Географию участия украинцев в боях Второй мировой поведал в своей работе «Под чужими флагами. Париж 1951г.» писатель и публицист Мирослав Небелюк, который в 1937 году эмигрировал во Францию:
«Украинская кровь лилась под английским, американским и другими флагами за сильные идеалы, в постижении которых украинское участие умалчивается.
И сильные мира сего такие, как Черчилль, вспоминая каждую лодку, затопленную немцами, никогда не вспомнят, что на Монте Кассино, в норвежском Нарвике, во французских Авранше и Ульгате лилась украинская кровь.
А кто скажет, что в Дьеппе украинцы составляли втрое больший процент бойцов в канадских частях?… А кто посчитает кровь украинцев в болотах голландского Маастрихта?».
Многие украинцы Закарпатья воевали против нацистской Германии в составе Чехословацких военных формирований. А для украинцев, которые служили в Войске Польском, Вторая мировая война началась 1 сентября 1939 года, с нападением Германии на Польскую Республику.
По подсчетам польского историка Вальдемара Резмера в рядах польского войска в то время находилось 110 тысяч украинцев. Они служили практически во всех родах войск. Несколько десятков ветеранов украинской армии 1917-1920 годов находились на польской службе. Эти же офицеры защищали Польшу и в 1939 году.
По данным ученых потери воинов-украинцев в немецко-польской войне достигают 8-ми тысяч человек. В немецкой неволе оказалось около 60-ти тысяч человек.
Когда нацистская Германия начала войну против СССР, советские и британские дипломаты договорились с польским правительством в эмиграции, о создании польской армии для совместного с союзными войсками противодействия Вермахту. В ее ряды с августа 1941 набирали амнистированных военнопленных и польских переселенцев. Командующим назначили польского генерала Владислава Андерса.
Андрей Живьюк – историк
Эта новообразованная армия формировалась на территории Советского Союза, но вооружение, обмундирование, продовольствие давали западные страны. Поставки были значительны.
Во время первого задания, в марте 1942 года, армию Андерса отправили на Ближний Восток для защиты нефтяных месторождений. Сначала в Иран, а затем в Ирак. Британцам было нужно такое военное формирование, поскольку Япония в то время начала активные боевые действия в Юго-Восточной Азии.
За год формирование Владислава Андерса было превращено в другой польский корпус в составе британской армии, которое участвовало в боях в Сирии, Ливии и Египте. А закончило боевой путь в Италии, где получило признание в боях по прорыву немецких укреплений под Монте Кассино, в начале 1944 года.
Тарас Пилиппович – историк
Известно, что первый бункер в обороне Монте Кассино захватил украинец Михаил Паньковец – выходец из поселка Погореловка, Ровенской области. В ходе битвы армия генерала Андерса потеряла около тысячи военнослужащих. Среди них около сотни украинцев, которые и сейчас похоронены на скалистом холме Монте Кассино.
По данным Украинского института национальной памяти 6 тысяч украинцев боролись в составе воинских формирований Франции. Как они туда попали? Дело в том, что в конце 30-х годов ХХ века многие украинцы выехали во Францию, из оккупированной Польшей Галичины, в поисках работы.
Они сплотились вокруг Украинского народного союза – общественной организации, которая занималась вопросами национального воспитания украинских работников, и их защитой от полонизации. После нападения Германии на Францию украинство выразило желание с оружием в руках защищать французскую землю.
В составе иностранного легиона, в мае 1940 года, украинцы участвовали в боях за Фландрию, под Седаном, над Сеной и Марной. 2 июня 1940 года маршал Анри Филипп Петен, от имени правительства Франции, подписал так называемое перемирие с нацистской Германией, что фактически означало капитуляцию. Но и после этого украинцы не сложили оружие. С Лиона они двинулись в Марсель с намерениями продолжать войну с гитлеровцами. Однако, на этом пути, у города Гренобль, получили приказ о демобилизации. И прежде, чем разойтись, решили оставить потомкам память о себе.
Анник Билобран-Кармазин – дочь украинского солдата, президент «Ассоциации Адвюль» (Франция)
В лесу, где они оказались, был огромный камень. На нем украинские военные выбили тризуб и написали свои 900 фамилий. А с другой стороны того камня выбили карту Украины.
Подобный современный памятный знак в честь украинцев, воевавших в иностранном легионе, установлен в мемориальном комплексе в муниципалитете Пейнье.
После капитуляции Франции украинцы иностранного легиона пополнили ряды французского движения сопротивления, в котором статус отдельных подразделений имели три украинские формирования – курень им. Ивана Богуна, курень им. Тараса Шевченко, а также подразделение поручика Иосифа Круковского.
