[:ru]Михаил Грушевский: почему украинцы уважают эту историческую личность?[:ua]Михайло Грушевський: чому українці шанують цю історичну постать?[:]

[:ru]

Именем выдающегося общественного и государственного деятеля, лидера украинской национально-демократической революции 1917-1920 годов Михаила Грушевского названа одна из главных улиц Киева. Рядом с корпусом Киевского национального университета ему установлен памятник, к которому приходят гости столицы, а в государственные праздники возлагают цветы современные политики. На 50-ти гривневой купюре также изображен портрет Грушевского.

Родился Михаил Сергеевич 29 сентября 1866 года в польском городке Холм, ныне – Хелм, в семье учителя словесности. А вырос на Кавказе, куда семья переехала из-за болезни отца. Учился Михаил в Тифлисской гимназии и только после ее окончания поехал на родину, в Украину. Чтобы получить высшее образование, учась на историко-филологическом факультете Киевского университета Святого Владимира.

Важную роль в становлении Грушевского как будущего историка сыграл украинский ученый, археолог, этнограф, профессор Киевского университета Владимир Антонович. Именно по его рекомендации Михаила Грушевского назначили на должность ординарного профессора кафедры истории Львовского университета.

Михаил Гнатюк – филолог, профессор Львовского национального университета им.И.Франка:

Благодаря настойчивости посольской репрезентации в Австро-Венгерском парламенте в 1894 году в университете была открыта кафедра истории Украины. Название она имела странное: «Кафедра истории восточных славян с особым взглядом на украинскую историю». То есть, министр образования тогдашней Австро-Венгрии считал, что история Украины никак не является предметом научного исследования. Однако случилось так, что благодаря Михаилу Грушевскому эта кафедра стала целой академией, стала тем, что позже возродило украинскую нацию.

С 90-х годов XIX века и до трагических событий начала Первой мировой войны, на протяжении 20 лет, Грушевский преподавал историю Украины во Львовском университете. Лекции касались и возникновения исторической жизни на украинских землях, и событий, которые происходили в ХVIII-XIX веках. Он не только нашел много новых источников по древней истории, но и опроверг ошибки древних летописцев и историков из других стран.

Мирослав Попович – академик Национальной академии наук Украины:

Он выстраивал историю Украины, которая последовательно вела начало от Киевской Руси и до современности. И делал это на фактическом материале. К сожалению, многие из тех архивов утеряны.

За время председательства Грушевского в Научном обществе им.Т.Шевченко во Львове вышло в свет более 400-от его научных публикаций. Уникальным явлением стала «История Украины-Руси». Впоследствии этот фундаментальный труд назовут метрикой украинского народа, поскольку фактически впервые была описана подлинная история нации. В этом многотомнике Грушевский научно обосновал развитие истории украинского народа отдельно от своих соседей – по происхождению, по политической, хозяйственной и культурной жизни.

С началом Первой мировой войны Грушевский решает вернуться в Киев. Но российские власти были враждебно настроены к ученому. В декабре 1914 года он был арестован жандармерией по обвинению в австрофильстве и якобы причастности к созданию Легиона украинских сечевых стрельцов. В марте 1915-го Грушевского отправили в ссылку в Симбирск, впоследствии ему разрешили переехать в Казань, а затем в Москву. Ходатайством о переводе Грушевского в Москву занимался выдающийся ученый, академик Владимир Вернадский.

В марте 1917 года после свержения российского царя, в Киеве создается Украинская Центральная Рада – орган общенационального самоуправления. Возглавить его должен біл івсенародно известный и уважаемый лидер. И основатели Центральной Рады вспомнили именно о Грушевском.

Игорь Гирич – историк, главный редактор журнала «Памятники Украины»:

Он был компромиссной фигурой, которая устраивала и левых, и радикалов, и центристов, и правые силы, объединившиеся в Центральной Раде. Если бы не предыдущая двадцатилетняя работа Грушевского, никто бы его не выбрал, фактически заочно, председателем Украинской Центральной Рады. Но не было другого человека, который был бы столь известен в украинском обществе и ассоциировался с украинской освободительной борьбой. Грушевский поддерживал центристские силы до революции, находил общий язык с российскими кадетами, которые были тоже центристской силой, и с социал-демократами.

Из Москвы его должен был встречать весь Киев, но вагон по дороге сгорел, и он добирался пешком. На вокзале, куда Грушевский пришел глубокой ночью, уже никого не было. И он сам был вынужден добирался домой. Первые месяцы после возвращения в Киев – были временем триумфа Грушевского. Не было ни одного крупного общественно-политического мероприятия, где лидер украинской национально-демократической революции не был бы на первом месте.

