Те що буде сказано у цій статті, ні в якій мірі не можна вважати ані думкою експерта, ані думкою спеціаліста. Це радше позиція громадянина України, якому є діло до майбутнього своєї держави. Позиція виборця, який слідкує за військово-політичною ситуацією в нашій державі та поза її межами. Позиція колишнього військового та резервіста, який знає і розуміє причини й наслідки війни, яка триває в нашій державі уже вісім років.
Сьогодні, друзі, мені хотілося б трохи поговорити з вами про НАТО та шлях України у прагненні приєднатися до Альянсу. Існує кілька ключових нюансів, які має розуміти кожен з нас, аби чітко усвідомлювати усі аспекти цього питання. Навколо членства України в НАТО вже здіймалося чимало суперечок і чимало думок було озвучено. Думаю, я теж можу внести свою лепту у розгляд питання, скориставшись своїм правом на свободу слова.
На моє переконання, шлях до вступу в НАТО є єдиним можливим шляхом зовнішньополітичного розвитку України. Саме так. Розгляд будь-яких інших варіантів та альтернатив цьому курсу призведуть виключно до того, що Україна знову опиниться під прямим чи опосередкованим контролем московитів, чого необхідно уникати у будь-який спосіб. Усі кроки України у зовнішній та внутрішній політиці мають бути спрямовані першою чергою на членство в Альянсі: це стосується як майбутніх військових реформ, так і участі в інших міжнародних союзах та організаціях.
Мета вступу до Альянсу кришталево чиста та прекрасна у своїй простоті: завдяки цьому кроку, Україна раз і назавжди позбудеться проблеми зазіхання на свої землі з боку будь-яких інших держав. Крім того, наша держава стане інтегрованою до наймогутнішого військового союзу у світі та прийме усі стандарти та правила, які й роблять армії країн-учасниць НАТО ефективними. Ця позиція, як мені здається, є доволі очевидною і край необхідною для нас з безпекової точки зору. Саме тому я з великим скептицизмом сприймаю будь-які заяви щодо нейтрального статусу чи альтернативних союзів: з високою долею ймовірності, люди, що їх висловлюють, є або тотально некомпетентними і незрілими, або ж свідомо діють в інтересах нашого ворога.
Попри вищесказане, необхідно окреслити і деяку контроверсійність вище озвучених тез. Світова політика не була б такою складною і заплутаною, якби все було так просто.
Насправді ж, попри всі переваги членства в Альянсі, варто враховувати об’єктивну дійсність: шлях України до НАТО може не завершитись вступом до Альянсу. Нас можуть туди банально не взяти. Окрім того, членство в НАТО ні в якому разі не є чарівною паличкою, яка разом розв’яже наші проблеми. Ба більше, прийняття України до НАТО може породити чимало серйозних викликів для самого Альянсу, адже це повністю перекроїть геополітичну мапу світу і створить для Західних держав ряд нових викликів. Але давайте про все говорити по черзі.
НАТО, як ви всі, мабуть, знаєте, це військово-політичний союз, який був створений після Другої Світової Війни та мав на меті спільне протистояння Комуністичному Блоку та недопущення його розширення. Але окрім боротьби з комуністами, Альянс мав на меті ще одну, не менш важливу ціль: членство в союзі мало б унеможливити повторення війни в Європі між західними державами. По суті, споконвіку роздроблена Європа завдяки НАТО зрештою об’єдналася під єдиним блакитним стягом перед обличчям Імперії Зла- комуністичним СРСР та його сателітами.
І попри те, що НАТО станом на зараз прекрасно себе відчуває, а Радянський Союз зник з мапи світу, варто констатувати: повного і абсолютного досягнення цілей Альянсу за останні 70 років так і не відбулося. Історія знає кілька випадків, які можуть внести ясність у цю тезу.
Першим з цих прикладів можна розглянути війну в Анголі й Мозамбіку, яку вела одна з країн-учасниць НАТО – Португалія. Якщо не вдаватися в деталі, то ситуація там виглядала наступним чином: у вищезгаданих колоніях на рубежі 60-х та 70-х років як гриби після дощу почали виникати комуністичні терористичні організації, що вели збройну боротьбу проти уряду та прагнули до отримання колоніями незалежності. Попри те, що ця війна мала характер гібридного конфлікту, адже за спинами терористів у Африці був Радянський Союз (тоді московити навіть не намагалися удавати, що це не так), Португалія була вимушена вести цю війну без підтримки своїх союзників по Альянсу: ані США, ані інші Європейські держави, не надали португальцям жодної суттєвої допомоги. Тоді вони посилалися на те, що війна у португальських колоніях є внутрішнім конфліктом, себто на Португалію ніхто не нападав, а тому союзники не повинні були вступати у війну. В результаті, ліві сили всередині країни та поза її межами домоглися свого, і контроль над кількома великими державами у Південній Африці опинився в руках московитів.
