Командир відділення батальйону Петро Костюк, псевдонім «Удав» захищає нашу країну з початку повномасштабного вторгнення. Петро примкнув до лав ТрО ЗСУ за власним бажанням, не чекаючи мобілізації.
Підписуйтесь на нас у telegram
Про це повідомляє Кий-інфо.
1.Чи було у вас передчуття «повномасштабної війни»? Більшість говорять, що ніби відчували, що щось станеться, інші ж не вірили.
Я не провидець. Передчуття не було, але було розуміння імовірності, тому з 2014 року тривожна валізка лежала наготовлена. Але, звичайно, як і кожна людина я намагався себе заспокоювати чимось, сподівався на найкраще, хоча готувався до найгіршого.
2. Що спонукало вирушити в найгарячіші точки?
Напередодні нас декілька раз лякали (з болот), тому напередодні війни я розмовляв зі своїми рідними, але вони несерйозно віднеслись до цього. І коли все почалось, ранком мене розбудив дзвінок кума добре, що хоч документи були в більшості зібрані, решту речей поспіхом запихували у сумки. Я вивіз дружину з дітьми під Київ та повернувся. По дорозі дуже вразила велика кількість зустрічного транспорту, особливо на трасі, зато в напрямку міста їхав я та 2 легковика. Повернувшись додому я витратив деякий час на збори та дзвінки на стару роботу у МВС, де збирали списки, але так як там списками і обмежились, то прийняв рішення йти до військомату, до якого через комендантську годину потрапив вже 25 числа. Мене відразу відправили у якусь школу, там було чимало людей як цивільних (прийшли до бомбосховища) так і очікуючих з 24 відправлення до ЗСУ. Тому коли сказали, що потрібно 30 людей на ТрО, то я приєднався до цієї групи.
3. Як відреагували рідні чи були морально підготовлені до цього?
Та ніхто не був підготовлений, я впевнений що до цього неможливо простій людині підготуватися, але поки ми їхали у машині з сім’єю вони чули мої розмови з друзями та рідними, чули мій настрій і про мої наступні кроки. Вони все зрозуміли, жінка та діти підтримують. Дружина свідомо перейшла виключно на спілкування українською за рік до приходу свинособак , донька взагалі «нацик»), 12-річний син слухає тільки українську музику, і вже в такому віці він має свідому позицію і розуміє, що коїться в країні, брат дружини був в АТО і також 24 вже пішов у військкомат (зараз безвісти зниклий).
5. Як змінювався ваш настрій, думки, ємоції на початку повномасштабної війни до теперішнього часу?
В перші дні ти не думаєш ні про що крім того, що потрібно захистити рідних, місто, країну. Ти розумієш, що це війна і шансів померти достатньо. Думок нема ніяких-живеш моментом. Доречі і страху як такого у перші тижні було менше ніж зараз. Вже потім починаеш розуміти більш-менш що коїться, взнаєш людей, які поруч, дізнаєшся, що деякі з них певний час бігали від військоматів, але 24 все змінилося, і вони самі прийшли. Є чоловік у якого за тиждень до війни народилась дитина, а він побачити її він зміг тільки у жовтні, коли отримав відпустку на тиждень. 90% тих хто поруч-кияни, а решта – люди, які по різним причинам не змогли попасти в свої міста на півдні, бо там вже було все окуповане, дехто повернувся із-за кордону з заробітків.
6. Чи була у вас військова підготовка? Як ви можете оцінити бойову підготовку, коли вас відправляли на завдання?
Я служив в армії, тому так. Але є певний відсоток людей, які не були в армії та не мають військової підготовки, але нічого, вони справляються. Якщо у людини є бажання, то вона навчиться всьому. Насправді, у цьому нема нічого складного: навчитися стріляти або розбиратись в автоматах. Навіть дітей в школах цьому навчають. Я пам’ятаю свої шкільні роки, і у нас була військова підготовка, ми у класі 8 чи 9 брали до рук автомат, і навчались. Нам розповідали як уникати небезпек і тому подібне. Тому, якщо людина хоче, то зробить все, а якщо ні, то нічого робить не буде.
7.А часто обстрілюють ваші позицій?