Этот украинский отряд, как самостоятельная боевая единица был включен в группу «Резистанс-Тур» под командованием десантируемого из Англии майора Легранда и принял участие во всех ее операциях.
Легендой французского движения сопротивления стал командир партизанского отряда, сражавшегося против немецких оккупантов в Северной Франции, украинец Василий Порик. После побега из нацистского концлагеря Бомон, лейтенант Красной армии Порик создал партизанский отряд. В первой половине апреля 1944 года партизаны отряда Василия Порика пустили под откос два поезда, уничтожили более 200 солдат и офицеров (в том числе охрану лагеря Бомон) и освободили всех заключенных.
Похоронен легендарный «Лейтенант Базель», как называли его французы, во французском шахтерском поселке Энен-Льетар. За героизм и мужество, проявленные в борьбе против гитлеровцев во Франции, в ходе Второй мировой войны, ему присвоено звание Героя Советского Союза и героя Франции.
Однако, наибольшее количество выходцев из Украины боролась в составе вооруженных сил США – почти 80 тысяч человек. Они воевали против Германии и Японии в тихоокеанском регионе, в Малой Азии, Северной Африке и Европе. Участвовали в поставках Ленд-Лиз в СССР, высадке войск союзников в Нормандии и, наконец, встретились со своими земляками-украинцами на Эльбе в 1945 году.
Матрос ВМС США Алекс Дяченко, сержант армии США Николас Миньо, первый украинец-выпускник Военной академии США майор Теодор Калакука и многие другие американские военнослужащие украинского происхождения удостоены высоких государственных наград.
А сержант Николас Орешко за мужество, проявленное в боях на территории западной Германии в январе 1945 года, был удостоен высшей военной награды США – Медали Почета, которую украинцу вручил лично Президент США Гарри Трумэн.
Другой простой парень из семьи украинских эмигрантов Майкл Стренк, с 1942 года участвовал в боях на Тихом океане и был отмечен медалью «Бронзовая звезда», орденом «Пурпурное сердце» и другими военными наградами США.
23 февраля 1945 года Майкл Стренк установил американский флаг над японским островом Иводзима – неприступной крепостью, которая была захвачена ценой сотен жизней. Память об этих событиях увековечена в мемориале морской пехоты США в пригороде Вашингтона.
Географію участі українців у боях Другої світової повідав у своїй праці «Під чужими прапорами. Париж. 1951р.» письменник та публіцист Мирослав Небелюк, який у 1937 році емігрував до Франції:
«Українська кров лилася під англійським, американським та іншими прапорами за сильні ідеали, в осягненні яких українська участь замовчана.
І сильні світу цього такі, як Черчілль, згадуючи кожен човен, затоплений німцями, ніколи не згадають, що на Монте Кассіно, у норвезькому Нарвіку, у французьких Авранші та Ульгаті лилась українська кров.
А хто скаже, що в Дієппі українці становили втричі більший відсоток бійців у канадських частинах?…А хто порахує кров українців в болотах голландського Маастріхту?».
Чимало українців Закарпаття воювали проти нацистської Німеччини у складі Чехословацьких військових формувань. А для українців, які служили у Війську Польському, Друга світова війна почалася саме 1-го вересня 1939 року, з нападом Німеччини на Польську Республіку.
За підрахунками польського історика Вальдемара Резмера у лавах польського війська на той час перебувало 110 тисяч українців. Вони служили практично у всіх родах військ. Кілька десятків ветеранів української армії 1917-1920 років перебували на польській службі. Ці ж самі офіцери захищали Польщу і у 1939 році.
За даними науковців втрати вояків-українців у німецько-польській війні сягають 8-ми тисяч осіб. У німецькій неволі опинилося близько 60-ти тисяч чоловік.
Коли нацистська Німеччина розпочала війну проти СРСР, радянські і британські дипломати домовилися з польським урядом в еміграції, про створення польської армії для спільної з союзними військами протидії Вермахту. До її лав з серпня 1941 року набирали амністованих військовополонених та польських переселенців. Командуючим призначили польського генерала Владислава Андерса.
Андрій Жив`юк – історик
Ця новостворена армія формувалася на території Радянського Союзу, але озброєння, обмундирування, продовольство давали західні країни. Поставки були значні.
Під час першого завдання, у березні 1942 року, армію Андерса відправили на Близький Схід для захисту нафтових родовищ. Спочатку до Ірану, а потім до Іраку. Британцям було потрібне таке військове формування, оскільки Японія у той час розпочала активні бойові дії у Південно-Східній Азії.