Попри всі політичні заяви про “внутрішній конфлікт”, лідери Західних держав в цей момент намагалися уникати участі у подібних війнах, адже уряди більшості з них так чи інакше загравали з лівими ідеями і не бажали виконувати своїх зобов’язань та нести економічні та політичні втрати від участі у війні на далекому континенті.
На основі цього випадку, може впевнено стверджувати, що країни, що входять в Альянс усіма можливими методами будуть уникати участі у неконвенційних конфліктах, якщо вони не мають юридичного статусу війни між двома державами. Особливо це справедливо для тих країн, політичний курс яких не подобається Західним лідерам. Саме на основі цього випадку можна доволі впевнено робити припущення про те, що членство в Альянсі не зможе вберегти Україну від продовження гібридної агресії з боку Росії і нам доведеться розбиратися з п’ятою колоною та російськими проксі самостійно.
Другий випадок, який ми розглянемо, буде стосуватися Кіпру та його невизначеного статусу. У 1974 році, на територію незалежної держави – Республіки Кіпр, відбулося вторгнення турецької армії. По суті, у тій війні Туреччина діяла рівно таким самим чином, яким Росія діяла у 2014 році проти України: скориставшись тим, що вона була гарантом територіальної цілісності Кіпру, вона ввела на територію острова війська й окупувала частину його території. Під час цього вторгнення, Туреччина окупувала близько 40% території острову, при цьому мали місце серйозні боєзіткнення між арміями Туреччини і Греції. Таким чином відбулася хоч і коротка, але все ж справжня війна між Грецією і Туреччиною, а обидві ці держави, на секундочку, є членами НАТО. В ті буремні дні, керівництво НАТО та країн-членів Альянсу не змогли придумати нічого кращого, аніж ввести миротворчий контингент ООН на територію острова. До цього дня вся північна частина острову залишається окупованою турецькими військами, які утворили тут невизнану республіку (яку до цього дня визнає лише сама Туреччина). Греція була настільки обуреною бездіяльністю НАТО, що у знак протесту покинула Альянс. А сама Республіка Кіпр, хоч і є членом Євросоюзу, до цього дня не є членом НАТО, адже всі спроби держави приєднатися до Альянсу блокуються Туреччиною.
Вивчення цього випадку дуже важливе для України, адже з нього можна дізнатися багато нового. У НАТО не існує дієвих механізмів дій на випадок війни між країнами-учасницями Альянсу. Окрім того, немає і механізму, який би дозволив ліквідувати усілякі незаконні самопроголошені республіки, якщо хоча б одна з країн-учасниць їх визнає та підтримує. Випадок на Кіпрі є чорною плямою на репутації Альянсу. Знаючи цю історію, поведінка деяких європейських політиків, що висловлюються проти вступу України до НАТО, стає більш зрозумілою: останнє, чого б Альянс прагнув, це отримати у своїх межах подібний територіальний конфлікт. Ймовірно, вступ нашої держави до НАТО буде маломожливим аж до того моменту, коли буде звільнений Донбас та повернений Крим.