Он с воодушевлением выступал перед собравшимися, рассказывал о цели революции, призывал соотечественников активно строить новую Украину, но… пока, как автономию в составе России. Этот постулат Украинская Центральная Рада зафиксировала в своем первом государственно-политическом Акте 10 июня 1917 года, получившем название Первого Универсала. Тогда о полном отделении Украины от России большинство политиков даже не задумывалось. Но Грушевский смотрел далеко в будущее и понимал: Украина может себя защитить только как независимое государство.

Реакция на провозглашение Украиной автономии не заставила себя долго ждать. Временное правительство и российская пресса, обвинили украинцев в «измене», «прорыве фронта» и других грехах.

Отстаивая позиции Центральной Рады, Грушевский доказывал беспочвенность выдвинутых обвинений: «Мы думаем как раз, что Украина не только для украинцев, но и для всех, кто живет в Украине и любит ее, и хочет работать на благо своего края и его жителей. И так каждый, кто разделяет такие взгляды, – для нас дорогой гражданин, независимо от того, кто бы он ни был – великоросс, еврей, поляк, чех».

Четвертым Универсалом 9 января 1918 года Украинская Центральная Рада провозгласила Украинскую Народную Республику «самостоятельным, ни от кого не зависимым, свободным суверенным государством украинского народа». В ответ на это 16 января 1918 года киевские большевики подняли восстание, которое было подавлено войсками Центральной Рады.

Внешняя угроза, прежде всего со стороны большевистской России, заставила представителей УНР уже 27 января 1918 года подписать в Бресте мирный договор с Германией и Австро-Венгрией, на основании которого Украинская Народная Республика признавалась независимым, равноправным государством. В ее состав входили Холмщина и Подляшье. Германия и Австро-Венгрия обязались помочь Центральной Раде освободить территорию УНР от большевиков.

Игорь Гирич – историк, главный редактор журнала «Памятники Украины»:

Советская историография утверждала, что это был акт капитуляции, акт измены. На самом деле немцы были единственной силой, которая могла в тот период остановить большевистское наступление. Собственно, именно эти вооруженные силы затем откинули  большевиков за пределы этнических границ Украины. Такая же ситуация была в Беларуси, и Прибалтике. Прибалтика так же опиралась на штыки немцев и свою государственность удержала. 20 лет прибалтийская государственность существовала. Могла бы существовать и украинская государственность, если бы были несколько иные обстоятельства. Грушевскому не хотелось обращаться к немцам, зная, что последуют обвинения Украины в измене общероссийских интересов. Но в той ситуации Украина другой возможности не имела.

Последним аккордом политической деятельности Михаила Грушевского как председателя Центральной Рады можно считать принятие 29 апреля 1918 года Конституции УНР. Согласно этому документу Украина становилась суверенным парламентским государством, гарантировала права всем народам, которые здесь проживали. Власть делилась на исполнительную, законодательную и судебную. Верховным органом УНР провозглашалось Всенародное собрание.

Приход к власти Павла Скоропадского положил конец государственной деятельности Грушевского. Опасаясь преследований, он перешел на нелегальное положение. В подполье Грушевский продолжал заниматься научной деятельностью. Через год он эмигрирует в Австрию и работает там над проектом «История украинской литературы».

Вскоре ученый решает вернуться на родину, хотя и опасается, что большевики могут его преследовать. 28 ноября 1923 года президиум всеукраинского Центрального исполнительного комитета утвердил охранное письмо, где отмечалось, что преследования из-за предыдущей деятельности Михаила Грушевского советская власть не допустит. Грушевский возглавляет кафедру истории украинского народа, ряд комиссий и секций Академии наук, восстанавливает издание журнала «Украина». В марте 1929 года он избран академиком Академии наук СССР.

Игорь Гирич – историк, главный редактор журнала «Памятники Украины»:

В эмиграции у Грушевского были очень хорошие предложения – работать в Украинском свободном университете, преподавать в одном из американских университетов. Он мог бы остаться и заработать много денег. Но Грушевский сказал: «Надо быть с народом». Надеялся, что большевистская власть падет, и нужно будет  быть в Украине, чтобы возглавить новую украинскую освободительную борьбу.

Но некоторые марксистские историки выступили с критикой трудов Грушевского, видели в них «буржуазную ограниченность» лидеров украинского национального движения. В 1929 году Грушевского вызвали в Москву и обвинили в руководстве «Украинским национальным центром». Несмотря на свои обращения к властям, в Киев Грушевский так и не вернулся.

После смерти в ноябре 1934 года, во время лечения в Кисловодске, было объявлено, что Грушевский руководил нелегальной буржуазно-националистической организацией. За это большинство друзей и родственников политика были репрессированы. Среди них была и родная дочь Екатерина – известный культуролог, социолог и фольклорист. После смерти отца она продолжила его научную работу, но умерла в ссылке в 1943 году. А из-за того, что произведения Грушевского были запрещены, его творческое наследие и деятельность на посту руководителя независимого украинского государства  до сих пор досконально не изучены.

