“Бачиш, він умів так жити, що навіть його смерть пішла на користь Україні“, – ці слова сказав мені наш спільний друг на цвинтарі 10-го березня, коли ми приїхали відвідати Сашка в день його народження. Наш Сашко Капінос загинув 19-го лютого 2014 року.
Вперше виношу цю фразу на загал. Тоді я обурився, коли почув ці слова, але нічого не зміг відповісти, кремезний товариш, один з близьких друзів Сашка, обернувся і швидко пішов за межі цвинтаря, обертаючись я помітив на його щоці сльозу, він собі ніколи такого не дозволяв…
2014-го ми зібрали спогади про нашого Сашка, відео є на youtube
Останні роки я не знаходжу слів щоб написати про Сашка, та його смерть, навіть після того, як відвідав могилу та батьків влітку цього року. Занадто вже я не сприймаю того, що сталось. Такі люди мають жити і створювати Україну.
Оленка Котляр: “Думки просяться на папір. Поки пишу, багато перетворюється на сльози. Хочу написати і не знаю, чи писати. Бо особисте й дуже болюче. Хоч минуло 7 років. Чомусь 18 найболючіше з трьох лютневих днів, хоча смерть настала 19-го. З 20 я мало що чітко пам’ятаю. Ми довго з татом і братом чекали на вул.Петра Запорожця на завершення експертизи, щоб забрати Сашка, а потім довго їхали Додому. І сиділи весь шлях біля Сашка. Я почала читати вірш Симоненка “Суперники”, який читав мені Сашко із нашої книги. Але не змогла до кінця. Через сльози і спазм в горлі. Підхопив та продовжив Сергій, брат. Пам’ятаю дзвінки, щоб ми не їхали через Майдан, бо там розстріли. Про те, що відбувалося 20 на Майдані, я усвідомила вже за кілька днів. Цю нашу книгу і ще Сашкову вишивану сорочку я вхопила, щоб взяти в лікарню, коли пізно ввечері 18 отримала дзвінок про те, що Сашко поранений. Книгу Симоненка і вишивану сорочку. І мені найбільше в світі в ті миті хотілося сказати Йому, коли побачу, що мені б дуже хотілося, аби ми назвали нашу першу донечку Яринкою. Такою б була моя відповідь на Сашкове “Я б дуже хотів мати тебе за дружину”, бо тоді я не відповіла, а попросила повторити це ще раз згодом. В БСП був хаос і ніхто не міг відповісти, де Сашко. Та перед тим, як їхати туди, я таки додзвонилася і мені підтвердили, що Сашка привезли з пораненням голови. Бо спочатку я припустила, що це може бути неправдивий дзвінок. Волонтерці, здається, Лариса, котра забирала перед операцією його речі й телефон, Сашко з посмішкою сказав, що ми переможемо і все буде добре. Оце Його тверде “все буде добре” завжди звучало з такою впевненістю, що сумнівів не виникало. Вночі я говорила з лікарем, котрий прооперував Сашка. Сказала, що я його майбутня дружина. До Сашка не можна було, бо в реанімації. Вранці 19 Сашко прийшов до тями, випив водички. Лікар сказав, що приходила дружина. А Сашко посміхнувся і зауважив, що майбутня дружина. Аби я знала, що це останні дві години, коли я можу сказати Сашкові це сама, хіба б послухала лікаря, який казав, що не можна в реанімацію….В Дунаєві, вдома в Сашка, я ніяк не могла наважитися підійти до мами і сказати хто я. Бо це мав зробити Сашко. Так було і уві сні десь в січні…”
Реальність така, що ми мусимо говорити про Героїв Небесної Сотні, наскільки б боляче не було пригадувати ті дні й визнавати, що цих людей вже немає поряд.
Сашко Капінос був інтелектуалом, начитаною в різних сферах людиною, організатор не лише культурних процесів навколо себе, а й той, хто за короткий час створив бізнес для себе і своєї родини. Це людина, яка могла воювати проти заможного регіонала в себе на Кременеччині і, водночас, з легкістю приїхати до Вінниці (як він казав на свою маленьку Батьківщину) на наш протест супроти діяльності влади, на той час в особі Володимира Гройсмана.
Настільки самодостатніх та щирих людей я не знав раніше і не знаю досі. Після смерті Сашка вкотре повторюю: я пишаюсь з того, що знав справжнього Українця.
Перед останньою поїздкою на Майдан Сашко мені зателефонував і запитав: “Михайле, як думаєш, що станеться, якщо мене не стане?”. Я якось незграбно почав його відмовляти, що так не повинно бути, він має жити, але він відповів занадто ствердно – “Нічого не станеться. Ми просто маємо виграти цю битву.”
Сашко, ти з побратимами виграв ту битву! «Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце», – твій улюблений вислів з “Холодного Яру”. Твій відхід, друже, це втрата для України, однак ти був правий – з’явились нові борці. Україна була, є і буде, ти про це мріяв. І я вірю, що ти радієш Україні, поділяєш наші мирські радощі, ти поруч з нами хоч і на небі.
Михайло Рюхов, головний редактор Кий-інфо