[:ru]Кровавая Покрова 2014-го[:ua]Кривава Покрова 2014-го[:]

[:ru]

С начала октября моя танковая рота участвовала в обороне Донецкого аэропорта. Ситуация была очень напряженной. Волна за волной отряды так называемой ДНР накатывались на старый и новый терминалы, пытаясь выбить горстку наших защитников, которые героически защищали небольшой клочок земли, прикрытый бетонными блоками, простреленный отовсюду пулями, минами и снарядами, выжженный огнеметами.

В течение боев с мая 2014-го по январь 2015-го все здания «воздушных ворот» Донецка превратились в пепелище и сплошные руины. Именно тогда в нашу речь вошло красноречивое понятие «киборги», данное этим героическим ребятам сепаратистами, которые мечтали овладеть остатками еще недавно прекрасного аэропорта, хорошо известного в мире.

Мои товарищи танкисты выполняли чрезвычайно тяжелые и крайне необходимые задачи, связанные с защитой аэропорта, доставкой вооружения, боеприпасов, продовольствия и медикаментов его защитникам, и проведением  ротаций.

4 октября наше подразделение понесло первые потери. В аэропорту погиб экипаж одного из танков в составе Кунденко Владимира Ивановича (командира танка), Кривоноса Станислава Григорьевича (механика-водителя) и Костюченко Юрия Николаевича (наводчика пушки). Эта трагическая весть поразила нас. Тогда же несколько наших товарищей получили ранения различной тяжести. В частности, парень с Липового Рога – Роман Подобный.

Наша рота, бывшая  подразделением 1-ой танковой бригады, была передана в подчинение 93-й бригаде. Комбатом стал майор Евгений Николаевич Межевикин с позывным «Адам», который впоследствии по праву был признан Героем Украины и награжден Золотой Звездой. Это выдающаяся личность, настоящий офицер и один из лучших представителей военной элиты нашего государства. Он лично подавал пример героизма, непосредственно участвовал в осуществлении всех боевых задач и максимально берег своих подчиненных, рискуя своей жизнью.

Я с одним взводом танков и грузовиками обеспечения перемещался в определенные нам места вблизи Донецка. Почти неделю, как и мои ребята, почти не спал. И постоянно боялся, чтобы от хронического недосыпания у кого-то из товарищей не сдали нервы.

Особенно опасным было то, что рядом кипела обычная мирная жизнь. Люди из соседних сел занимались своими обыденными делами: ходили в магазины, ездили к родственникам, собирали хворост и дрова по посадкам. В совершенстве зная каждую тропинку, они хорошо ориентировались в наших расположениях. От позиции местного населения многое зависело, поэтому я как мог старался не допустить конфликтов с ним. С другой стороны, надо было остерегаться слишком близких контактов между военнослужащими и местными людьми, которые могли скрывать опасность.

Накануне старинного казацкого праздника Покровы мы ожидали приезда известного волонтера отца Сергея (Чечина) из Нежина. Правда, когда я доложил, что к нам приедет волонтер, произошел  небольшой  комический конфуз.

Меня спросили: «Откуда волонтер?». Я ответил: «Из Нежина». Но по рации в штаб доложили: «Едет волонтер из Снежного». На что прозвучал мгновенный ответ: «Гоните его в шею». Пришлось уточнить, что волонтер едет таки из украинского Нежина, а не из подконтрольного ДНР Снежного.

Отец Сергей – это святой человек. Он был главным связующим мостиком между нами и нашими семьями. Мы с нетерпением каждый раз ожидали его приезда. Большинство из нас получали от него домашние вкусности, которыми сразу делились со своими товарищами. Он постоянно привозил консервацию, одежду, подарки от школьников и воспитанников детских садов (рисунки, письма, флажки, сине-желтые ленты, конфеты, носки). Со временем доставил нам тепловизор, приобретенный на деньги нежинской общины. После возвращения с передовой я вернул эту дорогую и нужную на войне вещь отцу Сергею. Мы радушно встретили весть о награждении его званием Народного Героя Украины. К слову, отец Сергей был единственным из нежинских волонтеров, кто тогда ездил в Донецк.

Это был первый приезд отца Сергея. Мы ожидали его 13-го, однако он задержался в дороге, заезжая к землякам по всей линии фронта, и сообщил, что приедет на следующий день. Именно 14-го я должен был сопровождать в Пески, где дислоцировались тогда наши танкисты-«киборги», конвой с продовольствием и боеприпасами. К тому же хотел расспросить у своего товарища, капитана Владимира Ивановича Титарчука из Чернигова, об обстоятельствах гибели нашего экипажа, свидетелем чего он был. Да и просто увидеть его и всех наших ребят, поздравить с праздником. Я надеялся, что день Покровы – большой православный праздник – станет днем тишины, ведь наши враги всячески подчеркивали свою приверженность христианским традициям.

