[:ua]Приховані істини у кінокартинах про Черчилля[:]

[:ua]

Переконаний, що кількість українських громадян, які міняють у власній голові дату початку ІІ світової війни з 22 червня 1941 року на 1 вересня 1939 з року в рік збільшується. Частина з них навіть щось знає про участь у розв’язанні цієї війни СРСР – країни, у якій вони, або їхні батьки, «мирно» жили та будували світле майбутнє. Однак навіть серед просвітлених правдою мало хто замислювався чим жив світ ось ці два роки – з 1939 по 1941, поки німецькі нацисти не напали на своїх союзників російських «інтернаціоналістів».

І ось, ніби намагаючись заповнити прогалину у історичних знаннях українців, світовий кінематограф створив кілька пізнавальних історичних фільмів, що знайомлять з трагічними подіями, які розгорталися у Європі. Саме у той час, коли СРСР «мирно» окупував Польщу, прибалтійські країни та був вигнаний з Ліги Націй за агресію проти Фінляндії.

Десь всередині  2017-го ми стали свідками роботи Крістофера Нолана під назвою «Дюнкерк». Фільм показав відступ британців у 1940 році. Тривалість картини 2 години, бюджет – 100 млн доларів.

За кілька місяців до «Дюнкерка» на екрани кінотеатрів вийшов фільм Джонатана Теплицького «Черчилль» тривалістю 1година 50 хв та бюджетом у 10 млн доларів. Картина розповідала про наступальні дії Великобританії у червні 1944 року.

Й нарешті, під завісу 2017-го, світ побачив попередньо розрекламований 125 хвилинний фільм Джо Райта «Темні часи» з бюджетом 30 млн доларів. Історія про перший і вирішальний крок Вінстона Черчілля на посаді прем’єр-міністра Великобританії у травні 1940 року – всупереч тиску і страху інших політиків Черчилль відмовляється йти на угоду з Гітлером за посередництва італійського диктатора Муссоліні, й демонструє волю вести бій.

Відомий режисер Сергій Параджанов свого часу сказав, що основою режисури він вважає життя: «Якщо ви вмієте фіксувати життя, вмієте спостерігати і, знайшовши у світі істину, можете її філософськи узагальнити – це і є режисура». Не знаю наскільки таке розуміння збігається з класичним розумінням режисури, але будь-який фільм мав би містити у собі філософське узагальнення істини, яку людина почерпнула з життя. І я погоджуюсь саме з таким розумінням, принаймні, воно мені близьке.

Поява будь-якого, більш-менш пристойного фільму завжди супроводжується відгуками глядачів та рецензіями кінокритиків. Мені так само важко сказати, наскільки ці відгуки і рецензії намагаються оцінити картину на предмет якості філософського узагальнення істини, але англосаксонська культура прекрасна тим, що навіть, поряд з істиною, котру намагався відобразити режисер ( і у нього, можливо, це вийшло не зовсім добре), завжди є кілька істин, що прикрашають фільм філософією.

Ці істини не завжди філософськи узагальнені, вони не завжди входять у плани творців фільму. Але вони є, передаються одним або кількома епізодами і слов’янське око їх, як правило, не бачить.

Мета цього тексту – зупинитися на двох коротких епізодах двох фільмів про Вінстона Черчилля. Зупинитися для того, аби показати істину, яку навряд чи хотіли показати режисери, і тим більше не побачили глядачі чи кінокритики, але ця істина є і вона дуже важлива.

Перший епізод з картини «Черчилль». Його суть можна передати як суперечку між кількома генералами та прем’єр-міністром Великобританії з приводу висадки морського десанту на північне узбережжя Франції.  Черчилль, спираючись на власний досвід армійського керівництва за часів Першої світової, відчайдушно намагається переконати короля і американських генералів ретельно продумати кожен тактичний хід майбутньої висадки в Нормандії або навіть відкласти її, щоб краще підготуватися.

Незважаючи на вартість однієї хвилини фільму близько 100 тис доларів режисер Джонатан Теплицький включає в епізод молитву Черчилля. Усамітнений політик  протягом майже 2 хвилин просить Бога непогоди з метою відтермінування військової операції: «Господи, Боже мій, прошу тебе, нехай завтра піде дощ,справжня злива, нехай небеса розверзнуться і над Ла-Маншем розгорнеться справжня буря, нехай блискають блискавки та грім гримить на всю округу, нехай ураган спаде на берег та підніме у повітря пісок, нехай на море піднімуться величезні хвилі розміром з гору, нехай духи з морських глибин вийдуть назовні, хай вони відмінять операцію, нехай збережеться життя молодих моряків».

Аргументи військових генералів подаються дуже стисло, як відчуття про необхідність діяти саме зараз, незважаючи на недостатню підготовленість, оскільки в житті є періоди, коли людина зобов’язана діяти. Початком дій є ясна погода, яка дасть можливість використати всі можливі військові ресурси.

Бог не почув слів Черчилля і дав ясне небо. Так був відкритий другий фронт.

Філософське узагальнення істини полягає у тому, що Бог не чує наших слів, скільки б ми з ним не розмовляли. Бог відчуває нас. Відчуває наші наміри. Якщо вони співпадають з його намірами – він сприяє. Його сприяння зовсім не означає здобуття утилітарних вигод чи навіть збереження життя. Тому Бог не почув слів англійського політика і його молитви, він відчув почуття обов’язку британських та американських військових.

Для того щоб помітити верховенство почуттів/відчуттів над словом (молитвою) не потрібно бути ані дипломованим науковцем-філософом, ані кінокритиком. Для цього достатньо тверезо і об’єктивно подивитися на українські події січня-лютого 2014.

Наступний епізод прихованої істини відтворений у фільмі Джо Райта «Темні часи». Король Великобританії власною персоною з’являється серед ночі в апартаменти Черчилля для того, аби підтримати його у намаганні чинити військовий опір Німеччині і просить його поговорити з простолюдинами. Більшість глядачів схильні вважати похід Черчилля до Лондонської підземки як спробу переконатися у здатності громадян чинити військовий опір. Але це не повна картина мотивацій і не головна причина поїздки у метро.  Спілкування з простолюдинами є внутрішньою потребою і важливою складовою життя духовної людини. Ця потреба витікає з потреби відчути Бога. Людина, яка перебуває у комфортних парникових умовах втрачає здатність відчувати. Король і прем’єр-міністр належали саме до таких, «парникових», людей. І вони це розуміли. Промова Черчилля в парламенті лише озвучена ним. Насправді це не його слова. Власне, у цьому і полягає сенс демократії – періодично звертатися до основи соціальної піраміди з метою відчути.

До сьогоднішнього дня людство знаходиться у парадигмі духовності як віри. Хоча духовність є відчуттям Бога, а не вірою у нього. Така парадигма духовності вимагає щохвилинної психічної напруги протягом усього свідомого життя. До речі, саме таким було життя значної кількості європейців ще умовних сто років тому. Така парадигма вимагає діяльності і позиції, а не слів (молитви) та споглядання.

Переконаний, що наше майбутнє абсолютно залежить від розуміння духовності.

[:]