За рік формування Владислава Андерса була перетворена на другий польський корпус у складі британської армії, яка брала участь у боях в Сирії, Лівії та Єгипті. А закінчила бойовий шлях в Італії, де здобула визнання у боях з прориву німецьких укріплень під Монте Кассіно, на початку 1944 року.
Тарас Пилипович – історик
Відомо, що перший бункер в обороні Монте Кассіно захопив українець Михайло Паньковець – виходець із селища Погоріловка, Рівненської області. У ході битви армія генерала Андерса втратила близько тисячі військовослужбовців. Серед них близько сотні українців, які і нині поховані на скелястому пагорбі Монте Кассіно.
За даними Українського інституту національної пам’яті 6 тисяч українців боролися у складі військових формувань Франції. Як вони туди потрапили? Справа в тому, що наприкінці 30-х років ХХ століття багато українців виїхало до Франції, з окупованої Польщею Галичини, у пошуках роботи.
Вони згуртувалися навколо Українського народного союзу – громадської організації, яка займалася питаннями національного виховання українських заробітчан, та їхнім захистом від полонізації. Після нападу Німеччини на Францію українство виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю.
У складі іноземного легіону, у травні 1940 року, українці брали участь у боях за Фландрію, під Седаном, над Сеною та Марною. 2 червня 1940 року маршал Анрі Філіпп Петен, від імені уряду Франції, підписав так зване перемир’я із нацистською Німеччиною, що фактично означало капітуляцію. Але і після цього українці не склали зброю. З Ліону вони рушили до Марселя з намірами продовжувати війну з гітлерівцями. Однак, на цьому шляху, біля міста Гренобль, отримали наказ про демобілізацію. Але перш, ніж розійтися, вирішили залишити нащадкам пам’ять про себе.
Аннік Білобран-Кармазин – дочка українського вояка, президент «Ассоціації Адвюль» (Франція)
У лісі, де вони опинилися, був величезний камінь. На ньому українські військові викарбували тризуб і написали свої 900 прізвищ. А з іншого боку того каменя вибили мапу України.
Подібний сучасний пам’ятний знак на честь українців, що воювали у іноземному легіоні, встановлено у меморіальному комплексі у муніципалітеті Пейньє.
Після капітуляції Франції українці з іноземного легіону поповнили ряди французького руху опору, в якому статус окремих підрозділів мали три українські формування – курінь ім. Івана Богуна, курінь ім. Тараса Шевченка, а також підрозділ поручика Йосипа Круковського.
Цей український загін, як самостійна бойова одиниця був включений до групи “Резистанс–Тур» під командуванням десантованого з Англії майора Легранда і взяв участь у всіх її бойових операціях.
Легендою французького руху опору став командир партизанського загону, що боровся проти німецьких окупантів у Північній Франції, українець Василь Порик. Після втечі з нацистського концтабору Бомон, лейтенант червоної армії Порик створив партизанський загін. У першій половині квітня 1944 року партизани загону Василя Порика пустили під укіс два поїзди, знищили понад 200 солдатів і офіцерів (в тому числі охорону табору Бомон) і звільнили усіх в’язнів.
Поховано легендарного «Лейтенанта Базеля», як називали його французи, у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар. За героїзм і мужність, виявлені у боротьбі проти гітлерівців у Франції, в ході Другої світової війни, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу та героя Франції.
Однак, найбільша кількість вихідців з України боролася у складі збройних сил США – майже 80 тисяч осіб. Вони воювали проти Німеччини та Японії у тихоокеанському регіоні, у Малій Азії, Північній Африці та Європі. Брали участь у поставках Ленд-Ліз до СРСР, висадці військ союзників у Нормандії і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками-українцями на Ельбі у 1945 році.
Матрос ВМС США Алекс Дяченко, сержант армії США Ніколас Міньо, перший українець-випускник Військової академії США майор Теодор Калакука та багато інших американських військовослужбовців українського походження удостоєні високих державних нагород.
А сержант Ніколас Орешко за мужність, проявлену в боях на території західної Німеччини у січні 1945 року, був удостоєний найвищої військової нагороди США – Медалі Пошани, яку українцю вручив особисто Президент США Гаррі Трумен.
Інший простий хлопець з родини українських емігрантів Майкл Стренк, з 1942 року брав участь у боях на Тихому океані і був відзначений медаллю «Бронзова зірка», орденом «Пурпурове серце» та іншими військовими нагородами США.
23 лютого 1945 року Майкл Стренк встановив американський прапор над японським островом Іводзіма – неприступною фортецею, що була захоплена ціною сотень життів. Пам’ять про ці події увічнена у меморіалі морської піхоти США у передмісті Вашингтона.