В основу статті лягли матеріалами кримінальної справи 15915–П, що трапилася мені серед розсекречених документів КДБ, у історичному архіві Служби безпеки України, Тернопільської області. На обкладинці значилося «Дело по обвинению Мироновича Афанасія Прокоповича», але за сухими анкетними даними крилася приголомшлива історія.
1951 год, «гэбисты» проводят обыск в одной из келий Почаево-Успенской Лавры, в которой находят героин. Вскоре, это послужит основанием для ареста архимандрита этой обители. Но наша история начинается еще в XIX веке, когда на севере Тернопольщины, которая тогда была в составе Российской империи, родился Афанасий Миронович. Тогда, в своем детстве и юности, он даже не догадывался, что скоро империи не станет, к власти придут большевики, что священников будут преследовать, расстреливать и вешать на церковных воротах. Он не мог предположить, что такая горькая участь ожидает и его.
Родился архимандрит в 1895 году, в селе Кордышев, Волынской губернии. Десятиелетним отправился на учебу в Шумское училище, в котором окончил 5 классов. А через некоторое короткое время юноша почувствовал в себе призвание к монашеству. Очевидно повлияло на это и то, что в его родном Кременецком уезде находилась известная христианская обитель – Почаево-Успенская Лавра, куда он и поступил послушником.
Жизнь монаха, а тем более послушником не была легкой и без дела Афанасию сидеть не приходилось, он стал учеником печатника в типографии. Однако начало Первой мировой войны отобрало у него возможность находиться в монастыре, в 1915 году он был мобилизован в Российскую императорскую армию, где прослужил писарем при штабе полка до самого конца войны.
После войны Афанасий не вернулся в монастырь, а отправился в родную деревню. Именно в это время в Северной Тернопольщине шла война. Власть часто менялась: поляки, украинцы, большевики. На Шумщине зрело большое антипольское восстание, которое было жестоко подавлено. В результате противостояния эти земли отошли к Польше. Именно тогда Миронович решил проявить себя не только как послушник, или государев воин – он основал кооператив потребителей и народным собранием был избран в его районное представительство в город Кременец. Но призыв к служению Богу не оставил Афанасия. В течение 1920-1925 годов он был еще и псаломщиком при церкви села Кордышевка.
Со временем Миронович снова решил восстановить свою кооперативную деятельность в родном селе, был даже корреспондентом главного статистического управления в Варшаве, куда ежемесячно направлял отчеты о состоянии сельского хозяйства Шумщины, за что дважды был награжден грамотами этого управления. Однако после ряда неудач на кооперативной ниве Афинасий Миронович решил вернуться к монашеской жизни.
Путь к архимандриту
В 1933 году он поступил послушником в монастырь в селе Малые Загайцы, что неподалеку от его родного села, а уже через год был пострижен в монахи и получил имя Алексий. За два года был рукоположен в сан иеродиакона и переведен в свой первый монастырь Почаево-Успенской Лавры, где работал в должности бухгалтера. Стоит отметить, что в это время Лавра входила в состав Польской православной церкви и ее существованию как православной обители угрожала «ревиндикация» – передача храмов Римско-Католической Церкви, однако против выступила вся православная община и святыню отстояли.
В 1937 году Алексея назначили на должность эконома (завхоза) Лавры, на которой он проработал до прихода советской власти в 1939 году.
Слухи, доходившие об отношении большевиков к церкви, вскоре подтвердились. Еще в 1919 году они разграбили Лавру, и не нашли лишь того, что предусмотрительно было спрятано монахами. На этот раз «власть советов» отобрала у обители типографию, иконописную мастерскую, больницу, монастырскую мельницу, архиерейский дом, свечной завод вместе с полями, лесами, садами и хозяйственным инвентарем. Но монастырь выжил.
Но долго «красные» здесь не хозяйничали. В 1941 году началась немецко-советская война и уже в скором времени монахи и сам Алексий вынуждены были познакомиться с новым оккупантом, который оказался более либеральным к церкви, чем предыдущий. Лавра отошла к Украинской Автономной Православной Церкви под руководством митрополита Алексия Громадского. Именно он высвятил Афанасия (Алексия) в сан архимандрита и назначил на должность управляющего делами Духовного Собора Почаево-Успенской Лавры, на которой тот пробыл долгих 20 лет.
«Красная метла» добралась и до архимандрита
Второй приход советской власти не предвещал ничего хорошего как для обители, так и для самих монахов. «Гэбисты» постепенно начинали присматриваться к «служителям культа», которые еще не были под их колпаком.
