Мінські угоди — фікція?

Зроблено ґрунтовний юридичний аналіз Мінських міжнародних договорів. Інтерв’ю з Юрієм Кармазіним.

Під час щорічної зустрічі Президента України з журналістами, Петро Порошенко вкотре заявив: «Під Мінськими угодами стоїть підпис Президента РФ Володимира Путіна, що дає можливість притягнути його до відповідальності». Однак група фахівців «Інституту права та суспільства» наголошує на протилежному. Їхні висновки, оперті на грунтовний аналіз документів, ставлять під сумнів версію влади й доводять юридично-правову нікчемність Мінських угод.

«Кий-інфо» отримав доступ до копій так званих Мінських міжнародних договорів та звернувся до президента «Інституту права і суспільства» Юрія Кармазіна, з проханням роз’яснити суть юридичної колізії.

– Нещодавно Ви заявили, що нібито міжнародні Мінські угоди на яких за версією влади тримається успіх переговорного процесу, по суті, – ніщо.

– Я не робив такої гучної заяви. А просто, як президент «Інституту права та суспільства» підписав відповідний висновок разом з такими людьми, як Віктор Іванович Шишкін, Іван Петрович Домбровський, як Андрій Хома та Олег Семенов. Підписали висновок всі, і одноголосно.

Ви бачите, він невеличкий, всього три сторінки. Ми спеціально вжалися, щоб легше було перекладати. Адже нашим висновком вже зацікавилися структури ОБСЄ та міжнародні організації.Вони постійно чують про Мінські домовленості, але ніхто не аналізував наскільки ті відповідають найголовнішому українському документу – Конституції. Виявилось, що не відповідають. А чи відповідають ці документи законам України про міжнародні договори? З’ясувалось, що не відповідають взагалі…

– На чому ґрунтуються ваші докази? Чи йдеться про офіційні запити адресовані першим інституціям держави?

– Нещодавно мене спитали фіни, чи могли б ми надати відповіді, які отримали? Я не бачу у цьому нічого таємного, проте, поки відповіді нікому не показував.

Продемонструю вам один з варіантів запиту на ім’я Кабінету Міністрів України « Про доступ до публічної інформації». Ми послалися на Статтю 116 Конституції України, якою на Кабінет Міністрів покладено забезпечення та вирішення питань щодо укладення і виконання міжнародних договорів України, і спитали, чи зберігаються у Кабінеті Міністрів наступні документи?

– Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи, від 1 вересня 2014 року;

– Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України Порошенка та ініціатив Президента Росії Путіна, від 5 вересня 2014 року;

– Листи Президентів України та РФ:

– Меморандум про виконання положень Мінського протоколу;

– Декларація Президентів РФ, України, Франції, канцлера Німеччини на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод, від лютого 2015 року, та інші історично важливі документи.

Поцікавились, чи містять ці документи таємні відомості, або відомості з обмеженим доступом. Тобто, якщо вони є – повідомте. Хоч, до слова, у всіх нас є допуск. Серед авторів наших висновків екс-Голова Конституційного Суду та екс-Генеральний прокурор України. Я очолював Комітет з боротьби зі злочинністю та корупцією, став першим від України сенатором Міжнародного парламенту Безпеки і Миру. Отже, ми всі необхідні доступи до таємниць держави маємо. Далі, посилаючись на Закон, спитали:

– Чи опубліковувалися зазначені документи у «Зібранні діючих міжнародних договорів України»?

– Чи внесені Мінські угоди до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів? Якщо так, то коли?

– І чи подавалися документи до секретаріату ООН? Адже, якщо документи міжнародні, то вони обов’язково мають бути туди подані.

Навіщо писали всі ці запити? Тому, що ми всього цього не знайшли…

Постало питання: звідки взагалі взялися мінські ініціативи, хто «народив» документ, який ми будемо аналізувати? Чи подавав Кабінет Міністрів пропозицію про укладання зазначених договорів? Наостанок попросили, у разі наявності документів, надіслати їхні копії або повідомити відкриті джерела їх оприлюднення. Приблизно таке саме звернення ми направили до Президента України та Міністерства закордонних справ.