Третій випадок, який теж необхідно розглянути, теж гарно відомий: мова йде про знамениту Фолклендську Війну 1982 року. Тоді, якщо хто не в курсі, сталося наступне: аргентинські війська вдерлись на Фолклендські острови, що входять до складу Великобританії. В тій короткій, але запеклій війні перемогу здобули британці, розбивши Аргентинські сили вторгнення як на суші, так і на морі. Але сьогодні нас цікавить не перебіг бойових дій, а міжнародно-юридична компонента війни, адже вона теж важлива для розуміння проблем Альянсу. Річ у тім, що згідно з п’ятим пунктом статуту НАТО, країна, що оголошує війну будь-якій країні-учасниці Альянсу автоматично оголошує війну всьому Альянсу, а відповідно усі члени НАТО мають долучитися до боротьби з агресором. У випадку війни на Фолклендах ми як раз і маємо ситуацію, при якій Аргентина (не член НАТО) атакувала Великобританію (член НАТО). Відповідно, згідно простої логіки, Аргентина оголосила війну усьому Альясу. Але якщо ви загуглите Фолклендську Війну, то Вікіпедія вам чітко вкаже на наступний факт: у цій війні було лише два учасники, Великобританія та Аргентина. Відповідно, країни-учасниці НАТО проігнорували п’ятий пункт статуту, який взагалі-то є ФУНДАМЕНТАЛЬНИМ для існування Альянсу як такого. Формально, причиною для цього став той факт, що ані Аргентина, ані Британія не оголошували одна одній війну. Але війна-то була!
Цей випадок може навчити ще одній цікавій тезі: далеко не завжди НАТО працює так, як ми від нього очікуємо. Існує надзвичайно велика кількість найрізноманітніших юридичних нюансів, які необхідно враховувати, коли маєш справу з бюрократією всередині Альянсу. Крім того, самі країни-учасниці яскраво демонструють той факт, що навіть залізобетонні пункти договору і статуту можна трактувати по-різному в залежності від тих чи інших політичних подій.
Усі три випадки, попри свої відмінності, мають спільну рису: країни-учасниці, що у них фігурували, були змушені вести війну самостійно, без участі інших країн Альянсу. А це означає, що з них ми виносимо найважливіший урок: розраховувати можна лише на власні сили.
Здавалося б, що це за Альянс такий, в межах якого траплялися такі прецеденти? Хіба не мали б усі країни, що фігурували у вищенаведених подіях стати прикладом того, наскільки НАТО є бездіяльною та непотрібною організацією?
А ось тут починається найцікавіше: і Португалія, і Греція, і Великобританія – всі вони є учасницями Альянсу аж до цього дня. З усіх трьох лише Греція покинула НАТО, але вже за кілька років повернулася. Причиною для цього є те, що пропри вищенаведені випадки (і ще кілька незгаданих) в цілому НАТО виконує свою безпекову функцію, не допускаючи сценарію повномасштабної війни між світовими державами. За увесь час існування альянсу Європа та Північна Америка залишалися найспокійнішим у військовому плані регіоном планети. Жодна з країн учасниць не зникла з мапи Світу під тиском агресивних сусідів, жодна не втратила власної суб’єктності. Головний ворог НАТО – СРСР – був знищений – без єдиного пострілу.
Парадокс Альянсу і полягає в тому, що він є наймогутнішою військовою силою на планеті, але при цьому з усіх сил намагається забезпечувати мир, буквально втілюючи у собі принцип “Civic pacem- para bellum”. Лідери НАТО чудово розуміють, що жодна інша організація не зможе протистояти об’єднаним силам Заходу, адже в їх руках зосереджена сила, що може знищити решту світу у лічені години.
І попри те, що Альянс не завжди діє так, як від нього очікують, попри те, що історія знає і вищенаведені випадки, попри всю контроверсійність, всі політичні амбіції країн учасниць, всі претензії, всі дискусії – жодна країна у світі ніколи не буде бездумно ігнорувати можливі наслідки агресії проти НАТО. Самий лише факт членства в організації надасть Україні можливість дещо видохнути і розправити плечі: адже будь-який напад на нашу державу у цьому випадку матиме набагато більш глобальні наслідки, аніж ті, з якими зіштовхнулася Росія сьогодні.
Саме тому, попри всі можливі політичні та економічні перепони, Україна зобов’язана зробити все можливе, аби бути максимально інтегрованою в Альянс. Попри те, що на цьому шляху нас очікує безліч викликів, Захід йде нашій країні на зустріч, надаючи допомогу у боротьбі за виживання. І ця допомога відкриває для нас вікно можливостей, скориставшись яким ми зможемо досягти миру і безпеки – ключових цілей Альянсу, які кожен свідомий громадянин цілком розділяє.
Тема НАТО та України в ньому занадто велика для того, аби її було можливо окреслити в одній статті, саме тому конкретно цю замітку варто сприймати виключно як елемент бесіди, а не вичерпне дослідження.
Якщо вам, друзі, вона сподобається, зможемо повернутися до неї іншим разом.
Автор: Slevin Totsky, джерело Родезійський фронт.