Кроме меня отца Сергея лично тогда никто не знал. Поэтому командир нашей роты старший лейтенант Алексей Викторович Лисиченко дал мне по телефону распоряжение встретить волонтера, а сопровождение конвоя в Пески поручил «зампотеху» капитану Игорю Ивановичу Мниху. Так ,вместо того, чтобы поехать в Пески, я поехал в сторону Камышина на встречу с отцом Сергеем.

Отправляясь туда, я поздравил своих ребят с днем Покровы, который так уважают и любят все нежинцы еще с казацких времен. Со мной поехал земляк Дмитрий Топтун.

Я привез отца Сергея в Новокалиново, где находилась тогда часть нашей роты. Он поздравил нас с праздником и благословил. Тогда же мы услышали, что Президент Украины подписал указ о праздновании 14 октября Дня защитника Украины, с чем я немедленно поздравил всех своих товарищей. А еще, отец Сергей дал мне несколько деревянных крестиков на нитке – традиционных оберегов, которые с гордостью носили на груди наши предки казаки. Я раздал эти крестики желающим ребятам, а один надел себе на шею. Вскоре отец Сергей выдвинулся дальше, выполняя свою тяжелую, опасную, но очень нужную миссию.

Это был день, когда мы получили первые передачи для наших ребят от матерей и жен. Я должен был передать при случае несколько больших сумок с домашними вкусностями на Пески. Одна из них предназначалась Игорю Галке. Мне в тот день несколько раз звонила его родственница и спрашивала, передана ли эта сумка адресату. Я отвечал, что сделаю это в течение нескольких часов.

Настроение у всех нас было приподнятое: двойной праздник – День Покровы и День защитника Украины, приезд отца Сергея с передачами от родных. Но вскоре вернулся «зампотех» с водителями, двое из которых были нежинцы. Их позывные «Анатолич» и «Саня-Зилок». Они привезли поздравления от наших собратьев из Песков. Правда, радость была омрачена известием – после отъезда конвоя, населенный пункт накрыл плотный минометный огонь сепаратистов. Однако мы до последнего надеялись, что обойдется без потерь.

В тот же миг мне позвонила родственница Игоря Галки и спросила, что с ним. Я был в полном неведении, поэтому именно от нее узнал, что тот тяжело ранен в голову. Я пообещал все выяснить и перезвонить. К большому счастью Галка смог выжить после этого ранения, хотя навсегда остался инвалидом.

Вскоре ребята из Песков позвонили мне и сообщили, что обломками мины тяжело ранен мой товарищ – капитан Титарчук. Он истекал кровью, а его тело было изрешечено смертоносным железом. Первая же мина упала перед ним, и он принял большинство осколков, спасая других ребят и дав возможность им найти какое-то укрытие. Титарчук всегда был впереди и всегда прикрывал собой своих солдат, он прошел несколько горячих точек и постоянно учил нас выживать в сложных условиях.

Всего в тот день в Песках ранения получили девять человек. Все они выжили, кроме одного – Титарчука. Его отвезли в Красноармейск, а оттуда в Днепропетровск. Через своих знакомых я постоянно узнавал о его состоянии, которое непрерывно ухудшалось. Три дня он, будучи без сознания, продолжал бороться за свою жизнь, однако утром 17 октября его сердце остановилось. Мы все любили и ценили Владимира Ивановича. Теперь он ушел в вечность.

Узнав о смерти близкого человека, с которым мы бок о бок прожили несколько месяцев, я не мог сдержать слез. За несколько дней мне позвонили из штаба с требованием приехать на опознание Титарчука. Я категорически отказался – не хотел видеть его мертвым. Хотел, чтобы в моей памяти он навсегда остался живым, веселым, радостным и улыбающимся. Таким, каким мы все его знали. Светлая память ему и защитникам Украины, отдавших свою жизнь за свою землю, и свой народ.

С того дня прекрасный праздник 14 октября для меня имеет привкус боли, печали и скорби.