[:ua]

Ім’ям видатного громадського і державного діяча, лідера української національно-демократичної революції 1917-1920 років Михайла Грушевського названа одна з головних вулиць Києва. Поруч з корпусом Київського національного університету йому встановлено пам’ятник, до якого приходять гості столиці, а у державні свята покладають квіти сучасні політики. На 50-ти гривневій купюрі також зображений портрет Грушевського.

Народився Михайло Сергійович 29 вересня 1866 року у польському містечку Холм, нині – Хелм, в родині вчителя словесності. А виріс на Кавказі, куди родина переїхала через хворобу батька. Навчався Михайло у Тифліській гімназії і лише після її закінчення поїхав на батьківщину, в Україну, здобувати вищу освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира.

Велику роль в становленні Грушевського як майбутнього історика відіграв український вчений, археолог, етнограф, професор Київського університету Володимир Антонович. Саме за його рекомендацією Михайла Грушевського призначили  на посаду ординарного професора кафедри історії Львівського університету.

Михайло Гнатюк – філолог, професор Львівського національного університету ім. І.Франка:

За домаганнями української посольської репрезентації у Австро-Угорському парламенті у 1894 році в університеті була відкрита кафедра історії України. Назву вона мала дивну: «Кафедра історії східних слов’ян з особливим поглядом на українську історію». Тобто, міністр освіти тодішньої Австро-Угорщини вважав, що історія України ніяк не є предметом наукового дослідження. Проте сталося так, що завдяки Михайлові Грушевському ця кафедра стала цілою академією, стала тим, що пізніше відродило українську націю.

З 90-х років ХІХ століття і аж до трагічних подій початку Першої світової війни, впродовж 20 років, Грушевський викладав історію України у Львівському університеті. Лекції стосувались і виникнення історичного життя на українських землях, і подій, що відбувались у ХVІII-XIX століттях. Він не лише відшукав багато нових джерел зі стародавньої історії, але й спростував помилки давніх літописців та істориків з інших країн.

Мирослав Попович – академік Національної академії наук України:

Він відтворював історію України, яка послідовно вела початок від Київської Русі і до сучасності. І робив це на фактичному матеріалі. На превеликий жаль багато тих архівів втрачено.

За час головування Грушевського в Науковому товаристві ім.Т.Шевченка у Львові вийшло в світ понад 400 його наукових публікацій. Унікальним явищем стала «Історія України-Руси». Згодом цю фундаментальну працю назвуть метрикою українського народу, оскільки фактично вперше була описана справжня історія нації. У цьому багатотомнику Грушевський науково обґрунтував схему розвитку історії українського народу окремо від своїх сусідів – і за походженням, і за політичним, господарським та культурним життям.

З початком Першої світової війни Грушевський вирішує повернутися до Києва. Але російська влада була вороже налаштована до вченого. У грудні 1914 року його було заарештовано жандармерією за звинуваченням у австрофільстві та нібито причетності до створення Легіону українських січових стрільців. У березні 1915-го Грушевського відправили у заслання до Симбірська, згодом дозволили переїхати до Казані, а потім до Москви. Клопотанням про переведення Грушевського займався видатний вчений, академік Володимир Вернадський.

У березні 1917 року після повалення російського царя в Києві створюється Українська Центральна Рада – орган загальнонаціонального самоврядування. Очолити його мав всенародно відомий і шанований лідер. І тут засновники Центральної Ради згадали саме про Грушевського.

Ігор Гирич – історик, головний редактор журналу «Пам’ятки України»:

Він був компромісною фігурою, котра влаштовувала і лівих, і радикалів, і центристів, і праві сили, що об’єдналися в Центральній Раді. Якби не попередня двадцятирічна робота Грушевського, ніхто б його не обрав, фактично заочно, головою Української Центральної Ради. Але тоді не було іншої людини, яка була б добре відома в українському суспільстві і асоціювалася з українськими визвольними змаганнями. Він підтримував центристські сили до революції, знаходив спільну мову з російськими кадетами, які були теж центристською силою, і з соціал-демократами.

З Москви його мав зустрічати увесь Київ, але вагон по дорозі згорів, і він добирався пішки. На вокзалі, куди Грушевський прийшов глибокої ночі, вже нікого не було . І він сам добирався додому. Але перші місяці після повернення до Києва – це були часи тріумфу Грушевського. Не обходилося жодного великого суспільно-політичного заходу, де б лідер української національно-демократичної революції не був би на першому місці.

