Американська фотографка і ветеранка Джей Ти Блетті (J.T. Blatty ) з Нового Орлеану дізналася про російсько-українську війну у 2018 році. З того часу вона з десяток разів відвідала українську лінію фронту: зробила фотопроєкт з українськими добровольцями, який продемонструвала у Чикаго та Нью-Йорку, і продовжує розповідати англомовному суспільству про український супротив російській агресії.
Під час поїздки на позиції холодноярців вона розказала про свій шлях до армії США, участь в операціях в Афганістані та Іраку у 2001-2003 роках, а також про свої фотопроєкти і те, чим її зачепила Україна.
«Все почалося з гри у великий теніс. Мене запросили виступати за Вест Поінт. У мене ніколи не було великої мрії бути військовою. Утім, я скористалася пропозицією і вступила до Військової Академії США. Це було у 1996 році. У травні 2000 року я випустилася звідти офіцеркою. А потім був вересень 2001 року. Ви, мабуть, розумієте, який це був період для Америки (11 вересня 2001 року ісламістська організація «Аль-Каїда» здійснила низку терористичних актів, у результаті яких загинуло 2 996 осіб, більше 6 000 осіб отримали поранення – ред.). У листопаді 2001 року наш перший батальйон висунувся до Афганістану. Тоді розпочалася операція «Нескорена свобода». А оскільки моя спеціалізація – бойовий інженер (Combat Heavy Engineer), мій підрозділ – 92й інженерний батальйон – один із перших потрапив у зону бойових дій, щоб забезпечити просування військ, підготувати місце для базування військових. Зокрема, демінувати місцевість, відремонтувати злітно-посадкові смуги аеродрому, щоб туди могли приземлятися великі літаки.
Потім ми перемістилися в Узбекистан, далі – у Баграм біля Кабула. Загалом перебували там 9 місяців. І, в принципі, ми виконували місії по всьому Афганістану. У 2003 році нас направили в Ірак, біля Насірії. Там я прослужила ще пів року. Найважчим у цей період служби для мене було перебування у Кандагарі. Він був домашньою базою для талібів. Тому ми постійно очікували удару з боку талібів. Кожної ночі. Також мене вразило, що їхні жінки були постійно десь заховані. А якщо і виходили на вулицю, то були у бурках, що повністю закривають обличчя. Як я дізналася, до панування Талібану Афганістан був нормальною світською країною. Люди одягалися сучасно, жінки носили сукні. Голови не покривали, хіба що вдягали капелюшки. Очевидці жалілися, що Талібан змінив усе. Але найбільше ті роки служби запам’яталися дружбою і взаємною підтримкою моїх братів та сестер по зброї. Ми були сім’єю. Все було просто та легко, ми не хвилювалися з приводу якогось лайна. Я сумую за тими часами. Дружба була справжньою.
В американській армії немає ніяких відмінностей, жінка ти чи чоловік. Я буду говорити за себе: я ніколи не бачила ніяких відмінностей у ставленні, у просуванні. Ніколи. Я дослужилася до капітана. У мене багато друзів-жінок в армії, які також не стикалися якоюсь нерівністю чи особливим ставленням. Хоча, у Вест Поінті постійно вирував дух змагань: здавалося, що дівчата більше конкурують між собою. Імовірно, хотіли показати оточуючим, що вони кращі, ніж є. Але я, наприклад, відчувала себе абсолютно на своєму місці і не намагалася нікому нічого доводити. Та й Вест Поінт взагалі-то відрізняється від решти армії США. Тож, чим довше служила, тим більше ситуація вирівнялася, і вже ніхто на стать не зважав.
Був період, коли жінок не пускали у піхотні підрозділи десь до 2007 чи 2008 року. Моя товаришка по службі, яка була зі мною на обох війнах, стала однією з перших жінок, яка успішно пройшла Школу рейнджерів у віці 40 років! Це найскладніша кваліфікація для бійців, в основному чоловіків, що служать у піхоті. І моя подруга змогла пройти цей складний шлях! Тож, немає нічого неможливого для жінки в американській армії. Коли я звільнилася зі Збройних Сил, протягом двох років не могла вирішити, що саме я хочу робити у цьому житті. Я завжди трохи писала, трохи цікавилася фотографією – робила знімки в Афгані та Іраку. Отже, я почала підпрацьовувати у газетах. Журналістиці не навчалася, та коли трапилася нагода, пройшла інтернатуру в National Geographic. Загалом, робота у газетах в Новому Орлеані – це не дуже проста індустрія. Тож, я сфокусувалася на фотопроєктах. Одним із них став проєкт «Рибальське містечко: на шляху до зникаючих риболовецьких спільнот у Луїзіані». Після нього я випадково зустріла свого однокласника у Новому Орлеані. Він працював у громадській організації, яка допомагала ветеранам російсько-української війни й збирався їхати до України добровольцем. Він також запросив мене на великий національний саміт, де презентував дослідницький проєкт, який був пов’язаний з українською мовою. Я познайомилася з українськими добровольцями.
І тут мене як осяяла думка: це і має бути мій фотопроєкт! Я повинна зробити фотоісторію. І я поїхала в Україну. Це був 2018 рік. З тих пір я навіть не пам’ятаю точно, скільки разів приїздила в Україну. Можливо, десять? Я була у Пісках, Майорську, Широкіному, Чермалику, Попасній, Авдіївську промзоні, містечках Луганської області, назви яких я навіть не пам’ятаю.
Я почала фотографувати добровольців – Аліну Михайлову, Юлю «Кубу», Да Вінчі. Дізналася, що у 93 бригаді служать люди, які на початку війни прийшли на фронт добровольцями. Я знімала великі портрети і почала розповідати в Америці, що відбувається в Україні. Бо там дуже мало інформації про вашу війну. Щоб мати спроможність організувати виставки, я подалася на кілька грантів. Один із них передбачав створення аудіо. Щоб кожен відвідувач виставки кожен міг послухати історію людини, яка на фото. Звичайно, що 90% розповідей були українською або російською. Тож, я ще намагалася відшукати кошти, за які переклад та субтитрування. Я показала свою виставку в Українському національному музеї у Чикаго, а також в Українському інституті Америки у Нью-Йорку. Наступна виставка буде у Києві, я зараз до неї готуюся. Мені у цьому допомагає Програма академічних обмінів ім.Фулбрайта. Відвідувачами виставок у США були здебільшого українські діаспоряни. Також вона зацікавила і американських ветеранів. Я намагалася донести думку про універсальність ветеранів-комбатантів. Всі вони мають унікальний досвід участі у бойових діях. Всі вони є сіллю нації. В Україні тисячі добровольців пішли захищати свою країну без офіційного оформлення, без виучки. Але вони – одні з тих, хто зупинив російську навалу, паралізував їхні непідготовлені війська.
Для мене, як для людини, яка їздить на війну в Україні з 18 року, видається, що вона ніколи не закінчиться. Роками нічого не змінюється. Я гадаю, це дуже важка історія для всіх вас. А особливо для тих, хто пройшов війну у 14-15 роках, тих, хто мусив виїжджати з окупації, тих хто втрачав близьких. Насправді, ви вже робите все можливе.
Тепер – черга за Америкою, Німеччиною. Вони можуть допомогти вам повернути контроль над окупованими територіями, але вони цього не роблять. І це призводить до того, що люди на фронті вмирають майже кожного тижня. Навіть під час перемир’я.
Отже, я хочу розповідати вашу історію світові, англомовному світові, який має достатньо сил, аби зрушити ситуацію з мертвої точки».
Авторка Ірина Рибакова 93-тя ОМБр Холодний Яр
