Для незалежної української держави сьогодні героєм є той, хто боровся і бореться проти зовнішніх і внутрішніх окупантів рідної землі. Тому історія України, її державності, складається, мов пазл, з маленьких фрагментів спротиву, таких, як історія гайдамаки з Рожева Кирила Гапона.
Современный украинский историк Юрий Мицик датирует появление гайдамаков 1704 годом. Польская шляхта, собравшейся на своем сеймике в Лятичеве в мае 1705 года посвятила все свои совещания борьбе с гайдамацким движением. Отдельным постановлением шляхта призвала организовать на украинских землях военные отделы для борьбы с гайдамаками.
Восстания, происходившие после 1704 года сегодня считаются гайдамацкими, а те, что были раньше, различные исследователи квалифицируют по-разному. Так, Владимир Антонович считал гайдамацкими все восстания, происходившие в XVIII веке, за исключением восстания Семена Палия и Самуила Самуся 1702 – 1704 годов. А доктор Петр Мирчук в своем фундаментальном труде «Колиивщина. Гайдамацкое восстание 1768 г.» считает, что гайдаматчина началась именно с массового участия украинских селян в восстании Семена Палия и Самуила Самуся.
Вместе с тем, согласно утверждению украинских историков Валерия Смолия и Валерия Степанкова, следует отличать гайдамацкое движение XVIII в. от больших и организованных народных восстаний, имевших место в 1734-м, 1750-м и особенно 1768 и 1789 годах.
После «большого сгона» козачества с Правобережья на Левобережье в 1712 году (по условиям Прутского трактата 1711 г.), в течение нескольких десятилетий социальный состав «гайдамаков» составляли массы разоренных (иногда просто люмпенизированных) козаков, крестьян и мещан. Именно поэтому в «козачестве-гайдамачестве» на начальном этапе отчетливо очерчивался грабительский и разбойничий аспекты.
Сначала отряды этих социальных разбойников были небольшими и вели борьбу разрозненно, грабя барские имения и физически уничтожая шляхту и нанятых ею арендаторов и посессоров, которые в основном были еврейского происхождения. Впоследствии их выступления приобрели «партизанский» характер – гайдамаки появлялись неожиданно, проводили акт расправы с врагом в одной или нескольких местностях и исчезали.
Впоследствии, гайдамачество, постоянно усиливаясь, стало привычным явлением в Украине. Крестьяне привыкли к гайдамакам, видя в них защитников и мстителей за свои обиды. Количество крестьян, которые шли в гайдамаки или были их связными постоянно увеличивалось. Было очевидно, если не изменится государственный строй в Речи Посполитой, гайдамачество приобретет всенародное явление на украинских землях.
Одним из таких народных мстителей был Кирилл Гапон, родом из Рожева. Известно, что в 1746 году его гайдамацкий отряд разгромил усадьбу козичанского арендатора. На допросе в Бердичеве 18 июня 1747 года Гапон говорил, что со своим односельчанином Якубом успел побывать в Таборове (ныне – Сквирский район), Копылове (ныне – Макаровский район), «за рубежом, у москалей, в селе Янковичах» (ныне – Васильковский район), оттуда отправился на произвол с гайдамаками. «Среди них были Кощиенко из села Кощиевка, Бородавка – киевский житель, Семен Чернявченко с Белогородки и других много. Были в Кощиевке господина Тиши, но вскоре всех схватили москали над Днепром, а я с Роговой пристани под Белогородкой на своей кляче пошел домой. Затем вчетвером ходили в Плесецк, Межигорье. Там мою жену и детей схватили москали и взяли в Киев, а я сбежал в Трофим КравцивГостомель».
