[:ru]Сегодня День украинского языка и письменности [:ua]Сьогодні день української писемності та мови[:]

[:ru]

Что об этом думают люди, которые исследуют историю украинского книгопечатания, языка и письменности – в нашем спецматериале.

Мог ли раньше кто-нибудь представить, что цена языкового вопроса будет такой?

Вы удивитесь, но такие предположения существовали еще в 19 веке. Языковой вопрос всегда был центральным. Со времен русского царя Алексея Михайловича делалось все, чтобы приблизить, поглотить, но не дать разрастись украинскому слову. И огромная литература, огромная книжность, которая уже была на территории Украины, внезапно попала под запрет.

Существовало указание все издания передавать в российский Синод. Якобы для исправления и проверки. Таким образом, тысячи манускриптов из числа украинского письменного наследия, просто пропали. Отдельные документы мы находим в архивах России только сейчас, в начале 21 века. Что, собственно, и произошло с оригиналом Конституции Пилипа Орлика.

Речь идет о созданном в 1711 году колоссальном по своей значимости демократическом законодательном Акте. Написан он на староукраинском языке с использованием высокого юридического стиля.

В 2008 году, украиноязычный оригинал Конституции Пилипа Орлика нашелся. И не где-нибудь, а в Российском государственном архиве древних актов. Именно сюда был вывезен и здесь хранится огромный массив истории Украины. Пик «документальной зачистки» пришелся на вторую половину 19 века. Когда Россия окончательно присвоила историю Киевской Руси и всячески, пренебрегая языком, старалась не допустить, чтобы память о его значимости проросла на украинских землях.

Когда именно украинский язык стал самостоятельным среди языков восточного славянства?

Павел Гриценко – доктор филологических наук, директор Института украинского языка НАНУ

Будем откровенны и станемопираться только на факты. До официального принятия христианства – письменность на Руси была. Была книжность. XI-XII века стали периодом сверхмощного развития письменности. Причем это не какие-то патриотические фантазии, а факты. Потому что первый митрополит Илларион пишет «Слово о законе и благодати». Оно же дошло, оно же сохранено! Написан этот шедевр высоким стилем, на церковнославянском (староболгарском – Ред.) языке, но с массовым вкраплением местных народных элементов.

Но Российская Федерация утверждает, что Русь это Россия, и что народным языком в данном случае следует считать русский?

Павел Гриценко – доктор филологических наук, директор Института украинского языка НАНУ

Никто никому не запретит считать так, как он хочет. Кто-то убежден в этом, потому что так говорят, кто-то по каким-то другим соображениям. Но есть определенная объективность и она заключается в том, что издавна и до сих пор существует четкая дифференциация языкового пространства. Я хочу сослаться не только на языковедческие исследования украинских ученых, а прежде всего на языковедческие объективные исследования российских ученых. Которые утверждают, что если сводить к единому источнику памятники, созданные на территории России и письменные памятки, созданные на территории современной Украины – они не будут 100% идентичными. И вывод российских ученых звучит так: «Многие явления русского языка невозводимы к древнерусскому единому. Поэтому говорить о единстве народного древнерусского языка – нет оснований». Подчеркиваю, это выводы современных российских ученых, которые давно известны!

Первыми переводчиками церковных книг со староболгарского на славянский, были проповедники христианства братья Кирилл и Мефодий. Не зря по одной из версий славянами нас называли за то, что мы знали святое слово. А немцами, прежде всего, образно называли тех, кто его не знал, и соответственно, считался «немым». Во всех славянских странах Кирилла и Мефодия почитают, как создателей славянской письменности.

Но в 2013 году, еще до трагических событий в наших отношениях с северным соседом, Россия выпустила в прокат скандальный фильм «Код Кирилла». По теории авторов, именно Россия была причастна к зарождению цивилизации, спасла кириллицу от хунты большевиков, и стала монополистом по раздаче алфавитов соседям.

Павел Гриценко – доктор филологических наук, директор Института украинского языка НАНУ

Нельзя «присваивать» Кирилла. И нельзя раздирая на себе рубашку говорить что, мол, Россия единственная, кто защищает «код Кирилла». Нет никакого кода Кирилла. Есть просто вклад Кирила и Мефодия, как инициаторов создании азбуки, и идея приближения священного писания к каждому из славянских народов. В конце концов, эта идея нашла отклик в нашем Пересопницком Евангелии, переведенном на староукраинский язык. А Россия таких переводов не знает.

