Контрольований хаос або фактор слабкості українських спецслужб

Вибухи на складах із боєприпасами, диверсії, теракти в центрі Києва… Все те, що донедавна здавалось чимось нереальним чи екстраординарним, стає буденним.

У суспільстві та на керівних ланках держави, ці процеси пояснюють просто, мовляв, відлуння військових дій на Сході, зовнішня агресія та триклятий «руській мір». І дійсно, із наведеними факторами не посперечаєшся. Проте, чи вірно шукати причину бід лише у зовнішніх факторах?

Лякає те, як просто та безкарно відбуваються вбивства людей та диверсії. Переповнює відчуття якогось контрольованого хаосу, коли потужність дії є такою, яка необхідна зовнішнім силам, але за потреби може стати ще сильнішою, запустивши насправді руйнівні процеси в країні.

Постає логічне питання, чи можуть взагалі українські спецслужби адекватно реагувати на виклики сьогодення та протидіяти сучасним загрозам, або їхня роль зводиться виключно до фіксації та рефлексій з приводу подій, що вже відбулися?

Реформування правоохоронних органів в Україні – гучний та розрекламований процес на який виділялися чималі кошти. На керівні посади призначалися навчені досвідом реформатори, приїздили закордонні інструктори.

Натомість, як і більшість гучних реформ анонсованих постмайданівською владою, завершується все зазвичай лише зміною зовнішньої атрибутики, назв та кольорів. Зайдіть у звичайне управління поліції (райвідділок) та подивіться, що змінилося?

Працівники вдягнулися у нову форму та «озброїлися» нагрудними жетонами, але, як і раніше, лишили незмінною систему, вірніше радянський дует, «фіксація та показники». Так і уявляєш, як Президенту країни, несуть зведення про попередження порушень та боротьбу з корупцією. Але якою є справжня цінність таких зведень – питання риторичне.

І річ тут не в тім, що всі правоохоронці погані чи корумповані (як полюбляє категорично заявляти наше суспільство). Адже в системі правоохоронних органів працюють тисячі справжніх професіоналів-патріотів, що присвячують свої життя служінню країні. Служба тих же розвідників та контррозвідників є, в першу чергу, ідейною. Бо немає таких грошей, за які можна купити життя людини, не за гроші вони віддають більшу частину свого життя службі. Віддають, поступившись власними та родинними інтересами.

Проблема в іншому. Вона у людях, які прийшли до влади після Революції Гідності – тих, кому насправді зміни в силових структурах не потрібні. Які імітацією реформ відкрито протидіють процесу реальних перетворень в країни.

Банальним прикладом є склад керівників середньої ланки Служби Безпеки України, що здатен пролити світло на масштаби псевдореформування. Приміром, більшість керівників департаментів, у тому числі Департаменту господарського забезпечення та тієї ж військової контррозвідки, успішно працювали ще під керівництвом путінського ставленика Якименка. Який проводив системне знищення найважливішого правоохоронного органу України, що відповідає за її безпеку.

Рамки в які «старе» керівництво ставить своїх підлеглих є головною відповіддю на причини їхньої незадовільної роботи, адже основним принципом діяльності з такими очільниками, є старе-добре обслуговування правлячого класу та боротьба з тим, що йому загрожує.. У такій шкалі пріоритетів – інтереси країни відходять на друге місце.

Спецлужби, що керуються згори в ручному режимі, апріорі, не можуть працювати на повну силу. І пан Луценко та Валерій Гелетей, які залучають працівників Управління Державної Охорони до обслуговування родинних свят, навряд чи зрозуміють парадоксальність цієї ситуації. Хотів би я подивитися на працівників ФБР чи ЦРУ у ролі обслуги на весіллі свого керівника.

Справжні спецслужби є імунітетом нації. Відсутність реального реформування, змін у керівному складі, довгострокової стратегії розвитку – веде до непоправного. Офіцери-розвідники з вищою освітою, що заробляють менше аніж українські патрульні поліцейські з 11 класами освіти – нонсенс. А використання спецслужб у якості обслуговування інтересів правлячого класу, їхня протидія одна одній в залежності від сфер впливу та отримання генеральських погонів при Грицаку людьми, що були полковниками за Якименка – повне безглуздя.

Все вищенаведене веде Україну до критичної слабкості та пригнічує здатність силових структур протистояти контрольованому хаосу. Показують об’єктивну ціну реформ, яка є лише тонкою тканиною з намальованими віконцями, якою обмотують аварійну будівлю.