Ботулотоксин як бактеріологічна зброя

Не всі знають, що один міліграм ботулотоксину, який викликає ботулізм, здатний убити до 2 мільйонів чоловік. І що ця речовина вже використовувалася в якості біологічної зброї.

Нещодавно усі українські новини починались повідомленнями про чергові жертви ботулізму. Було встановлено, що люди могли захворіти, вживаючи в’ялену рибу, куплену (увага!) не на базарі а в іменитих супермаркетах. За короткий проміжок часу в Україні захворіла рекордна кількість людей – понад 70 чоловік і 8 померло. Окремо підкреслю, серед захворілих на ботулізм були й такі, хто взагалі ніякої риби не вживали.

Тоді ситуацію розглядали здебільшого через призму відсутності рятівної сироватки в медзакладах. Але… Можливо варто подивитися на масове захворювання через дещо іншу, драматичнішу призму… Адже цей токсин може використовуватися (і вже використовувався!) в якості біологічної зброї.

Ботулотоксин, що викликає хворобу, у 325 тисяч разів сильніший за отруту гримучої змії. Один міліграм цієї речовини здатен убити до 2 мільйонів чоловік. А при біотерористичній атаці можуть бути використані дві форми передачі токсину – через харчові продукти і через розпилення у повітрі.

Сумнозвісний японський загін № 731 під час ІІ Світової війни випробовував культури бацил ботулізму на військовополонених, що призводило до їхньої швидкої надзвичайно болісної загибелі.

Радянський Союз застосував ботулотоксин у випробуваннях на острові Відродження в Аральському морі. За даними американських джерел, з біотерористичною метою ботулотоксин могли використати Ірак, Іран, Північна Корея й Сирія. А група «Аум Cенрікьо» неодноразово намагалася розсіювати ботулотоксин у Токіо,інших містах Японії, а також на американських військових базах. На щастя, з невідомих причин, ці спроби були невдалими.

Встановити факт використання біологічної зброї надзвичайно важко. Якщо не буде попередньої інформації про такий намір, виявити загрозу практично неможливо. Відтак не буде можливості вдатися до запобіжних заходів. На думку фахівців, факт використання патогенів можна запідозрити лише через певний час, на підставі аналізу епідеміологічних даних.

Так вважає відомий український учений у галузі інфекційних хвороб та епідеміології доктор медичних наук, професор Михайло Андрейчин, який довгий час займається вивченням медичних аспектів протидії біотероризму.

Професор переконаний, що головна складність для медичних служб полягатиме в тому, щоби вчасно відрізнити застосування ботулотоксину як зброї від звичайного харчового отруєння. Адже і там і там будуть наявні неврологічні симптоми – судоми, порушення ковтання, дихальна недостатність, параліч.

Серед біологічних токсинів, які можуть використовуватися в якості бактеріологічної зброї професор Андрейчин називає ще декілька. Зокрема ендотоксини збудника газової гангрени, стафілококовий ентеротоксин, мікотоксини та рицин (касторова отрута).

Ендотоксини збудника газової гангрени диверсанти можуть внести у харчові продукти та воду. Аерозольне застосування цієї отрути призведе до важкого отруєння багатьох людей, що супроводжуватиметься високою летальністю. І це не переказ сюжету фільмів жахів. У нас в країні йде війна, як би її не називали.

У медиків є термін «травматична епідемія». Війна це і є «травматична епідемія». Рани і травми завжди несуть потенційну небезпеку розвитку газової гангрени. Таке ускладнення без негайного інтенсивного лікування закінчується смертю. Не можна забувати, що такий перебіг може кимось плануватися заздалегідь.

Стафілококовий ентеротоксин, використаний як біологічна зброя, може спричинити захворювання людей, що триватимуть декілька тижнів. Велика кількість хворих, які потребуватимуть лікарської допомоги, може перевищити можливості медичної служби.

Мікотоксини – надзвичайно підступні. Об’єктом нападу можуть стати не лише люди, а й сільськогосподарські тварини.

Плісняві гриби виробляють мікотоксини

У 30-ті роки в Казахстані та Сибіру, а також під час Другої світової війни описано спалахи аліментарно-токсичної алейкії, які пов’язують зі споживанням хліба із зерна, що перезимувало в полі. Такі захворювання були відомі й раніше в країнах Західної Європи та Америки. У 1988 р. в Малайзії під час фестивалю захворіло 45 дітей, 13 із них померли. Усі вони їли макарони, заражені мікотоксинами. Відомі випадки застосування в різні роки цієї біологічної зброї в Камбоджі, Лаосі та Афганістані (так званий «жовтий дощ»).

