«Іронія долі»

Ті, хто пропагує і поширює російський контент переслідують лише одну мету – залишити «вату» в орбіті впливу російської брехні та забезпечити до неї толерантність.

Нещодавній обмін проросійських бойовиків на українських полонених відзначився одним  цікавим фактом – якась невеличка частина ворожих до України людей відмовилася повертатися на окуповану Росією територію. Виявляється, державні органи передали сепаратистам 237 з 306 осіб, які фігурували у списках. А решта були звільнені або відмовилися повертатися на новостворених «республік».

Деякі українські журналісти поспішили використати цей факт для демонізації «народних анклавів». Але згодом з’ясувалося, що не все так просто. Частина звільнених українською стороною бойовиків пояснила свою відмову повернутися у ДНР та ЛНР або навіть в Росію покращенням політичної ситуації в Україні.

Треба сказати, що покращення відчули не лише колишні бойовики її помітили «журналісти» «Страна.ua», які з неприхованою радістю повідомили про повернення на телебачення улюбленого передноворічного телефільму «Іронія долі».

«У нинішньому році ситуація виявилася діаметрально протилежною – різні канали показали не тільки «Іронію долі», а й безліч інших радянських фільмів, в яких грають артисти з чорного списку Мінкульту – «Службовий роман», «Дівчата» і радянську «Попелюшку». Це яскравий приклад того, що попит з боку людей перемагає будь-які штучно створені бар’єри, – коментує «перемогу» для «Страна.ua» політичний експерт Руслан Бортник.

У правоті слів експерта могли переконатися всі ті, хто 31 грудня вмикав телевізор хоч на кілька хвилин.

Боротьба проти засилля російського телевізійного контенту триває давно, але принципово іншої гостроти вона набула з початком російської військової агресії. Латентні прихильники московського слова з метою задоволення своїх культурних потреб розділили фільми країни-агресора на радянські та російські. Мовляв радянські і російські фільми – це різні культурні продукти. Більше того, радянські фільми несуть у собі культурні зразки необхідні для виховання українського суспільства, а фільми Ельдара Рязанова корисні ще й тим, що тонко висміюють недоліки радянської доби, які нікуди не поділися з нинішньої України.

Складно сказати скільки ще років підряд українцям необхідно подивитися «Іронію долі» після розвалу СРСР, аби побороти «совок», але цікавим є той факт, що акторка, яка зіграла головну героїню фільму викладачку російської літератури та мови Надю Шевельову полька Барбара Брильська свого часу відзначила, що поляки чомусь не те щоб не оцінили тонкого тролінгу радянського способу життя та антикомуністичного мислення з боку Рязанова, а взагалі не визнали роботу кінофільмом для дорослих через явну абсурдність сюжету. Дурнувата традиція напитися перед новим роком в лазні; помилкова посадка до літака іншого пасажира; підозріла подібність ключа від дверей; збіг обставин особистого життя героїв, які вирішили використати новий рік для того, аби створити сім’ї; незрозумілі почуття, котрі виникли між незнайомими людьми за кілька годин побутових обставин; портфель з віником як сигнал долі; кохання та щастя.

Можливо саме через таке несприйняття радянського російського мистецтва Польща давно і назавжди порвала з радянським минулим та видавила «совок» зі свого життя через те що, ніколи не бачила у творах Ельдара Рязанова нічого корисного для боротьби з комунізмом?

Але українці не були б українцями, якби не боролися з російським за допомогою російських фільмів Ельдара Рязанова. І результати цієї «боротьби» ми бачили не лише тоді, коли бійці підрозділу «Беркут» у 2013-2014 р. поводились не як правоохоронні органи держави Україна, а як воююча сторона, котра має проросійські переконання, а й сьогодні, під час обміну полоненими.  Тоді, коли ми віддаємо 306, а нам повертають 74. Або тоді, коли наші тюрми замість того, щоб утрамбовуватися колабораціоністами наповнюються українськими патріотами, які повернулися з фронту. І таких прикладів можна навести багато.

Є ще один аспект феномену «Іронії долі». Фільм Рязанова – це складова сакралізованого свята під назвою «Новий рік». Сакралізація Нового року відбулася  у межах очікування нового, як джерела дива. Філософія «нового» отримала продовження і трансформувалася у прихід щастя за іронією долі. Тобто щастя можна просто пасивно чекати біля телевізора, підперши підборіддя кулаком, а можна це робити активно – напитися у лазні з очікуванням потрапити замість когось у літак з ключами, які підійдуть до квартири, у якій на вас чекає, те про що ви мріяли все життя.

Людям, які донині плачуть за радянськими кіношедеврами Ельдара Рязанова ніколи не допоможуть ані «Гараж», ані «Службовий роман», ані «Іронія долі». Їм взагалі нічого не допоможе – вони як були «совками», так ними і залишаться. Залишаться, тому що у фільмах Рязанова вони бачать зовсім не пороки радянського буття, а нереалізовані «хотєлки» молодості та безвідповідальну і безтурботну легкість. Ті ж, хто пропагують і поширюють російський контент переслідують лише одну мету – залишити «вату» в орбіті впливу російської брехні та забезпечити до неї толерантність.