И еще одно, в фильме действительно использованы суждения многих ведущих российских ученых. Но у меня так и клацали возле уха ножницы редактора. Который вырезал нужные кусочки почти по пол предложения и втискивал их туда, где ему было выгодно выстроить мессианскую роль России в современном упрочении православия. Но оно будет существовать только там, где религия, вера и святой храм не будут использоваться в борьбе и порождении ненависти к кому-то.

В российском фильме «Код Кирилла» много сказано и про, якобы, желание латинизировать украинский язык?

Павел Гриценко – доктор филологических наук, директор Института украинского языка НАНУ

Это идеи не сегодняшнего дня. Была попытка латинизации в Галиции, когда она входила в Австро-Венгерскую империю, но из этого ничего не вышло. Казалось бы, в чем сложность один алфавит заменить другим. Но латинизация стала невозможной из-за глубинных традиций использования в этом регионе только определенной азбуки. Сегодня об этом тоже речь не идет. Никто из серьезных политиков и ученых возможности латинизации не рассматривает.

К слову, вы задумывались, почему полякам, белорусам, украинцам переводчики не нужны, а россияне наших языков не понимают. Оказалось, что «русский» совпадает в лексике со славянскими языками только на 30%. А вот между белорусским и украинским языками процент такого совпадения несравнимо больше. И это не мифотворчество.

Стоит отметить, что россияне в сферу интересов которых входит украинский язык – прекрасно его понимают. В 70-е годы, когда киевский журнал «Всесвит» публиковал популярные западные романы, его читала интеллигенция всего Советского Союза. И никакого языкового барьера не было.

А сейчас этот барьер есть. И он не лингвистический, он ментальный. Ведь язык, это не только способ коммуникации. Это способ мировоззрения. Человек видит мир не глазами, а своими понятиями, которые воплощаются в слове.

Культурная жизнь украинского и русского народов, – говорит Валентина Бочковская, изначально была принципиально разной. На украинской территории основателем типографии могло быть частное лицо. Нести в мир печатное слово мог любой монастырь, церковные братства и иезуитские коллегиумы. Ведь Украина всегда была многоконфессиональной. Спектр издательской литературы, с обязательными элементами украинского языка, был огромен. Им написаны не только эпиграфы и послесловия, а нередко и весь текст старинных книг.

А в это время, у северного соседа, все, что происходило подчинялось мнению и действиям дежурного самодержца. Распространялось давление, разумеется, и на типографии. Поэтому в отличие от Украины, их там было всего… две. То, что печатали в Украине – россиян, безусловно, интересовало. Так же, как и все то, что здесь происходило. И чтобы обезопасить Россию от влияния украинских вольнодумцев, с началом 17 века, наши церковно-литературные произведения стали запрещать. Авторов предавали анафеме, а книги сжигали.

Прежде всего, это касалось работ выдающихся украинских государственных деятелей: Петра Могилы, Иоаникия Галятовского и Лазаря Барановича. И единственными, кто преклонил колено перед украинским печатным словом, стали русские старообрядцы. Которые не только читали украинские книги, но и перепечатывали их.

В Москве понимали – остановить влияние свободного слова на империю можно только жесткой цензурой. В первом же цензурированном Акте значилось: «Запретить все книги, которые с великорусскими не схожи». Это касалось не только языка, но и сути, которая в них излагалась.

Валентина БОЧКОВСКАЯ – директор Музея книги и книгопечатания Украины

Например, российский Синод запретил печатать Киево-Печерский «Патерик». Он был запрещен к изданию 60 лет. Почему? Да потому, что эта книга была «отличной и с великорусским языком не схожа».

«Патерик» Петра Могилы был хроникой древнейшего славянского монастыря, составленной еще Нестором Летописцем. Книга учила канонам украинской церкви, по которым жили уважаемые праведники, и преподавала обрядность, которой придерживались наши предки. По велению Москвы все это было переписано.