[:ua]

З початку жовтня моя танкова рота брала участь в обороні Донецького аеропорту. Ситуація там була надзвичайно напруженою. Хвиля за хвилею загони так званої ДНР накочувалися на старий і новий термінали, намагаючись вибити купку наших оборонців, що героїчно захищались на цьому невеличкому клаптику землі, прикритому бетонними блоками, простріляному звідусіль кулями, мінами та снарядами, випаленому вогнеметами.

Упродовж боїв з травня 2014-го по січень 2015-го усі будівлі «повітряних воріт» Донецька перетворилися на згарище та суцільні руїни. Саме тоді до нашої мови увійшло красномовне поняття «кіборги», дане цим героїчним хлопцям сепаратистами, що мріяли оволодіти рештками ще донедавна прекрасного аеропорту, добре знаного у світі.

Мої товариші-танкісти виконували надзвичайно важкі і вкрай необхідні завдання, пов’язані із захистом аеропорту, постачанням озброєння, боєприпасів, харчів і медикаментів його захисникам, проведенням ротацій.

4 жовтня наш підрозділ мав уже перші втрати. В аеропорту загинув екіпаж одного з танків у складі Кунденка Володимира Івановича (командира танку), Кривоноса Станіслава Григоровича (механіка-водія) та Костюченка Юрія Миколайовича (навідника гармати). Ця трагічна звістка дуже вразила нас. Тоді ж кілька наших товаришів отримали поранення різної тяжкості. Зокрема, хлопець з Липового Рогу – Роман Подобний.

Наша рота, що була підрозділом 1-ої танкової бригади була передана у підпорядкування 93-й бригаді. Комбатом став майор Межевікин Євген Миколайович з позивним «Адам», котрий згодом по праву був визнаний Героєм України й нагороджений Золотою Зіркою. Це видатна особистість, справжній офіцер і один з кращих представників військової еліти нашої держави. Він особисто подавав приклад героїзму, безпосередньо намагався брати участь у здійсненні всіх бойових задач і максимально беріг своїх підлеглих, водночас постійно ризикуючи своїм життям.

Я з одним взводом танків і вантажівками забезпечення переміщувався у визначені нам місця поблизу Донецька. Майже тиждень, як і мої хлопці, майже не спав. І постійно боявся, щоб від хронічного недосипання у когось з товаришів не здали нерви.

Особливо небезпечним було те, що поряд вирувало звичайне мирне життя. Люди із сусідніх сіл займалися своїми буденними справами: ходили до крамниць, їздили до родичів, збирали хмиз і дрова по посадках. Досконало знаючи кожну стежину, вони добре орієнтувалися в наших розташуваннях. Від позицій місцевого населення багато що залежало, тому я як міг намагався не допустити конфліктів з ним. З іншого боку, треба було остерігатися занадто близьких контактів між військовослужбовцями та місцевими людьми, які могли приховувати небезпеку.

Напередодні старовинного козацького свята Покрови ми очікували приїзду відомого волонтера отця Сергія (Чечина) з Ніжина. Щоправда, коли я доповів, що до нас має приїхати волонтер, відбувся невеличкий, але комічний конфуз.

Мене запитали: «Звідки волонтер?». Я відповів: «З Ніжина». Але по рації в штаб доповіли: «Їде волонтер із Сніжного». На що пролунала миттєва відповідь: «Женіть його в шию». Довелося уточнити, що волонтер їде-таки з українського Ніжина, а не з підконтрольного ДНР Сніжного.

Отець Сергій – це свята людина. Він був найголовнішим сполучним містком між нами і нашими родинами. Ми з нетерпінням щоразу очікували на його приїзд. Більшість з нас отримували від нього домашні смаколики, якими відразу ділилися зі своїми товаришами. Він постійно привозив консервацію, одяг, подарунки від школярів і вихованців дитячих садочків (малюнки, листи, прапорці, синьо-жовті стрічки, цукерки, шкарпетки). Згодом доставив нам тепловізор, придбаний на гроші ніжинської громади. Після повернення з передової я повернув цю дорогу й потрібну на війні річ отцю Сергію. Ми дуже радо зустріли звістку про нагородження його званням Народного Героя України. До слова, він був єдиним з ніжинських волонтерів, хто тоді їздив під Донецьк.

То був перший приїзд отця Сергія. Ми очікували його 13-го, однак він затримався в дорозі, заїжджаючи до земляків по всій лінії фронту, й повідомив, що приїде наступного дня. Саме 14-го я мав супроводжувати у Піски, де дислокувалися тоді наші танкісти-«кіборги», конвой з харчами та боєприпасами. До того ж  хотів розпитати у свого товариша, капітана Володимира Івановича Тітарчука з Чернігова, про обставини загибелі нашого екіпажу, свідком чого він був. Та й просто побачити його і всіх наших хлопців, привітати зі святом. Я сподівався, що день Покрови – велике православне свято – стане днем тиші, адже наші вороги усіляко підкреслювали свою відданість християнським традиціям.

