У поетичній дуелі Президентів Владіміра Путіна і Петра Порошенка малопоміченими лишилося кілька прикметних фактів. Український Президент процитував російського Міхаіла Лєрмонтова доречно і в тему. «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ» було сказано за лічені години до набуття Україною безвізу. За кілька днів російський президент давав відповідь, що скидалася на рефлексії хворобливої людини: про що б не йшлося, а Україна йому – свербить! Схоже, таки штрикнув Петро Порошенко словом йому в печінку…
І України не було, коли писав Лєрмонтов, а була Росія. І нікуди він з неї не виїжджав. І сьогодні в Європі «голубих мундіров» більше, ніж у самій Росії, то ж, мовляв, Порошенку треба їх остерігатися. Такий словесний пластилін виліпив Владімір Путін. А потім ще й Шевченка згадав, пересмикнувши цитату: «Доборолась Украина до самого края и хуже ляхов распинают ее собственные дети”. Не читав Путін нашого Кобзаря ні в перекладі на російську, ні в оригіналі. А може, відпала охота, коли дійшов до: «раби, подножки, грязь Москви»? До слова, в поезії Тараса Шевченка немає слова «росіянин», у часи Лєрмонтова не чули про таких в Україні, тільки москалі і Московія.
Але поговоримо про інше. По-перше, Владімір Путін почав свою відповідь із зізнання, що не бачив виступу Петра Порошенка. Пригадуєте, «нє чітал, но осуджаю»? Почув дзвін та не зрозумів по кому він? По-друге, знавець російської поезії Путін вважає, що Лєрмонтов «написал эти стихи в 1841 или 42-м году». Насправді, в «42-м году» поета вже не було. Він загинув влітку 1841 року на дуелі, незадовго після написаного «Прощай, невмивана Росіє»… Та найприкметніше тут третє. Путін ставить під сумнів авторство вірша: «Лермонтов – если это был он». Нечувана зухвалість фельдфебеля, що аргументує правильність написання слова: «люміній»!
Дійсно, деякі російські дослідники сумніваються чи писав Лєрмонтов такого вірша. Мовляв, автограф не зберігся, а поезія подібного змісту йому не властива. Тут Владімір Путін знову скотився до славнозвісного «одна баба сказала». Ніхто у Лєрмонтова вірш не відібрав і не відбере, але Путіну захотілося «поумнічать». Хоча, напевне, якщо завтра він скаже «люміній», то вся Росія слухняно повторить.
І російського президента, і тих, хто не визнає за Лєрмонтовим авторства «невмиваної Росії», легко зрозуміти. Їм більше до серця співець «устоєв самодєржавія»: «Мы повинуемся покорно// И верим нашему Царю». Або: «Смирись черкес! И Запад, и Восток! Быть может, скоро твой разделят рок. Настанет час и скажешь сам надменно: Пускай я раб, но раб царя Вселенной». Зрозуміло, що ось такий Лєрмонтов у дусі путінського часу їм найрідніший!
Але ж і тут бачимо Путіна, як дезорієнтовану особистість. Двічі восени, у 2015 і 2016 роках, він зустрічався з учителями, кожного разу цитував улюбленого Лєрмонтова (про інших поетів не чув?) і обов’язково пояснював, що навіть «прощаючись із невмиваною Росією», поет ставав на її захист. Мовляв, він любив країну, «может быть, больше, чем те, кто всё время восхваляли царя и всякого рода начальство». І, звичайно, тоді Путін не ставив під сумнів авторство цитованих рядків.
Якщо зможете, прослухайте-перегляньте чудовий путінський пасаж про поезію Лєрмонтова на зустрічі з учителями у жовтні минулого року, вдивіться в обличчя керманича Росії. Путін незламно-незворушний, він почувається «сінємундирним» паном перед відданими рабами. Російський президент сказав, що, читаючи поета, потрапляє в «інший красивий світ». У який? Думаю, то безкінечний світ країни «рабів і панів», все тієї ж «невмиваної Росії», де правлять знайомі «мундири» і де народ, як і раніше, їм відданий. Главгосподін Путін, ніби вказував «вільним учителям», що їхнє справжнє місце під шкільною партою. Тонко, по-лєрмонтовськи, він підштовхував «рабів» до гордості за себе – «царя Всесвіту!».
Засуджуючи абстрактне рабство, в Росії, завжди його любили, вважали підле лакейство особливим патріотизмом. Усвідомлене рабство було рідним і батьківським, за нього «героїчно» гинули, заганяючи під царський батіг вільні народи. Саме з таким проявом рабсько-лакейського патріотизму ми стикнулися сьогодні в Росії, його бацили розвіяно над Кримом і Донбасом.
Потяг Владіміра Путіна до поетичного і прекрасного варто підтримати. Дивись, по-новому подивиться і на те, що «Чудь начудила да Меря намеряла», а можливо, навіть, прийме, як керівництво до дії: «Товарищь москаль, на Украину шуток не скаль».
Володимир ЗЕМЛЯНИЙ, письменник і журналіст, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола в галузі публіцистики