Що цікаво, на наш запит до Кабінету Міністрів (колективного органу) ми отримали відповідь від прес-секретаря Прем’єр-міністра України Дмитра Столярчука.

Суть цієї відповіді була дуже проста: «Ваші запити, відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» надіслано до МЗС для розгляду та надання Вам відповіді в установленому порядку». Тобто, Уряд фактично сказав, що ніякого відношення до укладання Угод та їхнього ініціювання не має.

– То чи існує документ, що врегульовує наші відносини з Росією? Чи фігурує у нім Росія, як суб’єкт міжнародного права? Чи можна з неї питати за невиконання Мінських домовленостей? З іншого боку, дотримання Угод постійно вимагає Європа. То виходить це що – дипломатичні реверанси і не більше?

– Це навіть не дипломатичні реверанси. Це дуріння всього народу, усієї Європи і усього світу. Ніяких міжнародних угод з Російською Федерацією немає, і зараз ви зрозумієте чому.

Для цього треба подивитися на відповідь Міністерства закордонних справ, яку підписав перший заступник міністра – Пристайко. Зауважу, це моя власна думка, не як представника «Інституту права та суспільства». Отже, він теж фаховий дипломат. І розуміючи, що відповісти на всі поставлені нами питання не зможе (бо відповіді нема), пише чорним по білому «…Мінські домовленості не є міжнародним договором у розумінні Закону України від 29 червня 2004 року та Віденської конвенції».

На вимогу Конституції – закони мають їй відповідати. Це доля України, доля миру в Україні, доля світового порядку. А в МЗС визнають, що Мінські історичні документи не є не міжнародно-правовими договорами.

Натомість кажуть «…вони відіграють важливу роль у зміцненні переговорних позицій України та дозволяють консолідувати міжнародну підтримку /…/ у протидії російській агресії. В тому числі, шляхом підтримання санкційного тиску на Росію». Отже у цьому абзаці є надзвичайно важливим:

– Що це не є договір, а є домовленості;

– Цей «договорняк» абсолютно не базується на Законі і Конституції України;

– Що Росія агресор, – я абсолютно з цим згоден, – і що це служить для підтримання санкційного тиску на Росію.

І більше нічого… З величезного переліку питань, які ми направили МЗС та Кабміну, ми отримали лише це. Хіба така відповідь адекватна? Адже ми представники суспільства, кожен з нас вчений, кожен представляє той чи інший прошарок суспільства. Я і Віктор Шишкін, ще й співавтори Конституції, учасники її прийняття.

На початку я не даремно зосередив вашу увагу на бажанні нашої групи дізнатись, хто виступив ініціатором такого формату домовленостей. Можна казати , що в усьому винен Президент, Верховна Рада , Уряд, але це найпростіший варіант. Ми ж хотіли зрозуміти, де і що у державі не спрацьовує? На якому рівні? Де треба залучити громадянське суспільство, щоб скорегувати курс, подивитись: «А чи вірно взагалі йдемо?»

Отже під першим документом (12-ма пунктами Протоколу за підсумками консультацій, які були украдені 1 вересня у 2014 року) значаться сторони, які їх підписали. А саме:

– Посол Гайді Тальявіні;

– Другий Президент України – Кучма;

– Посол РФ в Україні Зурабов;

– Захарченко з Плотницьким, як цивільні особи.

Зверніть увагу, назви Росія, окрім згадки про посла РФ тут ніде немає. Жодної вимоги чи обов’язків до Росії — немає. На увагу заслуговує лише Пункт 10, в якому записано: «Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків та найманців з території України». Тож ми вважаємо, що тут малися на увазі іноземні війська, і вважаємо, що цей пункт може мати відношення до Російської Федерації.

Потім було підписано Меморандум. У цім документі 9-ть пунктів, і в останньому записано: «Вивід усіх іноземних збройних формувань, військової техніки та найманців, при моніторингу ОБСЄ». Зауважу, тексти обох документів виконані російською мовою і, запевняю, написані не в Україні. Це моя точка зору і мене у зворотному вже ніхто не переконає.

