Хорватський президент Зоран Міланович, відомий останнім часом різними своїми гучними заявами стосовно захисту прав хорватів у Боснії і Герцеговині та партнерством з лідером боснійських сербів Мілорадом Додіком (який прагне виходу Республіки Сербської зі складу БіГ), вчора публічно сказав, що його країна відкличе своїх військових з НАТО у випадку вторгнення Росії в Україну.
Підписуйтесь на нас у telegram
Про це у блозі для видання Кий-інфо розповідає балканіст, кандидат історичних наук Анатолій Демещук.
“Якщо буде ескалація, ми відкличемо всіх, до останнього хорватського солдата. До України це не має ніякого відношення, але в політиці Байдена я бачу непослідовність та небезпечну поведінку“, – заявив Міланович.
На цьому Зоран Міланович не зупинився й заявив, що Україні, мовляв, не місце в НАТО та назвав її однією з найкорумпованіших держав континенту (при цьому Хорватія сама далека від ідеалу в цьому плані) та негативно оцінив доленосні революційні події в Україні зими 2013-2014 рр.: «Україні не місце в НАТО. Коли Україна змінила владу, тоді цей рух, який не був демократичним, був переворотом, під час якого було вбито 50 людей. Історія була така – Україна йде на захід, нічого не питаючи у Росії, в ЄС на неї чекають молочні ріки – кисільні береги. Україна досі залишається однією з найбільш корумпованих країн, ЄС нічого Україні не дав“, – сказав хорватський президент.
Меседжі Мілановича вийшли максимально неприємними для українського патріотичного середовища, яке традиційно схильне ідеалізувати хорватів та вважати їх «братським народом» – на противагу російсько-сербській дружбі (утім на це є конкретні причини, зокрема участь хорватських добровольців у війні на Сході на нашому боці). Фактично Зоран Міланович озвучив чи не класичні кремлівські тези стосовно України, її нинішнього стану та її євроатлантичних прагнень.
Окрім того, що ця заява хорватського президента, рясно розтиражована в ЗМІ, спровокувала цілий вал обурення серед українців по соцмережах, зреагували й офіційні органи нашої держави. Так, увечері 25 січня, до Міністерства закордонних справ України викликали посла Хорватії в Україні Аніцу Джамич, якій заявили про категоричну неприйнятність заяв Мілановича на адресу України. Вітчизняне МЗС оперативно опублікувало й заяву, в якій висловлювання президента про Революцію гідності в Україні названі образливими, а його слова про членство України в НАТО і недоречність допомоги Україні у конфлікті з Росією – такими, що викликають «глибоке розчарування».
Варто віддати належне хорватському урядові – його очільник Андрей Пленкович, здавна відомий своїми симпатіями до українців і України, невдовзі засудив висловлювання президента Мілановича, наголосивши, що його «нісенітниці» аж ніяк не виражають офіційної позиції Загреба. Прем’єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович буквально перепросив в українців через заяву президента країни Зорана Мілановича: «Користуючись нагодою, прошу вибачення в українців, українок, а від імені уряду Хорватії прошу вибачення в України, держави, яка однією з перших визнала державу Хорватію і яка наразі переживає окупацію частини своєї території, що колись пережила й Хорватія».
Пленкович жорстко розкритикував слова Мілановича й точки зору фактів: «Із огляду на те, що в Україні наших солдатів немає, а контингент, який перебував у Польщі, вже повернувся, я не знаю, яких саме військових має намір вивести президент. Його заява про корупцію в Україні – це не наша позиція, і я від імені уряду прошу вибачення перед українцями за такі недолугості», – йдеться у заяві Пленковича, розміщеній на урядовій сторінці у твітері.