Валентина БОЧКОВСКАЯ – директор Музея книги и книгопечатания Украины

Общеизвестный факт от которого мы отталкиваемся, вспоминая о начале украинского книгопечатания, связан с именем Ивана Федоровича. Логичный вопрос: «Почему же Федорович, если он Иван Фёдоров?» Но, как оказалось, во Львове, где известный первопечатник открыл свое дело, он подписывался именно так – Федорович. А Фёдоровым – Иван был у московитов. В послесловии к львовскому «Апостолу» (очень биографическому) первопечатник написал «От зависти и злобы был вынужден бежать с родины в неизвестные земли».

Но исследователям, не давал покоя вопрос: «А было в Украине книгопечатания до Федорова?» Ведь на его могильной плите во Львове значится, что он «заброшенное печатание возобновил». И в 1968-м году, когда украинская и российская советские республики готовились отметить 400-т летие печатного дела, украинец Ефим Запаско – подтвердил то, что искали годами. Найденный документ переносил исследователей к 15-му веку (!). Оказалось, что в 1460 году, мещанином Степаном Дропаном, одному из Львовских монастырей была подарена типография. Она стала второй в Европе после печатного дела Иоганна Гуттенберга.

Даже сейчас в древнекиевском и церковнославянском языках можно отыскать элементы протоукраинского языкового наследия – того, которое стало предтечей современного украинского языка. Но даже Валуевский циркуляр, оказался малым злом, по сравнению с борьбой, которая в начале ХХ века развернулась между советским руководством и украинцами, отстаивавшими сохранение национальной идентичности.

Павел Гриценко – доктор филологических наук, директор Института украинского языка НАНУ

Язык это не ребенок, который родился в один день. Украинский имеет сотни неопровержимых дифференцированных признаков, которые четко различает поляк, словак или любой другой славянин, который его услышит. Язык можно использовать в той или иной политической доктрине или борьбе, но насилия он не терпит.

Линия фронта снова коснулась языкового вопроса. Для этого советская власть имела в распоряжении огромный спектр прямых и косвенных средств, способных заставить людей говорить исключительно на русском. Над украинским языком смеялись, называя его «сельским». Неудивительно, что подобное отношение к нашей культуре и языку, множило среди украинцев комплекс неполноценности.

Цинизм достиг апогея, когда под предлогом защиты прав человека в СССР был провозглашен курс на воссоединение языков, народов и культур, путем слияния наций в новую историческую общность людей – советский народ. Прикрываясь интернациональными идеями, власть продолжала вести имперскую языковую политику.

Но случился казус. Для начала большевики решили переименовать свой псевдо «великорусский» язык, лишив его самодержавной приписки «велико» и оставив просто название «русский». Есть самоназвания: «кто?» – «украинец», «француз», «итальянец». Но во всем мире не найдешь более парадоксального примера, когда национальность «русский» и название языка «русский» являются прилагательными, и отвечают на вопрос «какой?»

Во время президентства Виктора Януковича, был поднят вопрос о необходимости принятия Закона «О языках». Хотя не было, и нет оснований говорить, что когда-нибудь русский язык на территории Украины пребывал в упадке или требовал защиты. Вся доказательная база о, якобы, его недостатке на экранах и в украинской прессе – не выдерживала критики.

По статистике, все было наоборот. В Украине сохранялась двуязычие, и на 9-ть русскоязычных, приходилась лишь одна украинская книга. Но угроза крылась в другом – попытках ввести на территории Украины «русский» в качестве второго государственного. На территориях, где коренным испокон веков был украинский язык, и без того превалирующему «русскому» предлагалось предоставить исключительный статус.

Павел Гриценко – доктор филологических наук, директор Института украинского языка НАНУ

Я тогда понял: если Закон будет подписан (а в то время Рада его уже приняла), это будет означать конец этому президенту и этому правительству. Я для себя тогда вывел одну формулу: мы строим не свободную Украину, если позволяем принимать подобные законы. Потому что тогда это будет не демократическая Украина, а малороссийский паханат при кремлевском каганате.

Но саморегулируемая система, которой является украинский язык, оказалась мудрее ученых и политиков, которые говорят, что с ним что-то не так. Он уже более тысячи лет существует, и живет своей жизнью, – подытоживает доктор филологических наук Павел Гриценко.

– В заключение призываю меньше попадать под действие манипуляций. Относительно «старшего» и «младшего» брата, «более» или «менее» развитого языка. Это спекулятивные утверждения. Если мы с вами общаемся, и у нас хватает языкового ресурса, чтобы передать любые мысли и эмоции, это означает лишь одно – украинский язык самодостаточен.

