[:ua]Євген Луняк: «Я не кіборг, я – гібридний солдат»[:]

[:ua]

“Батюшка”

– Моє перше псевдо “Батюшка”. Бо спочатку у нашій частині я був єдиним, хто носив бороду. Від керівництва неодноразово звучала пропозиція поголитися. Але я завжди відповідав, що є «гібридним» солдатом. Прийшов сюди з мирного життя, де носив бороду задовго до того, як прийшов до армії.

Коли ми потрапили в АТО, то бородатими стали практично усі. І чим далі, тим важче було знайти того, хто не носив бороди. Вікова різниця між побратимами була вражаюча: наймолодшому 21, а найстаршому 50 років. Моя рота – це 42 особи. Але професійними військовими були лише троє – наш командир Олексій Вікторович, солдат контрактник, та капітан Володимир Іванович Тітарчук. Решта були мобілізовані.

Коли хлопці дізналися, що я маю науковий ступінь і викладаю історію у ВНЗ, то стали називати професором. Але найчастіше зверталися просто  «замполіт». І якщо шукали “професора-замполіта”, то усім було зрозуміло хто це.

Те, що відбувалось в країні, для мене не було несподіванкою

– Тільки-но розпочалися заворушення у Криму, як історик, я одразу зрозумів що відбувається. А коли там з’явилися “ввічливі чоловічки” сказав дружині, що розпочинається війна. Вона із недовірою промовила: «Війна? То будемо воювати». Але я прекрасно розумів, що відбувається. І на початку березня пішов до військомату й залишив свій номер телефону, з проханням, щоб коли розпочнеться мобілізація мені зателефонували.

Ви кажете: професор на передовій – це нонсенс. Але я свого часу закінчив військову кафедру Дніпропетровського національного університету і маю військове звання. За щось, як то кажуть, погони отримав. Але військового досвіду звичайно у мене не було. Стріляти вмів, але нас готували усередині 90-х років. Тоді армія розвалювалась і наші викладачі на військовій кафедрі не приховували, що ми останні кого вони готують. І казали, що у випадку війни, єдине на що нам доведеться розрахувати, так це на гуманізм супротивника.

Сім’я

– Ми з хлопцями АТОвцями впевнені, що нашим дружинам випало набагато більше випробувань, ніж нам. На фронті немає часу переживати. До речі, є у тих хто пройшов «нульові» позиції одна звичка — ніколи не прощатися. Від них “пока” чи “бувай” не почуєш. Там кажуть просто “я поїхав”. А ті, хто лишився у мирному житті переживають і страждають щомиті, щосекунди.

Це їм, нашим близьким, поки ми були на передовій, невідомі телефонували погрожуючи, як сім’ям “нациків”.

Завантажити

Про що ніколи не напишуть “кабінетні” історики

– “Кабінетний” історик, на то і “кабінетний”, що, як правило, не бачить реалій війни. Не скажу, що знаю війну досконало, але я маю повне право про неї говорити. Натомість “кабінетний” історик, зазвичай, стоїть на певних позиціях – прославляючи чи знеславлюючи. Але у кожної медалі є дві сторони. А отже, треба мати волю й, нарешті, говорити і про добре, і про погане.

Коли виник термін «гібридна» війна я одразу сказав, що тепер я «гібридний» солдат. А яким ще може бути солдат на такій війні? До речі, цей вислів мені дуже сподобався. І окрім мене,  ще багато хлопців опинилися  в епіцентрі бойових дій неочікувано для себе.

Більшість з нас служили в армії, мали відношення до військової служби, але не очікували, що раптово опиняться поблизу Донецького аеропорту.

У липні 2014 року одну з танкових рот нашого  батальйону було направлено під  Луганськ. І ми постійно цікавились у побратимів про ситуацію, яка там склалася. Уся 5-та танкова рота, 2-го танкового батальйону, 1-ї окремої Гвардійської танкової бригади чекала, коли опиниться в АТО. Нас постійно перекидали. Спочатку ми були у Чернігівській, потім у Полтавській та Сумській областях.