Рицин багаторазово використовували терористи. Ним отруювали продукти харчування, воду та повітря. Найбільш відомим політичним злочином було вбивство в 1978 році болгарського дисидента Георгія Маркова у Лондоні. Цьому знаному політичному діячеві вбивця зробив укол рицину за допомогою голки, вмонтованої в наконечник парасольки. Все це сталося в натовпі людей на пероні, коли Марков хотів сісти у вагон. Смерть настала миттєво.

Біотерористи можуть скористатися й багатьма іншими, не менш небезпечними токсинами, зокрема тими, що містяться в отруйних грибах, морських молюсках і членистоногих (саксатоксин), і навіть деякими екзотичними токсинами тваринного походження, наприклад з амазонських жовтих отруйних жаб. Потрапляння навіть невеликої кількості їхнього слизу на шкіру людини смертельне.

Вчені припускають, що прогрес у розробці біологічної зброї випереджає досягнення в розпізнанні факту її застосування та ідентифікації використаного токсину. Світ це має насторожити, бо уникнути добре спланованої біологічної атаки неможливо. Деякі країни не применшують небезпеки.

Ефективну систему протидії біотероризмові, очевидно, найкраще налагоджено в США. Після терористичної атаки 11 вересня 2001 року у цій країні було прийнято закон про захист здоров’я населення і реагування на біотероризм. Є успіхи у захисті населення від таких загроз в Італії та Польщі. Україна ж пасе задніх, незважаючи на затвердження низки організаційних заходів щодо захисту населення від особливо небезпечних інфекцій.

Раніше цими питаннями опікувалася санітарно-епідеміологічна служба України. Відділи особливо небезпечних інфекцій СЕС проводили надзвичайно важливу і ефективну роботу у вивченні цих інфекцій і шляхах боротьби з ними. Проте, Державна санітарно-епідеміологічна служба України припинила своє існування. Скасували і саму професію санітарного лікаря… Це драматична сторінка в історії української медицини, щоб не сказати, трагічна. Колись це поспішне і непродумане рішення обов’язково визнають помилковим. Але нині – маємо те, що маємо.

Керівники служби не змогли довести її необхідність і незамінність у сучасній Україні. Не вистачило лобістів-захисників СЕС у Верховній Раді, ніхто не зміг навести переконливих аргументів на користь існування служби і главі держави.

Звинувачення у корупційності, на жаль, часто не безпідставні, лише прискорили перетворення анонсованого реформування у повну ліквідацію.

Понад 90 років СЕС існувала як державна служба – єдина армія епідеміологів, гігієністів, токсикологів, лаборантів, на яких покладалося найвідповідальніше завдання – збереження генофонду та навколишнього середовища України. Свого часу головний санітарний лікар навіть входив до складу РНБО. Що було абсолютно логічно з огляду на небезпеку, відвернути яку входило в обов’язки служби.

Наявна система охорони здоров’я не готова і об’єктивно не зможе вирішувати питання, пов’язані з цілим комплексом причин, через які виникають хвороби, зокрема й особливо небезпечні, що можуть бути наслідком застосування бактеріологічної зброї. Провідні вчені-гігієністи другої половини ХIХ століття знали, що робили, коли ініціювали створення санітарно-епідеміологічної служби якраз задля поліпшення суспільного здоров’я людей. В новітній Україні сьогодні, схоже, про нього не піклується ніхто…Тому стали такими вже звичними повідомлення про масові отруєння дітей в школах, дитсадках, дитячих таборах. Тому стали можливими спалахи ботулізму, правця, лептоспірозу…

А дослідження професора Андрейчина та його колег сприймаються як екзотичні «страшилки». Епідеміологи та інфекціоністи, які раніше працювали в системі СЕС, а сьогодні розкидані по різних закладах, схоже, дезорієнтовані і розгублені. Вони воліють не виступати в засобах масової інформаціі, хоча б могли, не шкодуючи фарб, розказати, що чекає на нас в разі продовження політики легковажної благодушності до суворих реалій сучасного світу, де біологічна загроза – одна з наімовірніших.