушевський дивився далеко вперед і розумів: Україна може себе захистити тільки як незалежна держава.

Проголошення Універсалу

Реакція на проголошення Україною автономії не забарилась. Тимчасовий уряд та російська преса звинуватили українців у «зраді», «прориві фронту» та інших гріхах.

Відстоюючи позиції Центральної Ради, Грушевський доводив безпідставність висунутих звинувачень: «Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе в Україні і любить її, та хоче працювати на благо свого краю і його жителів. І так кожен, хто поділяє такі погляди, – дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, єврей, поляк, чех».

Четвертим Універсалом 9 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». У відповідь на це 16 січня 1918 року київські більшовики підняли повстання, яке було придушене військами Центральної Ради.

Зовнішня загроза, насамперед з боку більшовицької Росії, змусила представників Центральної Ради вже 27 січня 1918 року підписати у Бресті мирний договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною, на підставі якого Українська Народна Республіка визнавалась незалежною, рівноправною державою. До її складу входили Холмщина та Підляшшя. Німеччина і  Австро-Угорщина зобов’язувались допомогти Центральній Раді звільнити територію УНР від більшовиків.

Ігор Гирич – історик, головний редактор журналу «Пам’ятки України»:

Радянська історіографія стверджувала, що це був акт капітуляції, акт зради. Насправді німці – то була єдина сила, яка могла в той період зупинити більшовицький наступ. Власне, саме ці збройні сили потім відкинули більшовиків за межі етнічних кордонів України. Така ж ситуація була і в Білорусі, і в Прибалтиці. Прибалтика так само спиралася на багнети німців і свою державність втримала. 20 років прибалтійська державність існувала. Могла б існувати й українська державність, якби були дещо інші обставини. Грушевський не був задоволений зверненням до німців, бо знав, що будуть звинувачення України в зраді загальноросійських інтересів. Але в тій ситуації Україна іншої можливості не мала.

М. Грушевський

Останнім акордом політичної діяльності Михайла Грушевського як голови Центральної Ради можна вважати прийняття 29 квітня 1918 року Конституції УНР. Згідно з цим документом Україна ставала суверенною парламентською державою, гарантувала права всім народам, які тут проживали. Влада ділилася на виконавчу, законодавчу і судову. Верховним органом УНР проголошувались Всенародні збори.

Прихід до влади Павла Скоропадського поклав край державній діяльності Грушевського. Побоюючись переслідувань, він перейшов на нелегальне становище. У підпіллі Грушевський продовжував займатися науковою діяльністю. Через рік він емігрує до Австрії і працює там над проектом «Історія української літератури».

Невдовзі вчений вирішує повернутись на батьківщину, хоча й остерігається, що більшовики  можуть його переслідувати. 28 листопада 1923 року президія всеукраїнського Центрального виконавчого комітету затвердила охоронного листа, де зазначалося, що переслідувань за попередню діяльність Михайла Грушевського радянська влада не допустить. Грушевський очолює кафедру історії українського народу, низку комісій і секцій Академії наук, відновлює видання журналу «Україна». У березні 1929 року його обрали академіком Академії наук СРСР.

Ігор Гирич – історик, головний редактор журналу «Пам’ятки України»:

В еміграції у Грушевського були дуже хороші пропозиції – працювати в Українському вільному університеті, викладати в одному з американських університетів. Він міг би залишитися і заробити багато грошей. Але Грушевський сказав: «Треба бути з народом». Сподівався, що більшовицька впаде, і треба бути в Україні, аби очолити новітню українську визвольну боротьбу.

Але деякі марксистські історики виступили з критикою праць Грушевського, вбачали в них «буржуазну обмеженість» лідерів українського національного руху. В 1929 році Грушевського викликали до Москви і звинуватили у керівництві «Українським національним центром». Незважаючи на свої звернення до влади, у Київ Грушевський так і не повернувся.

Невдовзі після смерті у листопаді 1934 року під час лікування у Кисловодську, було оголошено, що Грушевський керував нелегальною буржуазно-націоналістичною організацією. За це більшість друзів і родичів політика були репресовані. Серед них і рідна дочка Катерина – відомий культуролог, соціолог та фольклористі.

Катерина Грушевська

Після смерті батька вона продовжила його наукову роботу, але загинула у засланні у 1943 році. А через те, що твори Грушевського були заборонені, його творча спадщина та діяльність на посту керівника незалежної української держави й досі достеменно не вивчені.