Там, де ми стояли, нашу лінію постійно обстрілювали, переважно з ствольної артилерії та мінометів.
8.З якої зброї найстрашніший обстріл?
Будь-якої, якщо це поруч. Але, напевно, вистріл з танку, бо якщо ти дивився у той бік то ти бачиш спалах, а потім вже звук приходу. Тобто почув приход від танка-чудово,не по тобі. Є такій вислів: “свій «приход» не почуєш”.
Танк стріляє прямо і час від виходу до приходу мінімальний, тому, якщо ти десь в укритті нижче рівня землі, то є шанс залишитись живим, бо на відміну від мінометного або артилерійського обстрілу у тебе майже не буде часу підготуватися, особливо, якщо ти не бачив виходу. При інших обстрілах є звук снаряду чі міни,тому маєш кілька секунд, поки вона летить.
Кожен обстріл по-своєму страшний, бо це може бути останнє, що побачив чи почув.
10.Що ви скажете про місцевих, які залишаються та не хочуть евакуюватися?
Люди сподіваються, що їх це якимось чином мине. Вони тут мають або хатинку/квартиру, мають город, на якому щось виросте тож вони тішать себе такими думками думають що все переживуть. Деякі не евакуюються через страх почати все спочатку, інші – це люди похилого віку, які також не мають змоги чи не хочуть. Є люди, які просто не встигли але потім намагаються якось вирватись з того жаху, так я бачив і розмовляв з чоловіком, якому прийшлось тиждень плисти ночами в ластах з Херсону, щоб залишитись живим. А є і ті, які підтримують ворога і їх дуже багато навіть в тих містах і селах які зруйновані і це велика проблема.
11. Які були моменти, які здивували/розчулили найбільше за час війни?
Волонтери, та просто люди які з перших днів допомагали як військовим так і один одному.
12.Що найважче у війні?
Те, що не бачиш родину.
13.Очевидно, що на фронті комфорту мало. В яких умовах живете ви?
Звичайні. Людина пристосовується до будь-яких умов. Було таке, що під час дощів заливало бліндажі, і якщо влітку це майже розвага, типу заодно і помиємось,то восені недуже). Але скажу так, що людині багато не треба. Від слова ВЗАГАЛІ. Головне, щоб було де сісти(бажано на сухе), щось їсти (їси не тому,що хочеш, а тому, що є час) , погрітись, поспати.
14. Як ви проводите вільний час, якщо такий настає?
Якщо є трохи часу, то кожен намагається поспати, і поїсти, навіть якщо не голодний, бо невідомо, коли наступного разу буде така можливість.
15.Чи забезпечений підрозділ усім необхідним засобами, тим паче скоро зима і холодні ночі?
Ми всім забезпечені, а якщо чогось не вистачає, то можна придбати – держава платить нам ще й зарплатню за яку нас хейтять, але чомусь великої черги бажаючих її отримувати не бачу. Звичайно, величезна допомога йде від волонтерів, за що всім величезне дякую.
16.З якими побутовими незручностями боротись найскладніше?
Це скоріш у кожного особисте,я наприклад звик кожен день приймати душ, а тут приходилось тижнями обходитись вологими серветками.
17.На місці вашої дислокації є зв’язок, аби зателефонувати рідним чи друзям?
Перед тим, як я виходжу на позицію, я телефоную рідним та друзям, що певний час буду не на зв’язку, бо всі хвилюються,на самих позиціях телефони краще тримати вимкненими. А в місцях дислокації маємо зв’язок, хоча переважно користуємось інет-месенджерами,восени зявилися термінали Starlink.
18. Як військовому, чи бракує тобі ротацій?
Звичайно не вистачає, бо відпустки недостатньо.
19.Ви вперше за ці місяці війни приїхали додому? Які враження від Києва?
Це важко пояснити. У мене враження, що війни у Києві немає, наче люди забули, що відбувалось у столиці та області, що відбувається півдні та сході зараз.
20. Чи не важко повертатись назад після проведеного часу з родиною?
Важко, особливо через кілька днів.
23. Чи доводилось вам спілкуватись з рашистами? Які враження у вас від спілкування/зустрічі з противником, які ємоціі/ висновки це викликало?
Ні. І немає бажання.
Автор: Аліна Колода