Зрештою, хорватський прем`єр підкреслив, що політика Хорватії – це «деескалація напруженості, запобігання можливим конфліктам, підтримка територіальної цілісності України», – сказав він, додавши, що Хорватія тривалий час ділиться з офіційним Києвом досвідом мирної інтеграції окупованих територій (у Хорватії 1995-1998 рр. у зайнятій до того сербськими партикуляристами Східній Славонії). Та й взагалі, за словами Пленковича, висловлювання Мілановича звучали «ніби з вуст якогось російського чиновника».
І наразі на цьому все. Заява Андрея Пленковича багатьох українців, які вже почали присягатися «ніколи не їхати в Хорватію відпочивати на море», заспокоїла, пристрасті вляглися. Проте тривожний післясмак усе ж лишається. Адже Зоран Міланович далеко не поодинокий носій такий думок та наративів у Європі. Згадаймо хоча б нещодавню позицію ФРН стосовно постачання зброї Україні перед обличчям російського вторгнення.. Але це вже інша й глобальніша тема.
Чому ж такий курйоз стався саме з хорватською стороною?
Перша за все слід зауважити, що Республіка Хорватія з початку 2000-х є парламентською республікою, де президент не має великих повноважень. Його функції радше церемоніальні. На кшталт сучасних європейських монархів. Однак президент водночас є головнокомандувачем збройних сил Хорватії. По суті критична позиція Мілановича стосовно українського питання рішучого впливу на політику офіційного Загреба не матиме.
По-друге, президент Міланович та прем’єр Пленкович є затятими політичними опонентами з двох традиційно конкуруючих політичних партій. Андрей Пленкович є членом правоцентристської й дещо націоналістичної Хорватської демократичної спільноти (ХДС), засновник якої Франьо Туджман був у 1990-і «батьком» сучасної незалежної Хорватії й успішно очолював країну якраз у воєнне лихоліття. Традиційно хорватські праві мають симпатії до України, адже наша війна їм багато в чому нагадує власне протистояння з сербами в 1991-1995 рр. (українське патріотичне середовище загалом відповідає взаємністю, тим паче, що серби якраз «світяться» на боці росіян).
А ось Зоран Міланович є представником і колишнім лідером лівоцентристської Соціал-демократичної партії (СДП), яка вірно слідує мейнстрімній усе більше ліво-ліберальній ідеології ЄС. В рядах цієї політичної сили багато колишніх югославських комуністів. Утім проросійською цю політсилу теж не назвеш – у політичному житті Хорватії русофільство як помітне явище відсутнє. ХДС послідовно критикує СДП з націонал-патріотичних позицій, а СДП відповідає їй критикою з позицій антифашистських та ліберальних (права меншин, толерантність і т.д.).
При цьому хорватське суспільство на сьогодні – на подив багатьох вітчизняних хорватофілів, котрі помічають лише дружні кроки з боку хорватських правих та націоналістів – є досить поділеним. І поділ цей на, умовно кажучи, прозахідних лібералів, космополітів, лівих та ностальгуючих за югославськими часами з одного боку та націоналістами, клерикалами й правими з іншого має чітке географічне відображення. Перша група домінує на північному заході Хорватії, в Істрії та столиці Загребі (і загалом у великих містах), а друга – на теренах, які в 1990-і рр. зачепила війна (Славонія, Далмація). Ветерани тієї війни, котру в країні називають «Вітчизняною», є лютими симпатиками саме другої течії й електоратом ХДС.