У вересні нам повідомили, що ми будемо спрямовані у Харківську область для отримання нової техніки. 28 вересня 2014 року ми виїхали, як нам казали, до Чугуєва. Але за два дні опинились на станції Чаплино, Дніпропетровської області. Я сам виходець з Дніпропетровщини і чудово розумів куди ми прямуємо. Втім, що буде далі нікому не було відомо. Пам’ятаю у жовтні ми опинилися у якомусь селі. На диво працював Інтернет. Так я дізнався, що ми знаходимось у Ясинуватському районі, максимально наближеному до лінії фронту.

У цей час бої за Донецький аеропорт були найбільш запеклими. 7 жовтня — день народження Путіна. Тож російсько-терористичні війська  намагались попри все захопити аеропорт, щоб зробити подарунок своєму лідеру. Так наша рота потрапила у вир тих подій.

Рота складається з 3-х взводів. Вже у перший день прибуття, 1-го жовтня, 1-й танковий взвод рушив до Донецького аеропорту. Його командиром був чернігівець Володимир Іванович Тітарчук. До нього одразу приліпився позивний “Теща”. Бо свою Тітарчук. дуже полюбляв згадувати і розповідав багато жартівливих історій.

Танкисти-смертники

– Це був час, коли до аеропорту терористи почали стягувати протитанкові керовані ракети  (ПТУРи) — дуже небезпечні для наших танків. Тому кожен свій виїзд в аеропорт наші танкісти називали «камікадзе-шоу». Це дійсно було ризиковано, бо не було жодної впевненості що екіпаж танку доїде до старого чи нового терміналу. А перспектива повернутись взагалі здавалася примарливою.

Одразу скажу, що до визначення “кіборги ” не усі хлопці ставляться однозначно. Розповім один кумедний випадок. Одразу після мобілізації один з наших приятелів отримав прізвисько “термінатор”. І коли він потрапив до Донецького аеропорту ми усі жартували, як швидко “Термінатор” зміг стати “кіборгом”. Спочатку слово  тішило, адже “кіборг”  – це непереможна машина зі сталі та електроніки. Але насправді наші танкісти  були звичайними хлопцями з плоті і крові. У яких в планшетах, після повернення з аеропорту,  можна було знайти дитячі ігри. Думаю, те саме можна сказати і про хлопців, які безпосередньо були захисниками аеропорту.

До того ж, вперше поняття “кіборги”, по відношенню до українських захисників, застосували сепаратисти. Коли у вересні не змогли захопити Донецькі повітряні ворота. Але слід визнати, що це поняття давно стало називним.

Реалії

– Напевне, вам цікаво буде дізнатися, як взимку 2014 року виглядали наші герої? (Сміється). Вигляд був дуже плачевним, бо ми мали величезні проблеми з водою. Коли поверталися з фронту, а побратимів розпитували чи добре там годували, вони відповідали: “Була б вода, усе решта не біда”. Одразу скажу, що запах від нас теж був “не фонтан”. Помитися теж було проблемою. Ми могли набрати води, бо поруч був ставок, але ходити туди було небезпечно.

По-перше. працювали ворожі снайпери, які тільки і чекали, щоб відправити нас у «кращі» світи. По-друге, кожної миті міг розпочатися мінометний обстріл. До речі, спочатку після таких обстрілів ми ходили туди збирати рибу, яка гинула від мін. Екіпірування та чистий одяг теж були проблемою. Усі позаростали. Тож, можна лише уявити, як ми виглядали через три місяці перебування там.

Київське керівництво

– Одразу вам скажу, що ніякої опіки влади ми не відчували. У місцях де були наші танкісти, жоден представник не з’являвся. Ми не бачили ані депутатів, ані високих армійських чинів. Єдиними хто до нас проривався були волонтери. Низький їм уклін. Якби не вони, нам би прийшлося дуже кепсько. Вони привозили і харчі, і воду, і одяг.

