Для більшовиків, після утвердження радянської влади в Україні, не було таємницею, що їхні позиції в республіці дуже слабкі. Реальної підтримки ані серед селянства, ані у робітничому середовищі, тим більше серед пересічних міських обивателів, нова влада не мала.
Об этом свидетельствует и один из отчетов екатеринославских чекистов Центру, датированный 1922-м годом.
«Продовольствия нет, и взять неоткуда. Настроение служащих ряда учреждений – сплошное недовольство. По поводу отношения рабочих к Компартии, то оно безразличное. Они вообще перестали интересоваться политикой и осуждают Власть Советов. Мол, она довела их до голода и нищеты. На коммунистов смотрят с улыбкой и указывают на них, как на советских буржуев. А Ленина и Троцкого называют царьками, засевшими в Кремле».
Непринятие значительной частью украинского общества большевистской диктатуры требовало от ЦК РКП (б) проведения взвешенной кадровой и национальной политики в республике.
Лариса Якубова – доктор исторических наук, завотделом Института истории Украины НАНУ.
– «Большевики поняли, что не использовав потенциал революционного украинского движения (ряд событий, связанных с национально-освободительной борьбой украинского народа в 1917-1921 годах, – Ред.) закрепиться здесь будет невозможно. Для того, чтобы удерживать возмущенные революционными событиями части российской империи, следовало создать программу, которая будет воспринята на местах. Или, по крайней мере, не вызывала бы сопротивления в виде махновского движения, или рейдов остальных батек и их формирований, каждое из которых, на местах было альтернативной властью.
Такой платформой стала политика так называемой коренизации. На фоне провозглашенного военного коммунизма, остановить массовое вооруженное сопротивление большевистской власти, могло лишь обещание, что национальные образования будут существовать».
В апреле 1923 года, в Москве, на XII съезде РКП (б) программа проведения коренизации была принята. Она предусматривала привлечение представителей коренного населения советских республик и автономий к местному руководству, и оказание поддержки национальным языкам.
Однако, основное чего Москва добивалась, применив политику коренизации, это создание лояльной прокоммунистической местной элиты.
Статистику диспропорций в Компартии Украины в средине 1920-х годов, в свое время привел профессор Гарвардского университета (США) Сергей Плохий.
– при наличии в Украине 10% россиян их в Компартии насчитывалось абсолютное большинство – 53%. А украинцы, которые составляли 80% населения страны, в партии занимали около 20% от общего количества.
Вы удивитесь, но первые меры большевистской украинизации предусматривали расширение применения украинского языка. Особенно в партии и правительственных учреждениях. Поэтому повсюду были открыты специальные курсы по его изучению.
В 1927 году на украинском языке велось 70% правительственных дел. Однако попытки деятелей КП (б)У привлечь к руководству УССР этнических украинцев, каждый раз наталкивались на сопротивление Кремля.
Слева направо: Лазар Каганович, Иосиф Сталин, Павел Постышев и Климент Ворошилов, январь 1934 года. Кагановича и Постышева Служба безопасности Украины 2010-го признала непосредственно виновниками Голодомора 1932-1933 годов, который стал геноцидом украинского народа.
Новая прокоммунистическая элита во главе с бывшим членом Украинской Центральной Рады Александром Шумским, требовала более жесткой позиции по украинизации. Известно, что он хотел убрать с должности первого секретаря ЦК КП (б) У, сталинского протеже Лазаря Кагановича – уроженца Украины, еврея по происхождению, которому трудно давался украинский язык. Вместо него он предлагал кандидатуру этнического украинца Власа Чубаря, главу украинского правительства.
Александр Шумской
Также Шумский настаивал, чтобы Сталин способствовал языковой украинизации рабочих промышленных предприятий. Однако большевики не хотели отталкивать пророссийский, слишком русифицированный рабочий класс языковой политикой.
Сталин отказался снять Кагановича, заявив, что это предложение несвоевременное, и отказал в украинизации рабочего класса.
