[:ua]Злочин проти людяності. До 75 роковин Корюківської трагедії[:]

[:ua]

За свою багатотисячолітню історію людство зазнало безліч трагедій різного масштабу та походження: природних, суспільно-політичних, техногенних. Проте гірка «першість» належить Другій світовій війні. Цей тотальний воєнний конфлікт планетарного масштабу виявився вкрай важким, суворим і жорстоким випробуванням для кожної людини та родини, для громад, націй і народів, які потрапили у його лещата. Він був апогеєм найганебніших злочинів проти миру й людяності.

Одним з них стала проведена окупантами 1-2 та 9 березня 1943 року каральна акція у містечку Корюківка на Чернігівщині, в результаті якої було знищено, за різними даними, від 6700 до 7000 жителів та спалено 1290 будинків.

Більшість убитих і спалених заживо корюківчан становили діти, жінки та немічні люди похилого віку. Серед подібних каральних акцій ця за кількістю жертв виявилася найбільшою. Саме тому у матеріалах Нюрнберзького процесу трагедію в Корюківці визначено як наймасовіше знищення місцевого населення на окупованих територіях за весь період Другої світової війни.

Водночас у СРСР символом знищених нацистськими карателями сіл було визначено не українську Корюківку, а білоруську Хатинь, у якій карателі спалили живцем чи розстріляли 149 жителів села.

Серед подібних злочинів Другої світової війни європейській і міжнародній спільноті найбільш відомо про трагедію французького робітничого селища Орадур-сюр-Глан, де було вбито 642 людей. Рішенням Президента Франції Шарля де Голля Орадур-сюр-Глан був оголошений «містом-мучеником» і став меморіальним центром, залишеним у повчання нащадкам. Увесь світ знає і про трагедію чеського шахтарського селища Лідіце, повністю знищеного карателями. Його чоловіче населення старше 16 років у кількості 172 осіб було розстріляно, а жінок та дітей відправлено до концентраційних таборів, де 60 жінок і 88 дітей загинули. Тож мартиролог Лідіце склав 320 людей.

В Україні були сотні подібних сіл і селищ. За підрахунками Українського інституту національної пам’яті, за час німецької окупації було знищено понад 670 населених пунктів на території 16 сучасних областей та Автономної республіки Крим. Жертвами таких каральних дій на українських землях стали щонайменше 50 тисяч безневинно вбитих людей.

З одного боку Корюківська трагедія 1943 року – це характерний для політики нацистів, і разом із тим неординарний, найбільш жахливий злочин окупантів проти цивільного населення часів Другої світової війни. За міжнародним правом, дії карателів у Корюківці, як тисячі їм подібних акцій, кваліфікуються не лише як грубе порушення правил і звичаїв ведення війни, а як один з найтяжчих злочинів – злочин проти людяності.

Проте мало хто знає, що знищення Корюківки разом із її мешканцями, як і більшості інших сільських населених пунктів окупованих територій, було прямо пов’язано з протипартизанською боротьбою загарбників. І було наслідком акцій радянських партизанів, спрямованих проти окупаційної влади.

Безпосередніх причин знищення окупантами населених пунктів у 1941–1944 роках було декілька. Села та хутори спалювалися за підозрою місцевих мешканців у підтримці руху Опору, за вбивства офіцерів, солдатів, поліцаїв, цивільних представників окупаційної влади, за переховування поранених командирів, політруків, червоноармійців, партизанів, євреїв, за сприяння радянським диверсійним загонам і групам, за колективну відмову від продовольчих постачань і масовий саботаж. Але головним приводом для каральних акцій ставала активна діяльність у певних регіонах партизанів, яких окупанти вважали бандитами і терористами.

Каральні формування окупаційної влади випалювали передусім населені пункти, поряд з якими діяли чи дислокувалися партизани і де знаходилися їх продовольчі бази. Особливо постраждали території, що належали до так званих «партизанських країв». Більшість з них на теренах України входили до окупаційного адміністративного утворення Райхскомісаріат «Україна» та до «військової зони» окупації.

Факти жахливої картини березневих подій 1943 року у Корюківці, їх передумови і наслідки, вже встановлені дослідниками і висвітлені у багатьох публікаціях. Завдяки дослідженням, що з’явилися протягом останніх 10-15 років про масштаби трагедії знають в Україні та поза її межами.

Натомість за часів СРСР про цю жахливу трагедію мало хто знав. Закономірно виникає питання: чому інформацію про неї не поширювали, а навпаки – свідомо обмежували й замовчували? Чому у радянських підручниках з історії неможливо було знайти й згадки про приголомшливу криваву розправу в Корюківці?

«Неохочість» радянської влади у привертанні уваги саме до Корюківської трагедії зумовлена неоднозначністю дій радянських партизан. У ніч на 27 лютого 1943 року партизани з’єднання Олексія Федорова знищили гарнізон жандармерії Корюківки, який складався переважно з угорських солдатів, і звільнили 97 в’язнів – сім’ї партизан та активістів з усього району. Те, що своїми діями вони наражають місцеве населення на жорстоке покарання з боку окупантів, партизани не могли не усвідомлювати. Однак, перебуваючи зовсім поруч і маючи можливість не допустити кривавої розправи над невинними людьми, вони на допомогу корюківчанам не прийшли.

Правда про причини трагічного перебігу подій в Корюківці могла «кинути тінь» на весь радянський партизанський рух у роки війни. Тому в офіційній політиці пам’яті часів СРСР, на цій трагедії не зосереджували особливу увагу суспільства.

Про неї пам’ятали, передусім, самі корюківчани. Ті, кому дивом вдалося урятуватися, і ті, хто через неї втратив своїх рідних, близьких, сусідів, знайомих. Згадували час від часу і владні органи районного, обласного, іноді – республіканського рівнів. Найчастіше для того, аби поставити «галочку» про проведений захід вшанування пам’яті загиблих.

Офіційно роковини Корюківської трагедії в Україні відзначають з 2012 року. Проте робота з увічнення і вшанування на державному рівні пам’яті її жертв поки відтермінована. Заплановане спорудження Меморіального комплексу відклали, а з початком російської агресії та «гібридної війни» проти України зовсім зупинили.

Звичайно, це можна пояснити низкою об’єктивних обставин, особливо у час, коли в країні фактично триває війна, але, навряд чи таке пояснення буде аргументованим і правильним.

Ростислав Пилявець, воєнний історик, кандидат історичних наук

[:]