[:ua]

Що про це думають визнані вітчизняні фахівці, які досліджують історію українського друкарства, мови та писемності – у нашому спецматеріалі.

Чи міг раніше хто-небудь уявити, що ціна мовного питання буде такою?

– Ви здивуєтесь, але такі передбачення існували ще у 19 столітті. Мовне питання завжди належало до центральних. З часів російського царя Олексія Михайловича робилося усе щоб пригорнути, поглинути, але не дати розростися українському слову. Та величезна література, величезна книжність, що вже була на теренах України раптово потрапила під заборону.

Існувала вказівка усі видання передавати до російського Синоду. Начебто для виправлення та перевірки. Таким чином тисячі манускриптів, з числа українських пам’яток, просто пропали. Окремі документи ми знаходимо в архівах Росії лише зараз, на початку 21 століття. Що сталося, власне, із оригіналом Конституції Пилипа Орлика.

Йдеться про створений у 1711 році колосальний за своєю значимістю демократичний законодавчий Акт. Написаний староукраїнською мовою з використанням високого юридичного стилю.

У 2008 році, україномовний оригінал Конституції Пилипа Орлика знайшовся. І не де-небудь, а в Російському державному архіві давніх актів. Саме сюди був вивезений і тут зберігається величезний документальний масив історії України. Пік «документальної зачистки» припав на другу половину 19 століття. Коли Росія остаточно привласнила історію Київської Русі і всіляко, зневажаючи мову, щосили намагалася не допустити, аби пам’ять про її значимість проросла на українських землях.

Коли саме українська мова постала самостійною серед мов східного слов’янства?

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Будьмо відвертими і спиратимемось лише на факти. До офіційного прийняття християнства писемність на Русі була. Була книжність. ХІ-ХІІ століття стали періодом надпотужного розвитку писемності. Причому це не якійсь патріотичні фантазії, а це факти. Бо перший митрополит Іларіон пише «Слово про закон и благодать». Воно ж дійшло, воно ж збережене! Написано твір високим стилем, церковнослов’янською (староболгарською – Ред.) мовою, але з масовим вкрапленням місцевих народних елементів.

Але у Російська Федерація переконує, що Русь то Росія, а отже народною мовою у даному випадку слід вважати російську?

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Ніхто нікому не заборонить вважати так, як він хоче. Хтось переконаний у тому, бо так кажуть, хтось з якихось інших міркувань. Але є певна об’єктивність і вона полягає у тому, що віддавна і до сьогодні існує чітка диференціація мовного простору. Я хочу послатися не лише на мовознавчі дослідження українських вчених, а насамперед на мовознавчі об’єктивні дослідження російських вчених. Які твердять, що якщо зводити до єдиного джерела пам’ятки, які створені на теренах Росії та писемні пам’ятки, що створені на теренах сучасної України – вони не будуть 100% ідентичними. І висновок російських вчених звучить так: «Многие явления русского языка невозводимы к древнерусскому единому. Поэтому говорить о единстве народного древнерусского языка – нет основания». Наголошую, це висновки сучасних російських вчених, що давно відомі!

Відомо, що першими перекладачами церковних книг зі староболгарської на слов’янську, були проповідники християнства брати Кирило і Мефодій. Не дарма за однією з версій слов’янами нас охрестили за те, що ми знали святе слово. А німцями, спочатку, образно називали тих, хто святого слова не знав, а отже, вважався «німим». У всіх слов’янських країнах Кирила і Мефодія шанують, як творців слов’янської писемності.

Але у 2013 році, ще до трагічних подій нашого співжиття з північним сусідом, РФ випустила у прокат скандальний фільм «Код Кирила», За теорією авторів, саме Росія була причетна до зародження цивілізації, врятувала кирилицю від хунти більшовиків, і стала монополістом на роздачу алфавітів сусідам.

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Не можна «привласнювати» Кирила. І не можна роздираючи на собі сорочку говорити що, мовляв, Росія єдина, хто захищає «код Кирила». Немає ніякого коду Кирила. Є просто внесок Кирила та Мефодія, як помислодавців у створення азбуки, та ідея наближення святого письма до кожного зі слов’янських народів. Зрештою ця ідея знайшли відгук у нашому Пересопницькому Євангелії, перекладеному староукраїнською мовою, а Росія таких перекладів не знає.