Отже, перед нами так звані Домовленості. Як їх легалізовували? Я відповім – через Раду Безпеки Організації Об’єднаних Націй.

Це всього-на-всього ось такий документик, Резолюція № 2202, від 17 лютого 2015 року, у якій читаємо: «…выражаем глубокую озабоченность трагическими событиями», «…одобряет комплекс мер», «…приветствует Декларацию». Позитивно звучить лише речення «…заявляю о своем полном уважении к суверенитету, независимости и территориальной целостности Украины». Ось і все, що дозволило називатись цьому документу Міжнародною резолюцією.

А коли ви відкриєте Додаток до неї, то будете шоковані ще більше. Перше, що ми тут бачимо, це Комплекс заходів по виконанню Мінських угод. Той самий, де Пунктом 10 значиться «…виведення іноземних збройних формувань…»(а все інше – вимоги до України). І друге, це Декларація Президентів РФ, України, Франції та канцлера Німеччини. Цікаво, що у ній записано? То я вам зачитаю мовою оригіналу:

«Лидеры разделяют убеждение в том, что укрепление СОТРУДНИЧЕСТВА между Европейским Союзом, Украиной и Россией, будет способствовать урегулированию данного КРИЗИСА. Они поддерживают продолжение трехсторонних переговоров между Европейским Союзом, Украиной и Россией по вопросам ЭНЕРГЕТИКИ,чтобы осуществить шаги в развитии зимнего ГАЗОВОГО ПАКЕТА».

Ось таким горе-дипломатам український народ ще й платить гроші! У Сполучених Штатах Америки ми утримуємо ціле Посольство. Українським коштом фінансуємо представництво України в Організації Об’єднаних Націй. Бачу ви шоковані, але я дочитаю документ.

«Они (лидеры – Ред.) поддерживают трехсторонние переговоры между Евросоюзом, Украиной и Россией, с целью выработки практического решения вопросов вызывающих ОБЕСПОКОЕННОСТЬ РОССИИ. Лидеры по-прежнему привержены созданию общего гуманитарного, экономического пространства от Атлантики до Тихого океана. На основе полного уважения международного права /…/ лидеры будут и впредь привержены выполнению Минских соглашений. С этой целью они договорились о создании контрольного механизма в Нормандском формате, который будет проводить встречи с регулярной периодичностью. Как правило, на уровне старших должностных лиц представляющих Министерство иностранных дел».

Більше того, 5-ть чоловік підписи яких стоять під цим документом, зобов’язують Україну забезпечити прийняття іншої Конституції і так далі. Я би хотів звернути увагу ось на що. На сайті Міністерства з питань тимчасово окупованих територій записано «Мінські Угоди: юридичний статус та обов’язковість виконання». Виходить, коли Міністерство закордонних справ України відповідає, що «мінський пакет документів» не є договором, інше наше Міністерство трактує це зовсім інакше.

Чи можна вважати правдивими листи Президентів України та РФ, які тут є?

– Ми не можемо відповісти на це питання. По їхньому змісту ми бачимо, що вони абсолютно правдиві, але про них у відповідях на наші запити не повідомлено.

У відповіді, що надійшла нам від Президента Порошенка, також є цікава деталь. Адже йдеться про два листи від Президента РФ Путіна від вересня 2015 року т№ 405/13417-01 та від квітня 2015 року «405/21013-01. Ми їх не бачили, хоча ніде не йдеться про те, що вони таємні. Тобто нам знову говорять про політичні домовленості, і вкотре не кажуть на чому вони базуються.

– Чи можна назвати Мінські домовленості документами компромісного характеру? Визнавши, що у 2014 році для зупинення вогню та обміну полоненими вони були потрібні. А зараз мають бути доопрацьовані та переведені у принципово інший формат?Таке може бути?

– Ні. не може. Тому, що все в Україні базується на Конституції.

Приміром, ми зараз сядемо та візьмемо на себе якісь зобов’язання від певної частини України. Стануть вони від того міжнародними? Очевидно, що ні. Я розумію ваше питання, – як трактувати Угоди, які ми побачили?. Відповім – просто, як історичний документ.

