Кривава Покрова 2014-го

21 січня три роки тому було прийнято рішення про вивід українських військових з території Донецького аеропорту. Ексклюзивно до дати публікуємо спогад свідка тих подій, професора Ніжинського державного університету Євгена Луняка.

З початку жовтня моя танкова рота брала участь в обороні Донецького аеропорту. Ситуація там була надзвичайно напруженою. Хвиля за хвилею загони так званої ДНР накочувалися на старий і новий термінали, намагаючись вибити купку наших оборонців, що героїчно захищались на цьому невеличкому клаптику землі, прикритому бетонними блоками, простріляному звідусіль кулями, мінами та снарядами, випаленому вогнеметами.

Упродовж боїв з травня 2014-го по січень 2015-го усі будівлі «повітряних воріт» Донецька перетворилися на згарище та суцільні руїни. Саме тоді до нашої мови увійшло красномовне поняття «кіборги», дане цим героїчним хлопцям сепаратистами, що мріяли оволодіти рештками ще донедавна прекрасного аеропорту, добре знаного у світі.

Мої товариші-танкісти виконували надзвичайно важкі і вкрай необхідні завдання, пов’язані із захистом аеропорту, постачанням озброєння, боєприпасів, харчів і медикаментів його захисникам, проведенням ротацій.

4 жовтня наш підрозділ мав уже перші втрати. В аеропорту загинув екіпаж одного з танків у складі Кунденка Володимира Івановича (командира танку), Кривоноса Станіслава Григоровича (механіка-водія) та Костюченка Юрія Миколайовича (навідника гармати). Ця трагічна звістка дуже вразила нас. Тоді ж кілька наших товаришів отримали поранення різної тяжкості. Зокрема, хлопець з Липового Рогу – Роман Подобний.

Наша рота, що була підрозділом 1-ої танкової бригади була передана у підпорядкування 93-й бригаді. Комбатом став майор Межевікин Євген Миколайович з позивним «Адам», котрий згодом по праву був визнаний Героєм України й нагороджений Золотою Зіркою. Це видатна особистість, справжній офіцер і один з кращих представників військової еліти нашої держави. Він особисто подавав приклад героїзму, безпосередньо намагався брати участь у здійсненні всіх бойових задач і максимально беріг своїх підлеглих, водночас постійно ризикуючи своїм життям.

Фото надане Євгеном Луняком

Я з одним взводом танків і вантажівками забезпечення переміщувався у визначені нам місця поблизу Донецька. Майже тиждень, як і мої хлопці, майже не спав. І постійно боявся, щоб від хронічного недосипання у когось з товаришів не здали нерви.

Особливо небезпечним було те, що поряд вирувало звичайне мирне життя. Люди із сусідніх сіл займалися своїми буденними справами: ходили до крамниць, їздили до родичів, збирали хмиз і дрова по посадках. Досконало знаючи кожну стежину, вони добре орієнтувалися в наших розташуваннях. Від позицій місцевого населення багато що залежало, тому я як міг намагався не допустити конфліктів з ним. З іншого боку, треба було остерігатися занадто близьких контактів між військовослужбовцями та місцевими людьми, які могли приховувати небезпеку.

Напередодні старовинного козацького свята Покрови ми очікували приїзду відомого волонтера отця Сергія (Чечина) з Ніжина. Щоправда, коли я доповів, що до нас має приїхати волонтер, відбувся невеличкий, але комічний конфуз.

Мене запитали: «Звідки волонтер?». Я відповів: «З Ніжина». Але по рації в штаб доповіли: «Їде волонтер із Сніжного». На що пролунала миттєва відповідь: «Женіть його в шию». Довелося уточнити, що волонтер їде-таки з українського Ніжина, а не з підконтрольного ДНР Сніжного.

Фото надане Євгеном Луняком

Отець Сергій – це свята людина. Він був найголовнішим сполучним містком між нами і нашими родинами. Ми з нетерпінням щоразу очікували на його приїзд. Більшість з нас отримували від нього домашні смаколики, якими відразу ділилися зі своїми товаришами. Він постійно привозив консервацію, одяг, подарунки від школярів і вихованців дитячих садочків (малюнки, листи, прапорці, синьо-жовті стрічки, цукерки, шкарпетки). Згодом доставив нам тепловізор, придбаний на гроші ніжинської громади. Після повернення з передової я повернув цю дорогу й потрібну на війні річ отцю Сергію. Ми дуже радо зустріли звістку про нагородження його званням Народного Героя України. До слова, він був єдиним з ніжинських волонтерів, хто тоді їздив під Донецьк.