– І ще одне, у фільмі дійсно використані судження багатьох провідних російських вчених. Але у мене так і лящали біля вуха ножиці редактора. Який вирізав потрібні шматочки майже по пів речення і тулив їх туди де йому було вигідно вибудувати месіанську роль Росії у сучасному збереженні православ’я. Воно існуватиме лише там, де релігія, віра та святий храм не будуть використовуватися у боротьбі та породженні ненависті до когось.

У російському фільмі «Код Кирила» багато чого сказано про, нібито, бажання латинізувати українську мову?

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Це ідеї не сьогоденні. Була спроба латинізації у Галичині, коли вона входила до Австро-Угорської імперії, але з того нічого не вийшло. Здавалося б, у чому складність один алфавіт заступити іншим. Але латинізація стала неможливою через глибинні традиції використання у цьому регіоні лише певної азбуки. Сьогодні про це теж не йдеться. Ніхто з серйозних політиків та науковців можливості латинізації не розглядає.

До речі, чи замислювалися ви, чому полякам, білорусам, українцям перекладачі непотрібні, а росіяни цих мов не розуміють. Виявилось, що «російська» збігається у лексиці зі слов’янськими мовами лише на 30%. А ось між білоруською та українською мовами відсоток такого збігу незрівнянно більше. І це не міфотворчість.

Варто зазначити, що росіяни до сфери інтересів яких входить українська мова – прекрасно її розуміють. У 70-ті роки, коли київський журнал «Всесвіт» публікував популярні західні романи, його читала інтелігенція всього Радянського Союзу. І ніякого мовного бар’єру не було.

– А зараз цей бар’єр є. І він не лінгвістичний, а ментальний. Адже мова, це не лише спосіб комунікації. Це спосіб світосприйняття. Людина бачить світ не очима, а своїми поняттями, що виливаються у слово.

Культурне життя українського та російського народів, – каже Валентина Бочковська, від початку було принципово різним. На українських теренах засновником друкарні могла бути приватна особа, Нести у світ друковане слово міг будь-який монастир, церковні братства та єзуїтські колегіуми, адже Україна завжди була багатоконфесійною. Спектр видавничої літератури, з обов’язковими елементами української мови, був величезний. Нею написані не лише епіграфи та післямови, а нерідко й увесь текст стародруків.

– В цей час, у північного сусіда, все, що відбувалось підпорядковувалось думці та діям чергового самодержця. Поширювався тиск і на друкарні. Тому на відміну від України, їх там було аж… дві. Те, що друкували в Україні – росіян, безумовно, цікавило. Так само, як і все те, що тут відбувалося. І щоб убезпечити Росію від впливу українських вільнодумців, з початком 17 століття, наші церковно-літературні твори стали забороняти. Авторів піддавали анафемі, а книги палити.

Перш за все, це стосувалося праць видатних українських державних діячів: Петра Могили, Іоаникія Галятовського та Лазаря Барановича. І єдиними, хто схилив коліно перед українським друкованим словом, стали російські старообрядці. Які не лише читали українські книжки, а й передруковували.

У Москві розуміли – зупинити вплив вільного слова на імперію можна лише жорсткою цензурою. У першому ж цензурованому Акті значилося: «Заборонити всі книги, що з великоруським не подібні». Це стосувалося не лише мови, а й суті, яка в них викладалася.

Валентина БОЧКОВСЬКА – директор Музею книги і друкарства України

– Наприклад, російський Синод заборонив друкувати Києво-Печерський «Патерик». Він був заборонений до видання 60 років. Чому? Та тому, що ця книга була «відмінною і з великоруською мовою не схожа».

«Патерик» Петра Могили був хронікою найдавнішого слов’янського монастиря, складеною ще Нестором Літописцем. Книга навчала канонам української церкви, за якими жили шановані праведники, і викладала обрядовість, якої дотримувалися наші предки. За велінням Москви все це було переписано.

Валентина БОЧКОВСЬКА – директор Музею книги і друкарства України

– Загальновідомий факт від якого ми відштовхуємось, згадуючи про початок українського книгодрукування, пов’язаний з ім’ям Івана Федоровича. Логічне запитання: «Чому ж Федорович, якщо він Іван Федоров?» Але, як виявилося, у Львові, де відомий першодрукар відкрив свою справу, він підписувався саме так – Федорович. А Фёдоровым – Іван був у московитів. У післямові до львівського «Апостола» (дуже біографічного) першодрукар написав «Від заздрості і злоби був змушений тікати з батьківщини в невідомі землі».