Наступним нашим кроком, було бажання подивитися, чому ці документи не працюють? І хоч виявилось, що «фундаменту» у них нема, я переконаний, що в цих Угодах багато доказів участі Російської Федерації. Наведу один з прикладів. У Комплексі заходів по виконанню Мінських угод, Пункті 2, записано про відвід важкої техніки. Позитивно? Безумовно, що так. Але я радив би звернути увагу на посилання щодо ракетного комплексу «Торнадо -С». Він у війська Російської Федерації поступив лише у грудні 2016 року. Тобто, він випробовувався на українцях. Але тоді, у 2014-му, його вже було включено в Угоду. Можете собі уявити!

– Не мала можливості поспілкуватися з вами у 2015 році, коли багато говорили про зміни до Конституції у частині децентралізації. У чому на вашу думку найбільший ризик?

– Як один з авторів Конституції зазначу: у ній чорним по білому записано, що в умовах воєнного стану Конституція не змінюється. В Основному Законі, у Статті 106 записано, що з оголошенням мобілізації у зобов’язаннях Президента є не тільки право, але і обов’язок оголосити надзвичайний військовий стан. Тільки-но з’являється загроза територіальній цілісності держави.

– Вважаєте, що тоді це було можливо?

– Я думаю, що це дуже важливо зараз, бо у нас щодня гинуть люди. Міжнародна і внутрішня політична практика, що ми спостерігаємо, веде до сприяння агресору. Саме «агресором» названо Росію в ряді документів прийнятих Верховною Радою. У березні 2014-го було прийнято Декларацію «Про боротьбу за звільнення України». І раптом, під час війни, йдуть зміни до Конституції. Я вам можу показати детальний правовий аналіз, де ми каменя на камені не залишили від так званих змін до Конституції, і показали їхню неконституційність.

Бо Статтю 5 ніхто не відміняв. Про неї влада забуває, думає, що там «єрундистика». А там записано, що Україна є республікою. І це ніяк не означає, що уповноважений «поговорити» буде брати на себе зобов’язання міняти Конституцію держави. Леонід Кучма таких повноважень не має. І Президенту Порошенку ніхто з нас таких повноважень не давав. Далі у Конституції читаємо «…єдиним носієм влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади, та органи місцевого самоврядування». Тож саме народу сьогодні адресовані наші заключення.

Отже ми вважаємо, що:

– Треба визнати неможливим вирішення конфлікту через реалізацію Мінських угод у їхньому нинішньому варіанті;

– Необхідна зміна формату переговорів з переходом до Будапештського меморандуму від грудня 1994 року. За участі країн-гарантів: Росії, США, Великої Британії та Північної Ірландії, а також Франції та Китаю.

– Ми рекомендуємо Президенту, як гаранту, привести у відповідність до Конституції формат переговорів з виконання Мирного плану. І ставимо питання між громадськістю про те, щоб до 1 січня 2018 року провести Громадський безпековий саміт в Україні. На нашу думку саме громадський саміт заставить виконувати Конституцію, чинне законодавство, і змусить по-іншому глянути на ці проблеми. В тому числі, запобігти ризикам , які існують.

– Протягом розмови Ви постійно звертаєтесь до Конституції. І я згадала написану вами Статтю 17, Частину 7, Конституції України, у якій йшлося про недопустимість розміщення іноземних військових баз на території України.

– Ви праві, там написано «на території України не допускається розташування іноземних військових баз». І прийми влада це до уваги – все могло бути інакше. Але скажу вам більше – Україна буде ціла. Ми звільнимо все, включно до Криму. Це вам каже Голова Комісії по вивченню політико-правових ситуацій в Криму, який працював там з 1994 по 1998 роки. Тоді ми без жодного патрону, жодної втрати для України зробили все, аби Крим був українським. Щоб була скасована дія сепаратистської «мішковської» конституції, в якій у 1994 році про Україну було лише одне речення «Республика Крым строит отношения с Украиной на договорных началах». Нажаль, у нас до цього часу на історичних факультетах цього не вчать. Чому? Тому, що історію знають очевидці, а очевидців ніхто не запитує. Ви приємне виключення з правил.