22 августа 1951 года по подозрению в антисоветской агитации архимандрита Алексия арестовали сотрудники УМГБ по Тернопольской области и посадили в тюрьму города Тернополь.
Основными обвинениями, которые предъявляли Афанасию Мироновичу были: хранение антисоветской литературы и пособническая деятельность в пользу Организации Украинских Националистов (ОУН). Архимандрит объяснял следствию, что хранил у себя религиозную литературу не зная, что она содержит в себе контрреволюционные материалы. При этом он не признавал себя виновным в содействии ОУН, аргументируя это тем, что всего-навсего направлял посылки с продуктами в исправительно-трудовой лагерь своему брату Григорию, который был осужден за членство в этой организации.
Тогда следователи выдвинули еще два обвинения. Первое из которых , наиболее абсурдное – хранение наркотических веществ. Действительно в одной из келий, которые были опломбированы печатью архимандрита, нашли героин. Миронович объяснял, мол, недавно у них умер фармацевт, который использовал это вещество, как обезболивающее. А раз он был управляющим делами Духовного Собора, то и опломбировал келью своей печатью, пока не найдется новый фармацевт.
Дополнительным обвинением стало то, что Миронович хранил у себя деньги Украинской Народной Республики (УНР), на которых был изображен запрещенный в то время «тризуб». Хотя священник объяснял, что держал их у себя только с коллекционной целью.
В результате проведенного следствия, архимандрита Алексия в миру Афанасия Прокоповича Мироновича, приговором Тернопольского областного суда, от 29 ноября 1951 года, на основании статьи 54-10, Уголовного Кодекса УССР (антисоветская агитация) – приговорили к исправительно-трудовым лагерям сроком на 10 лет, с ограничением в политических правах на 3 года и с полной конфискацией имущества.
Наказание Архимандрит Алексий отбывал в лагерях особого режима «СИБЛАГ», в городе Мариинск (Кемеровской области) и «ДУБРАВЛАГ», в поселке Явас (Мордовской АССР). Откуда он вышел на волю 2 июня 1956 года. После освобождения, последние годы, жил в Хмельницкой области. Реабилитирован посмертно в августе 1991-го.
Владимир Бирчак, научный сотрудник Центра исследований освободительного движения
[:ua]1951 рік, «гебісти» проводять обшук в одній із келій Почаєво-Успенської Лаври, в якій знаходять героїн. Згодом, це послугує підставою для арешту архімандрита цієї обителі. Та наша історія починається ще у ХІХ столітті, коли на півночі Тернопільщини, яка тоді була у складі Російської імперії, народився Афанасій Миронович. Тоді, у своєму дитинстві й юності, він навіть не здогадувався, що скоро імперії не стане, до влади прийдуть більшовики, що священиків будуть переслідувати, розстрілювати і вішати на церковних брамах. Він не міг передбачити, що така гірка участь чекає і його.
Народився архімандрит у 1895 році, в селі Кордишів, Волинської губернії. у родині селянина–середняка, Десятирічним відправився на навчання до Шумського училища, у якому закінчив 5 класів. За якийсь короткий час юнак відчув у собі покликання до монашества. Вочевидь вплинуло на цей поклик і те, що у його рідному Кременецькому повіті знаходилась відома християнська обитель – Почаєво-Успенської Лавра, куди він і поступив послушником.
Життя ченця, а ще більше послушника не було легким і без діла Афанасію не приходилось сидіти, він став учнем друкаря у типографії. Проте початок Першої світової війни відібрав у нього можливість перебувати у монастирі, в 1915 році він був мобілізований в Російську імператорську армію, де прослужив писарем при штабі полку до самого кінця війни.
Після війни Афанасій не повернувся до монастиря, а відправився в рідне село. Саме в цей час на Північній Тернопільщині точилася війна. Влада часто змінювалась: поляки, українці, більшовики.
На Шумщині відбулося навіть велике антипольське повстання, яке було жорстоко придушене. У результаті протистояння ці землі відійшли до Польщі. Саме тоді Миронович вирішив проявити себе не лише як послушник, чи царський вояк. Він заснував кооператив споживачів, і народними зборами був обраний до його районного представництва у місто Кременець. Та поклик до служіння Богу його не залишив. Впродовж 1920-1925 років Афанасій служив псаломщиком при церкві села Кордишівка.
