17 жовтня в Україні пройшла найбільша за останні 3 роки антивладна акція протесту. В центрі Києва зібралось понад 5 тисяч українців, які вимагали скасування депутатської недоторканності, зміни виборчого законодавства та створення антикорупційного суду.
Традиційно, українські майдани починаються з настанням холодів. І ось незрозуміло, чи гарна погода, чи, можливо, неправильно обраний формат, але на площі Конституції навіть не пахло Революцією. Люди, звісно, скандували практично ті самі ж гасла, що і 2013-2014 року, але в них не було того духу та наповнення, яке допомогло українцям спочатку загнати у глухий кут, а з часом і зовсім змусити рятуватись втечею колишніх очільників держави.
Ще у вівторок біля Верховної Ради з’явилось наметове містечко, але воно вже не було просякнуте вірою у свою справу. Швидше, його поява була необхідним атрибутом для поширення інформації серед населення. Мабуть, саме в цьому і полягає головна помилка організаторів подій останнього тижня. Їм здалось, що картинка, яка буде нагадувати нам 2013 рік, важливіша за настрої у суспільстві.
Без сумніву, українці втомились від тотальної корупції та брехні з телеекранів; від неспроможності захистити свої права; зрештою, від виснажливої війни, яка повинна була закінчитись «за лічені години». Але тут є одне «але» – ми подорослішали. Українцям ще в лютому 2014 року пропонували піти на компроміс та залишити тодішнього президента на своїй посаді, заради поступок з боку його адміністрації. Суспільство на це не погодилось, і тоді це був єдино правильний шлях. Ми зрозуміли, що маємо владу в цій країні – не номінально, а реально. Ми усвідомили, що потрібно лише час від часу давати прочухана тим, за кого ми голосуємо і вони будуть змушені виконувати те, для чого їх туди обирають.
Та зрозуміли це і самі народні обранці. І саме це є ахілесовою п’ятою акцій, окреслених великою політичною реформою. Ніхто не сперечається з тим, що усі три вимоги поставлені протестом необхідні, але цього не достатньо, щоб мобілізувати критичну необхідну кількість людей, яка б змусила в один момент, як це було після втечі Януковича, вносити необхідні зміни в законодавство. Парламентарі навчились йти маленькими кроками та довгими шляхами, щоб не провокувати вулицю, але й себе особливо не обмежувати.
Побиття депутатів, заклики Київ вставати і, навіть, сутички із правоохоронцями, не переконали українців в необхідності залишати свої домівки та йти на Грушевського. Вже у четвер громадські організації шукали шляхів для того, аби вийти сухими із води та обґрунтувати припинення своєї участі в протестах.. Привід знайшовся – депутати розглянули законопроекти щодо зняття депутатської недоторканності та направили їх на розгляд Конституційного Суду. І неважливо, що довіра до суддів в Україні ще нижча, аніж до народних депутатів, неважливо, що це лише направлення на розгляд, а не скасування цієї недоторканності, неважливо, що питання виборчого законодавства та антикорупційного суду навіть не розглядались; важливо інше – пар випущено, перевірка настроїв відбулась. А що далі?
Саме це питання ми поставили по обидва боки протесту. Як далеко готові зайти сторони, зважаючи на те, що сьогодні біля Верховної Ради залишилось трохи більше трьох сотень людей?