Крім мене отця Сергія особисто тоді ніхто не знав. Тож командир нашої роти старший лейтенант Лисиченко Олексій Вікторович дав мені по телефону розпорядження зустріти волонтера, а супровід конвою у Піски доручив «зампотєху» капітану Мниху Ігорю Івановичу. Так, замість того, щоб поїхати в Піски, я поїхав у бік Очеретиного на зустріч з отцем Сергієм.

Вирушаючи туди, я привітав своїх хлопців з днем Покрови, яке так шанують і полюбляють усі ніжинці ще з козацьких часів. Зі мною поїхав земляк Дмитро Топтун.

Я привіз отця Сергія в Новокалинове, де перебувала тоді частина нашої роти. Він привітав нас зі святом Покрови та благословив. Тоді ж ми почули, що Президент України підписав указ про відзначення 14 жовтня Дня захисника України, з чим я негайно привітав усіх своїх товаришів. А ще, отець Сергій дав мені кілька дерев’яних хрестиків на нитці – традиційних оберегів, які з гордістю носили на грудях наші старовинні пращури козаки. Я роздав ці хрестики своїм охочим хлопцям, а один одів собі на шию. Незабаром отець Сергій рушив далі, виконуючи свою тяжку, небезпечну, але конче потрібну місію.

Це був день, коли ми отримали перші передачі для наших хлопців від матерів і дружин. Я мав передати при нагоді кілька великих торбин із домашньою смакотою на Піски. Одна з сумок призначалася для Ігоря Галки. Мені того дня кілька разів телефонувала його родичка й питала, чи передана ця торбина адресатові. Я відповідав, що зроблю впродовж кількох годин.

Настрій у всіх нас був піднесений: подвійне свято – День Покрови та День захисника України, приїзд отця Сергія з передачами від рідних. Але незабаром повернувся «зампотєх» з водіями, двоє з яких були ніжинцями. Їхні позивні «Анатоліч» і «Саня-Зілок». Вони привезли вітання від наших побратимів з Пісків. Щоправда, радість була затьмарена звісткою – після від’їзду конвою відбувся щільний мінометний обстріл цього населеного пункту сепаратистами. Однак ми до останнього сподівалися, що обійдеться без втрат.

Тієї ж миті мені подзвонила родичка Ігоря Галки й запитала, що з ним. Я був непоінформований, тому саме від неї дізнався, що того тяжко поранено в голову. Я пообіцяв все з’ясувати й передзвонити. На велике щастя Галка зміг вижити після цього поранення, хоча назавжди залишився інвалідом.

Незабаром хлопці з Пісків подзвонили мені й повідомили, що уламками міни тяжко поранено мого товариша – капітана Тітарчука. Він стікав кров’ю, а його тіло було зрешечене смертоносним залізом. Перша ж міна впала перед ним, і він прийняв більшість уламків від вибуху своїм тілом, врятувавши від них інших хлопців і давши змогу їм знайти якесь укриття. Тітарчук завжди був попереду та завжди прикривав собою своїх солдатів, він пройшов кілька гарячих точок і постійно вчив нас виживати в складних умовах.

Загалом в той день у Пісках поранення отримало дев’ятеро. Усі вони вижили, крім одного – Тітарчука. Його відвезли до Красноармійська, а звідти до Дніпропетровська. Через своїх знайомих я постійно дізнавався про його стан, який невпинно погіршувався. Три дні він, будучи без свідомості, продовжував боротися за своє життя, однак вранці 17 жовтня його серце зупинилося. Ми всі любили й цінували Володимира Івановича. Тепер він відійшов у вічність.

Дізнавшись про смерть близької людини, з якою ми бік-о-бік прожили кілька місяців, я не міг стримати сліз. За кілька днів мені зателефонували з штабу з вимогою поїхати на упізнання Тітарчука. Я категорично відмовився – не хотів бачити його мертвим. Хотів, щоб у моїй пам’яті він назавжди залишився живим, веселим, радісним і усміхненим. Таким, яким ми всі його знали. Світла пам’ять йому і всіх іншим захисникам України, що віддали своє життя захищаючи свою землю та свій народ.

З того дня прекрасне свято 14 жовтня для мене назавжди має присмак болю, смутку та скорботи.

[:]