Згодом, знову вирішив відновити свою кооперативну діяльність у рідному селі. Був навіть кореспондентом головного статистичного управління у Варшаві, куди щомісячно направляв звіти про стан сільського господарства Шумщини, і за що двічі був нагороджений грамотами цього управління. Та після ряду невдач на кооперативні ниві, Афанасій Миронович вирішив повернутися до монашого життя.
Шлях до архімандрита
У 1933 році Миронович поступив послушником до монастиря в селі Малі Загайці, що неподалік його рідного села, а вже через рік був пострижений в монахи і отримав ім’я Олексій. За два роки був рукопокладений в сан ієродиякона і переведений в свій перший монастир Почаєво-Успенської Лаври, де працював на посаді бухгалтера. Варто зазначити, що в цей час Лавра входила до складу Польської православної церкви і її існуванню як православної обителі загрожувала «ревіндикація» — передача храмів Римо-Католицькій Церкві. Однак, проти виступила вся православна спільнота і святиню відстояли.
У 1937 році Олексія призначили на посаду економа (завгоспа) Лаври, на якій він пропрацював аж до приходу радянської влади у 1939 році. Чутки, що доходили про ставлення більшовиків до церкви, підтвердилися. Вони розграбували Лавру ще у 1919-му, і не знайшли тоді лише того, що завбачливо було заховано монахами. Цього ж разу «влада рад» забрала в обителі типографію, іконописну майстерню, лікарню, монастирський млин, архиєрейський дім, свічний завод разом з полями, лісами, садами та господарським інвентарем. Але монастир вижив.
Та довго «червоні» тут не урядували. У 1941 році розпочалася німецько-радянська війна і вже в скорому часі монахи та й сам Олексій мали познайомитись із новим окупантом, який виявився більш ліберальним до церкви, ніж попередній. Лавра відійшла до Української Автономної Православної Церкви під керівництвом митрополита Олексія Громадського. Саме він висвятив Афанасія (Олексія) в сан архімандрита й призначив на посаду керуючого справами Духовного Собору Почаєво-Успенської Лаври, на якій той пропрацював довгих 20 років.
«Червона мітла» добралася й до архімандрита
Другий прихід радянської влади не віщував нічого хорошого як для обителі, так і для самих ченців. «Гебісти» поступово починали приглядатися до «служителів культу», які ще не були під їхнім ковпаком.
22 серпня 1951 року за підозрою в антирадянській агітації архімандрита Олексія заарештували співробітники УМГБ по Тернопільській області і ув’язнили в тюрмі міста Тернопіль.
Основними звинуваченнями, які пред’являли Афанасію Мироновичу були: зберігання антирадянської літератури та пособницька діяльність на користь Організації Українських Націоналістів (ОУН). Архімандрит пояснював слідству, що зберігав в себе релігійну літературу не знаючи, що вона містить в собі контрреволюційні матеріали. Водночас він не визнавав себе винним у сприянні ОУН, аргументуючи це тим, що він всього-на-всього направляв посилки із продуктами у виправно-трудовий табір своєму брату Григорію, який був засуджений за членство у цій організації.
Тоді слідчі висунули ще два звинувачення. Перше із них, найбільш абсурдне – зберігання наркотичних речовин. Дійсно в одній із келій, що були опломбовані печаткою архімандрита, знайшли героїн. Миронович пояснював, мовляв, нещодавно у них помер фармацевт, який використовував цю речовину, як знеболююче. А раз він був керуючим справами Духовного Собору, то й опломбував келію своєю печаткою, поки не знайдеться новий фармацевт.
Додатковим обвинуваченням стало те, що Миронович зберігав у себе гроші Української Народної Республіки (УНР), на яких був зображений заборонений на той час «тризуб». Хоча священик пояснив, що тримав їх у себе лише з колекційною метою.
У результаті проведеного слідства архімандрита Олексія (в миру Афанасія Прокоповича Мироновича), вироком Тернопільського обласного суду, від 29 листопада 1951 року, на основі статті 54-10, Кримінального Кодексу УРСР (антирадянська агітація) – засудили до відбуття покарання у виправно-трудових таборах строком на 10 років. Обмежили у політичних правах на 3 роки та повністю конфіскували майно.
Покарання Архімандрит Олексій відбував у виправно-трудових таборах особливого режиму «СИБЛАГ», що у місті Маріїнськ (Кемеровської області) та «ДУБРАВЛАГ», що у селищі Явас (Мордовської АРСР), звідки був звільнений 2 червня 1956-го. Останні роки життя, священик мешкав у селі Полонне на Хмельниччині. Реабілітований посмертно Прокуратурою Тернопільської області 2 серпня 1991-го.
Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху
[:]