Также в течение 1747 и нескольких последующих лет под следствие попали следующие гайдамаки из отряда Гапона: Трофим Кравцив брат из с. Приварки, Кондрат Понасенко с Гадяча, Юсько Пустовойтенко из с. Вензивки, Кирилл Савонюченко из с. Караевич из-под Ровно, Петр Руденко и Кондрат Руденко из с. Будищ, Никита Щербина из с. Кишинки, Кондрат Черный из Полтавы. Пограничный польско-российский суд назначил каждому из них пытки и на основании показаний, полученных таким образом, тем из них, которые оказались польскими подданными, приговорил каторжные работы на строительстве Бердичевского кармелитского монастыря. Тех, что оказались подданными России – выдали российским властям.
Из показаний, в частности, стало известно, что основу отряда составляли Кирилл Гапон, Кондрат Руденко, Никита Щербина, Кондрат Черный и Петр Руденко. Они объединились в Косах в степи и перешли границу в Макеевке. Затем в Яготине к ним присоединились Трофим Кравцив брат и парни из Чернобыля Игнат и Радько. С ними через Киев пошли в Гостомель, где к ним присоединился Степан, с которым последовали в с. Грибовку и дальше на запад.
Гапон побывал в Минейках и Старосельцах (ныне – Коростышевский район Житомирской области). Поляки поймали главаря с гайдамаками в Коростышеве, оттуда переправили в Белую Церковь, затем – в Бердичев, где проходил допрос. Казнили Кирилла Гапона в Каменке, вместе с гайдамаками из его отряда Кузьмой Пустовойтенко и Власом Никоненко.
К сожалению, упоминаний о деятельности гайдамацких отрядов не так много, как хотелось бы. О них мы узнаем из документов врагов – жалоб крупных магнатов, которые властвовали на наших землях и донесений иностранных военных формирований. У них гайдамаки изображены кровожадными бандитами. А как иначе могло быть? Убить шляхтича – было неслыханной дерзостью и тяжелым уголовным преступлением. Хотя за убийство селянина шляхтич максимум, мог заплатить штраф его владельцу.
Кроме социальных прав гайдамаки воевали за права национальные. О независимом козацком государстве никто из оккупантов тогда и слышать не хотел, а тем более писать. Поэтому история Украины, как пазл, состоит из маленьких фрагментов сопротивления, таких, как описанная выше история гайдамаки из Рожева Кирилла Гапона.
[:ua]Сучасний український історик Юрій Мицик датує появу гайдамацького руху 1704 роком. Польська шляхта, що зібралася на своєму сеймику в Лятичеві в травні 1705 року присвятила всі свої наради боротьбі з гайдамацьким рухом.Окремою постановою шляхта закликала організувати на українських землях військові відділи для боротьби з гайдамаками.
Отже, ті повстання, які відбувалися після 1704 року сьогодні вважаються гайдамацькими, а ті, що були раніше, різні дослідники кваліфікують по-різному. Так, Володимир Антонович вважав гайдамацькими усі повстання, що відбувалися в XVIII столітті, за винятком повстання Семена Палія і Самійла Самуся 1702 – 1704 років. А доктор Петро Мірчук у своїй фундаментальній праці «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.» вважає, що гайдамаччина починається саме з масової участі українського селянства в повстанні Семена Палія і Самійла Самуся.
Разом з тим, згідно з твердженням українських істориків Валерія Смолія та Валерія Степанкова, слід відрізняти гайдамацький рух XVІІІ ст. від великих і організованих народних повстань, що мали місце в 1734-му, 1750-му та, особливо, 1768 і 1789 роках.
Після «великого згону» козацтва з Правобережжя на Лівобережжя у 1712 році (за умовами Прутського трактату 1711 р.), протягом кількох десятиліть соціальний склад «гайдамаків» становили маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) козаків селян і міщан. Саме тому в «козакуванні-гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти.
Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею орендарів і посесорів, які переважно були єврейського походження. Згодом їхні виступи набули «партизанського» характеру – гайдамаки з’являлися несподівано, проводили акт розправи з ворогом в одній або кількох місцевостях і зникали.