Але дослідникам, не давало спокою питання: «А було в Україні книгодрукування до Федорова?» Адже на його могильній плиті у Львові значиться, що він «занедбане друкарство одновив». І у 1968-му році, коли українська та російська радянські республіки готувалися відзначити 400-т річчя друкарської справи, українець Юхим Запаско – підтвердив те, що шукали роками. Знайдений документ відносив дослідників до 15-го століття (!). Виявилося, що в 1460-му році, міщанином Степаном Дропаном, одному з Львівських монастирів була подарована друкарня. Вона вважається другою в Європі після друкарської справи Йогана Гуттенберга.

Навіть зараз у давньокиївській та церковнослов’янській мовах можна відшукати елементи протоукраїнської мовної спадщини – того, що стало предтечею сучасної української мови. Але навіть Валуєвський циркуляр, здався малим злом, в порівнянні з боротьбою, яка на початку ХХ століття розгорнулася між радянським керівництвом та українцями, що відстоювали збереження національної ідентичності.

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Мова не дитина, яка народилася в один день. Українська має сотні неспростовних диференційованих ознак, які чітко розрізняє поляк, словак або будь-який інший слов’янин, який її почує. Мову можна використати у тій чи іншій політичній доктрині чи боротьбі, але насильства вона не терпить.

Лінія фронту знову пройшла крізь мовне питання. Для цього радянська влада отримала величезний спектр прямих і непрямих засобів, змусити людей говорити виключно російською. Над українською мовою насміхалися, називаючи її «селянською». Не дивно, що десятиліття подібного ставлення до нашої культури та мови, виховали у лавах українців комплекс меншовартості.

Цинізм сягнув апогею, коли під приводом захисту прав людини у СРСР був проголошений курс на воз’єднання мов, народів та культур, шляхом злиття націй у нову історичну спільність людей – радянський народ, Прикриваючись інтернаціональними ідеями, влада продовжувала запроваджувати імперську мовну політику.

Але трапився казус. Для початку більшовики вирішили перейменувати свою псевдо «великоруську» мову, позбавивши її самодержавної дописки «велико» та залишивши просто назву «руська». Тобто є самоназви: «хто?» – «українець», «француз», «італієць». Але в усьому світі не знайдеш більш парадоксального прикладу, коли національність «руський» та назва мови «руська» є прикметниками, і відповідають на питання «який?»

За президентства Віктора Януковича, було піднято питання щодо необхідності прийняття Закону «Про мови». Хоча не було і немає підстав говорити, що коли-небудь російська на території України була у занепаді чи вимагала захисту. Уся доказова база про нібито її нестачу на екранах та в українській пресі – не витримувала критики.

Згідно статисти, все було навпаки. В Україні зберігалася двомовність, і на 9-ть російськомовних, припадала лише одна українська книга. Але загроза крилася в іншому – намаганнях ввести на території України російську у якості другої державної. У землях, де корінним споконвіку була «українська», і без того превалюючій російській мові пропонувалося надати винятковий статус.

Павло ГРИЦЕНКО – доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАНУ

– Я тоді зрозумів: якщо закон буде підписано (а на той час Рада його вже ухвалила), це означатиме кінець цьому Президенту і цьому уряду. Я для себе тоді вивів одну формулу: ми будуємо не вільну Україну, якщо дозволяємо ухвалювати подібні закони. Бо тоді це буде не демократична Україна, а малоросійський паханат при кремлівському каганаті.

Але саморегульована система, якою є українська мова, виявилася мудрішою за вчених і політиків, які говорять, що з нею щось не так. Вона вже більше тисячі років існує, і живе своїм життям, – підсумовує доктор філологічних наук Павло ГРИЦЕНКО.

– Насамкінець закликаю менше піддаватися впливу маніпуляцій. Щодо «старшого» і «молодшого» брата, «більш» чи «менш» розвиненої мови. Це спекулятивні твердження. Якщо ми з вами спілкуємось і у нас вистачає мовного ресурсу, щоб передати будь які думки та емоції, це означає лише одне – українська мова розвинута і самодостатня.

[:]