Єдине з чим не було проблем — це з боєприпасами. Скільки б ми не замовляли — усе одразу отримували. Окремо скажу про техніку. У нашому розпорядженні бути Т-64, а наша рота ще й мала 2 танки “Булат”. Щоправда, з них боєздатним виявився лише один. Інший мав якийсь дефект. Кожного разу зробивши постріл у нього заклинювало гармату. Його постійно доводилося ремонтувати. Тож, за три місяці перебування, цей “Булат” зробив лише три постріли.

Очевидно, що техніка  60-х-70-х років ХХ сторіччя морально застаріла, і для сучасної війни не годиться.

Перші втрати

– Життя танка залежить від бою і навичок того, хто ним керує. Іноді достатньо потрапляння керованої ракети, щоб загинув і танк, і екіпаж. Так сталося 18 листопада 2014 року, коли одразу були підбиті дві наші машини. Екіпажі дивом змогли врятувалися, окрім механіка-водія Євгена Савенка, який пропав безвісти. Ми знаємо, що він залишив танк та намагався пробитися до наших позицій. Але згодом зник з екранів тепловізорів, і про подальшу його долю, попри наші намагання, ми нічого не знаємо.

Найбільше закарбувалися втрати людей, яких добре знав. Наша рота втратила  4-х своїх побратимів. 4 жовтня 2014 року,  у Донецькому аеропорті, загинув наш перший екіпаж. В той час танки там перебували постійно. Пізніше тактику змінили, бо стало зрозуміло, що сепаратисти полюють за нашою технікою, намагаючись знищити за будь-яку ціну. 4-го жовтня наші танки були введені безпосередньо у аеропорт. Першими загинули Станіслав Кривоніс, Володимир Кунденко та Юрій Костюченко. Аби забрати те що від них лишилося, була здійснена складна військова операція. З подальшим проведенням ДНК-експертизи.

Місцеве населення: відверто ворожого ставлення ми не бачили

– Що б не казали, ставлення місцевого населення було різним. Ми бачили, як нас проклинали і тикали дулі. Бувало, побачивши колону наших танків, місцеві одразу починали кудись телефонувати. І не було жодної гарантії, що вони не повідомляли проросійським структурам про пересування української техніки. Але було і інше ставлення, коли місцеві бабусі хрестили наші танки. Пригадую у крамниці міста Димитров, нині Мирноград, хлопець приніс нам дві пляшки “Пепсі-коли” зі словами: “Хлопці, це все, що я можу дати. Але дякую за те, що ви нас обороняєте».

Повернення додому

– Повернувшись до Ніжина, якось показав водію у маршрутці посвідчення учасника АТО. Той обурився: “Усе через таких, як ви! Поїхали туди людям горя наробили”. Був випадок, коли водій маршрутки відмовився вести мати загиблого АТОвця. Таке трапляється. І про такі випадки ми з побратимами намагаємось якомога більше говорити. Пояснюючи, що якби не пішли туди, то “русскій мір” прийшов  би у наші краї.

Усіляко підтримуємо один одного, адже більшість задекларованих керівництвом пільг не виконується. Це стосується і лікування, і виділення землі під будівництво. Та й перевізники не поспішають возити нас безкоштовно, бо держава не відшкодовує їм витрати.

Ви питаєте, чи можна знайти  в історії паралелі схожі на те, що відбувається сьогодні? Я знайшов такі. Мій дід пройшов фінську війну. І коли вже наводити щось близьке до подій сучасності, то варто згадати, як у 1939 році Радянський Союз хотів окупувати маленьку Фінляндію. Але вона вистояла, втративши частину своєї території. Місто Виборг відійшло СРСР. Але найголовніше те, що Фінляндія відстояла свою незалежність, і зараз є процвітаючою, європейською країною.

Ми також втратили частину території. Але у нас є шанси стати європейською країною, яка, з часом, поверне втрачене.

[:]