То був перший приїзд отця Сергія. Ми очікували його 13-го, однак він затримався в дорозі, заїжджаючи до земляків по всій лінії фронту, й повідомив, що приїде наступного дня. Саме 14-го я мав супроводжувати у Піски, де дислокувалися тоді наші танкісти-«кіборги», конвой з харчами та боєприпасами. До того ж  хотів розпитати у свого товариша, капітана Володимира Івановича Тітарчука з Чернігова, про обставини загибелі нашого екіпажу, свідком чого він був. Та й просто побачити його і всіх наших хлопців, привітати зі святом. Я сподівався, що день Покрови – велике православне свято – стане днем тиші, адже наші вороги усіляко підкреслювали свою відданість християнським традиціям.

Володимир Тітарчук, Фото: Сергій Зосименко

Крім мене отця Сергія особисто тоді ніхто не знав. Тож командир нашої роти старший лейтенант Лисиченко Олексій Вікторович дав мені по телефону розпорядження зустріти волонтера, а супровід конвою у Піски доручив «зампотєху» капітану Мниху Ігорю Івановичу. Так, замість того, щоб поїхати в Піски, я поїхав у бік Очеретиного на зустріч з отцем Сергієм.

Вирушаючи туди, я привітав своїх хлопців з днем Покрови, яке так шанують і полюбляють усі ніжинці ще з козацьких часів. Зі мною поїхав земляк Дмитро Топтун.

Я привіз отця Сергія в Новокалинове, де перебувала тоді частина нашої роти. Він привітав нас зі святом Покрови та благословив. Тоді ж ми почули, що Президент України підписав указ про відзначення 14 жовтня Дня захисника України, з чим я негайно привітав усіх своїх товаришів. А ще, отець Сергій дав мені кілька дерев’яних хрестиків на нитці – традиційних оберегів, які з гордістю носили на грудях наші старовинні пращури козаки. Я роздав ці хрестики своїм охочим хлопцям, а один одів собі на шию. Незабаром отець Сергій рушив далі, виконуючи свою тяжку, небезпечну, але конче потрібну місію.

Це був день, коли ми отримали перші передачі для наших хлопців від матерів і дружин. Я мав передати при нагоді кілька великих торбин із домашньою смакотою на Піски. Одна з сумок призначалася для Ігоря Галки. Мені того дня кілька разів телефонувала його родичка й питала, чи передана ця торбина адресатові. Я відповідав, що зроблю впродовж кількох годин.

Володимир Тітарчук, Фото: Сергій Зосименко

Настрій у всіх нас був піднесений: подвійне свято – День Покрови та День захисника України, приїзд отця Сергія з передачами від рідних. Але незабаром повернувся «зампотєх» з водіями, двоє з яких були ніжинцями. Їхні позивні «Анатоліч» і «Саня-Зілок». Вони привезли вітання від наших побратимів з Пісків. Щоправда, радість була затьмарена звісткою – після від’їзду конвою відбувся щільний мінометний обстріл цього населеного пункту сепаратистами. Однак ми до останнього сподівалися, що обійдеться без втрат.

Тієї ж миті мені подзвонила родичка Ігоря Галки й запитала, що з ним. Я був непоінформований, тому саме від неї дізнався, що того тяжко поранено в голову. Я пообіцяв все з’ясувати й передзвонити. На велике щастя Галка зміг вижити після цього поранення, хоча назавжди залишився інвалідом.

Незабаром хлопці з Пісків подзвонили мені й повідомили, що уламками міни тяжко поранено мого товариша – капітана Тітарчука. Він стікав кров’ю, а його тіло було зрешечене смертоносним залізом. Перша ж міна впала перед ним, і він прийняв більшість уламків від вибуху своїм тілом, врятувавши від них інших хлопців і давши змогу їм знайти якесь укриття. Тітарчук завжди був попереду та завжди прикривав собою своїх солдатів, він пройшов кілька гарячих точок і постійно вчив нас виживати в складних умовах.

Загалом в той день у Пісках поранення отримало дев’ятеро. Усі вони вижили, крім одного – Тітарчука. Його відвезли до Красноармійська, а звідти до Дніпропетровська. Через своїх знайомих я постійно дізнавався про його стан, який невпинно погіршувався. Три дні він, будучи без свідомості, продовжував боротися за своє життя, однак вранці 17 жовтня його серце зупинилося. Ми всі любили й цінували Володимира Івановича. Тепер він відійшов у вічність.

Володимир Тітарчук, Фото: Сергій Зосименко

Дізнавшись про смерть близької людини, з якою ми бік-о-бік прожили кілька місяців, я не міг стримати сліз. За кілька днів мені зателефонували з штабу з вимогою поїхати на упізнання Тітарчука. Я категорично відмовився – не хотів бачити його мертвим. Хотів, щоб у моїй пам’яті він назавжди залишився живим, веселим, радісним і усміхненим. Таким, яким ми всі його знали. Світла пам’ять йому і всіх іншим захисникам України, що віддали своє життя захищаючи свою землю та свій народ.

З того дня прекрасне свято 14 жовтня для мене назавжди має присмак болю, смутку та скорботи.