Він з натхненням виступав перед присутніми, розповідав про мету революції, закликав співвітчизників активно будувати нову Україну, однак… поки що як автономію у складі Росії. Цей постулат Українська Центральна  Рада зафіксувала у своєму першому державно-політичному Акті 10 червня 1917 року, який отримав назву Першого Універсалу. Тоді про повне відокремлення України від Росії більшість політиків навіть не замислювалася. Але Грушевський дивився далеко вперед і розумів: Україна може себе захистити тільки як незалежна держава.

Реакція на проголошення Україною автономії не забарилась. Тимчасовий уряд та російська преса звинуватили українців у «зраді», «прориві фронту» та інших гріхах.

Відстоюючи позиції Центральної Ради, Грушевський доводив безпідставність висунутих звинувачень: «Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе в Україні і любить її, та хоче працювати на благо свого краю і його жителів. І так кожен, хто поділяє такі погляди, – дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, єврей, поляк, чех».

Четвертим Універсалом 9 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». У відповідь на це 16 січня 1918 року київські більшовики підняли повстання, яке було придушене військами Центральної Ради.

Зовнішня загроза, насамперед з боку більшовицької Росії, змусила представників Центральної Ради вже 27 січня 1918 року підписати у Бресті мирний договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною, на підставі якого Українська Народна Республіка визнавалась незалежною, рівноправною державою. До її складу входили Холмщина та Підляшшя. Німеччина і  Австро-Угорщина зобов’язувались допомогти Центральній Раді звільнити територію УНР від більшовиків.

Ігор Гирич – історик, головний редактор журналу «Пам’ятки України»:

Радянська історіографія стверджувала, що це був акт капітуляції, акт зради. Насправді німці – то була єдина сила, яка могла в той період зупинити більшовицький наступ. Власне, саме ці збройні сили потім відкинули більшовиків за межі етнічних кордонів України. Така ж ситуація була і в Білорусі, і в Прибалтиці. Прибалтика так само спиралася на багнети німців і свою державність втримала. 20 років прибалтійська державність існувала. Могла б існувати й українська державність, якби були дещо інші обставини. Грушевський не був задоволений зверненням до німців, бо знав, що будуть звинувачення України в зраді загальноросійських інтересів. Але в тій ситуації Україна іншої можливості не мала.

Останнім акордом політичної діяльності Михайла Грушевського як голови Центральної Ради можна вважати прийняття 29 квітня 1918 року Конституції УНР. Згідно з цим документом Україна ставала суверенною парламентською державою, гарантувала права всім народам, які тут проживали. Влада ділилася на виконавчу, законодавчу і судову. Верховним органом УНР проголошувались Всенародні збори.

Прихід до влади Павла Скоропадського поклав край державній діяльності Грушевського. Побоюючись переслідувань, він перейшов на нелегальне становище. У підпіллі Грушевський продовжував займатися науковою діяльністю. Через рік він емігрує до Австрії і працює там над проектом «Історія української літератури».

Невдовзі вчений вирішує повернутись на батьківщину, хоча й остерігається, що більшовики  можуть його переслідувати. 28 листопада 1923 року президія всеукраїнського Центрального виконавчого комітету затвердила охоронного листа, де зазначалося, що переслідувань за попередню діяльність Михайла Грушевського радянська влада не допустить. Грушевський очолює кафедру історії українського народу, низку комісій і секцій Академії наук, відновлює видання журналу «Україна». У березні 1929 року його обрали академіком Академії наук СРСР.

Ігор Гирич – історик, головний редактор журналу «Пам’ятки України»:

В еміграції у Грушевського були дуже хороші пропозиції – працювати в Українському вільному університеті, викладати в одному з американських університетів. Він міг би залишитися і заробити багато грошей. Але Грушевський сказав: «Треба бути з народом». Сподівався, що більшовицька впаде, і треба бути в Україні, аби очолити новітню українську визвольну боротьбу.

Але деякі марксистські історики виступили з критикою праць Грушевського, вбачали в них «буржуазну обмеженість» лідерів українського національного руху. В 1929 році Грушевського викликали до Москви і звинуватили у керівництві «Українським національним центром». Незважаючи на свої звернення до влади, у Київ Грушевський так і не повернувся.

Невдовзі після смерті у листопаді 1934 року під час лікування у Кисловодську, було оголошено, що Грушевський керував нелегальною буржуазно-націоналістичною організацією. За це більшість друзів і родичів політика були репресовані. Серед них і рідна дочка Катерина – відомий культуролог, соціолог та фольклористі.

Після смерті батька вона продовжила його наукову роботу, але загинула у засланні у 1943 році. А через те, що твори Грушевського були заборонені, його творча спадщина та діяльність на посту керівника незалежної української держави й досі достеменно не вивчені.

[:]