Але сама по собі постать Зорана Мілановича дещо контраверсійною, навіть поза згаданою вище парадигмою «праві-ліві». Так, народився він у 1966 р. у Загребі. За погодження – чистий етнічний хорват. Свою кар’єру він почав у 1993 р. в МЗС молодої на той час Республіки Хорватія, що саме переживала війну й окупацію деяких своїх територій. У 1994 р. він побував у Нагірному Карабасі в складі миротворчої місії ООН та ОБСЄ. Згодом працював дипломатом у хорватській місії при ЄС та НАТО в Брюсселі. До СДП Міланович вступив у 1999 р. – до того був безпартійним. На початку 2000-х рр., коли ця партія прийшла до влади, він відповідав за взаємодію з НАТО на посаді заступника глави МЗС Хорватії. В подальшому Міланович пережив стрімку й досить успішну кар`єру, виступаючи поборником західних ліберальних цінностей, прав людини та меншин та курсу Хорватії до НАТО і ЄС (у 2009 та 2013 рр. роках країна вступила до цих блоків). Також він позитивно оцінював колишнього югославського лідера Йосипа Броза Тіто, вважаючи його загалом кращим політиком, ніж покійного першого президента Хорватії Франьо Туджмана (чим страшно дратував опонентів із ХДС). Очолив Соціал-демократичну партію Зоран Міланович зрештою у 2007 р. і перебував на цій позиції аж до 2016 р. Також він займав пост глави уряду Хорватії у 2011-2016 рр. Уряд Мілановича розпочав свій мандат із запровадження кількох ліберальних реформ. У 2012 році був прийнятий Закон про медичне запліднення, у всіх початкових і середніх школах запроваджено санітарну освіту, а Міланович оголосив про подальше розширення прав одностатевих пар.
З іншого боку, Мілановича не назвеш космополітом – регулярно демонстрував та демонструє цілком патріотичні хорватські жести. Так, наприклад, з нагоди виправдального вироку суду в Гаазі щодо хорватських генералів Анте Готовіни та Младена Маркача листопаді 2012 р. Зоран Міланович заявив, що це «важливим моментом для Хорватії», додавши, що «з наших плечей знято величезний тягар, і ми дякуємо Маркачу і Готовіну за те, що вони так багато витримали заради Хорватії». Також Міланович – особливо останнім часом – відомий як активний заступник прав і інтересів хорватів у Боснії і Герцеговині, який готовий співпрацювати навіть із політичним проводом боснійських сербів у цій сфері. Разом проти третьої сторони в БіГ – мусульман-бошняків. Останнім часом риторика Мілановича щодо БіГ явно загострилася (ледь не до погроз захисти братів-хорватів у БіГ силою) й дуже дисонує із загальною західною позицією стосовно неподільності цієї країни й збереження статусу-кво, передбаченого Дейтонською мирною угодою 1995 р. Фактично в боснійському питанні Міланович ще більший націоналіст, ніж члени ХДС. І це попри свою належність до умовно лівого політичного табору.
Одним словом, постать хорватського чинного президента є досить контраверсійною – Міланович поєднує, здавалось би, непоєднувані ідеї та погляди. Він водночас критикує ідеї «Великої Сербії» та підтримує сепаратистські потуги боснійських сербів, позиціонує себе як антифашиста, але нагороджує ветеранів збройних формувань боснійських хорватів із 1990-х, більшість із яких були вкрай радикальними націоналістами. Він є апологетом сьогоднішніх західних ліволіберальних цінностей, НАТО та ЄС, але водночас має симпатії до РФ. І при цьому ніколи не соромиться робити жорстких, недипломатичних і прямих заяв, які обов`язково в когось викликають роздратування. Це людина специфічна й схильна до конфліктів.
Таким чином, ніякого кардинального впливу на загалом хороші українсько-хорватські відносини нещодавня скандальна заява Мілановича не матиме. Не той у нього обсяг повноважень. Причини цього кроку пояснюються як специфікою поглядів хорватського президента, так і внутрішньополітичною боротьбою в Хорватії, а також, поза сумнівом, активною роботою російського посольства в Загребі (і економічним впливом РФ у Хорватії). У всякому разі можна бути впевненими, що це явно не останній подібний скандал за участі чинного президента Хорватії.
Проте це хороший урок для вітчизняних хорватофілів, який нагадує, що політичний спектр Хорватії не є монолітним і не всі хорвати апріорі нас люблять і підтримують. Тому не слід розслаблятися й думати, що світ чорно-білий (тим паче на Балканах), а нам допомагатимуть суто через те, що правда на нашому боці.
Анатолій Демещук, Подгориця, 26.01.2022