Згодом, гайдамацтво, постійно підсилюючись, стало звичним явищем в Україні. Селяни звикли до гайдамаків, вбачаючи в них захисників і месників за свої кривди. Кількість селян, які йшли в гайдамаки або були їхніми зв’язковими постійно збільшувалася. Було очевидним, якщо не зміниться державний лад у Речі Посполитій гайдамацтво набуде всенародного явища на українських землях.
Одним із таких народних месників був Кирило Гапон, родом із Рожева. Відомо, що 1746 року його гайдамацький загін розгромив садибу козичанського орендаря. На допиті в Бердичеві 18 червня 1747 року Гапон свідчив, що зі своїм односельцем Якубом встиг побувати в Таборові (нині – Сквирський район), Копилові (нині – Макарівський район), «за кордоном, у москалів, в селі Янковичах» (нині – Васильківський район), звідти подався на сваволю з гайдамаками. «Серед них були Кощієнко з села Кощіївки, Бородавка – київський житель, Семен Чернявченко з Білогородки та й інших багато. Були в Кощіївці пана Тиші, але невдовзі усіх схопили москалі над Дніпром, а я з Рогової пристані під Білогородкою на своїй шкапі подався додому. Потім вчотирьох ходили до Плесецького, Межигір’я. Там мою жінку й дітей схопили москалі і взяли до Києва, а я втік у Гостомель».
Також протягом 1747 і кількох наступних років під слідство потрапили наступні гайдамаки з загону Гапона: Трохим Кравців брат з с. Приварки, Кіндрат Понасенко з Гадяча, Юсько Пустовойтенко з с. Вензівки, Кирило Савонюченко з с. Караєвич з-під Рівного, Петро Руденко і Кіндрат Руденко з с. Будищ, Микита Щербина з с. Кішинки, Кіндрат Чорний з Полтави. Прикордонний польсько-російський суд призначив кожному з них тортури і на підставі свідчень, отриманих таким чином, тим з них, які виявилися польськими підданими, присудив каторжні роботи на будівництві Бердичівського кармелітського монастиря. Тих, що виявилися підданими Росії – видали російській владі.
Зі свідчень, зокрема, стало відомо, що основу загону складали Кирило Гапон, Кіндрат Руденко, Микита Щербина, Кіндрат Чорний і Петро Руденко. Вони об’єдналися на Косах у степу і перейшли кордон у Макіївці. Потім у Яготині до них приєдналися Трохим кравців брат і парубки з Чорнобиля Ігнат і Радько. З ними через Київ пішли до Гостомеля, де до них приєднався Степан, я яким пішли в с. Грибовку і далі на захід.
Гапон побував у Минійках і Старосільцях (нині – Коростишівський район Житомирської області). Поляки впіймали ватажка з гайдамаками в Коростишеві, звідти переправили до Білої Церкви, потім – до Бердичева, де відбувався допит. Стратили Кирила Гапона в Кам’янці, разом з гайдамаками з його загону Кузьмою Пустовойтенком і Уласом Никоненком.
На жаль, згадок про діяльність гайдамацьких загонів не так багато, як хотілося б. Про них ми дізнаємося з документів їхніх ворогів – скарг великих магнатів, які владарювали на наших землях та донесень іноземних військових формувань. У них гайдамаки зображені кровожерними бандитами. А як інакше могло бути? Вбити шляхтича – це була нечувана зухвалість і найтяжчий кримінальний злочин, а за вбивство селянина шляхтич міг щонайбільше сплатити штраф його власникові.
Окрім соціальних прав гайдамаки воювали за права національні. Про незалежну козацьку державу ніхто з окупантів тоді й чути не хотів, а тим паче писати. Отже, для незалежної української держави сьогодні героєм є той, хто боровся і бореться проти зовнішніх і внутрішніх окупантів рідної землі. Тому історія України, її державності, складається, мов пазл, з маленьких фрагментів спротиву, таких, як описана вище історія гайдамаки з Рожева Кирила Гапона.
[:]