«Пролетариат не может быть украинизирован сверху. Российские рабочие массы нельзя принуждать к отказу от русского языка, русской культуры, и принятию украинского языка и культуры», – писал Сталин украинскому Политбюро в апреле 1926 года.
Полный идеалистических ожиданий, национал-коммунист Николай Хвылевой, разочарованный несоответствием между теорией и практикой большевиков в национальном вопросе, свое желание отдалить украинскую культуру от русской и идти своим путем, изложил в своем лозунге «Прочь от Москвы!».
Сталин критически отнесся к этому призыву. «В то время, когда западноевропейские пролетарии и их коммунистические партии полны симпатии к Москве, как цитадели международного коммунистического движения и ленинизма, с симпатией всматриваются во флаг, развевающийся над Москвой, украинский коммунист Хвылевой не может сказать в пользу Москвы ничего, кроме как учить украинских деятелей бежать от Москвы… как можно скорее», – писал Сталин.
Однако повсеместное внедрение украинского языка дало неожиданные результаты:
– Более чем на 20% увеличилось количество украинцев в государственных учреждениях;
– В 1932 году 95% всех газет издавались на украинском языке.
Кампания украинизации охватила все сферы жизни советской Украины. Больше всего она повлияла на образование. Впечатляющие успехи были достигнуты в ликвидации неграмотности.
Лоббистом украинизации системы образования, стал председатель комиссариата образования Николай Скрипник. Благодаря его умению убеждать и ораторским способностям, украинизацию стали воспринимать, как важное государственное дело и в партийных кругах, и среди различных слоев населения.
“Пионер большевизма в Украине тов. Н.А. Скрипник вместе с другими пионерами”. Кадр из “Универсального журнала”. 1929 год
Москва же терпела, пока Николай Скрипник, на волне украинизации, не вздумал выступить с идеей присоединения к Украине заселенных преимущественно украинцами земель Кубани, Курской, Воронежской, Саратовской областей и Ставропольского края Российской Федерации.
Для властной кремлевской верхушки это стало шоком. Ведь там были убеждены, что на подобные аппетиты имеют право только в Москве. А когда в Украине началась принудительная коллективизация и украинское сельское население противопоставило ей отчаянное сопротивление, Москва окончательно поняла, что внутренняя политика Скрипника не стала желанным орудием лояльности к власти. Таким, на которое рассчитывали Сталин и его окружение.
Николая Скрипника обвинили в национал-уклонизме, уволили с работы и требовали публичного раскаяния. Первые крепкие ростки украинизации начали увядать. Набирали обороты маховик репрессий. Было все более очевидно, что в федерации республик Советского Союза, Украине не позволят развиваться, как полноправному образованию с приоритетами в сфере языка, литературы, культуры.
Особенно Скрипника подкосило самоубийство украинского поэта и прозаика Николая Хвылевого, которое тот совершил в мае 1933 года. Гений послереволюционной украинской литературы убедился в искусственности предложенных украинцам методов, и не захотел подчиняться большевистскому режиму.
Именно в 1933 году, инициированную большевиками «украинизацию» окончательно свернули. Руководителем компартии Украины назначили Павла Постышева. 10 января 2010 года по решению Апелляционного суда Киева, он признан одним из организаторов Голодомора 1932-1933 годов.
Большинство украинцев, особенно представители интеллектуальной элиты, которые поверили большевистским обещаниям, были в очередной раз обмануты. Стремление украинских коммунистов украинизировать республиканскую властную вертикаль, а вместе с ней культуру, литературу и образование, сначала стало поводом для их обвинения в якобы националистических уклонениях, а позже и причиной для репрессий.
Под лозунгом «угрозы» единству Советского Союза, начались притеснения украинской культуры. Из библиотек были изъяты выдающиеся произведения украинской исторической науки и литературы, запрещены сотни украинских пьес и закрыты сотни украинских театров. Музейным сотрудникам и историкам не разрешалось касаться тем истории казачества. И при любой возможности апологеты Кремля издевались над национальной теорией самобытности Украины.
И еще долгие десятилетия, под видом интернационализма, пролетарской солидарности и дружбы народов, перед нами искусственно превозносились аспекты русской культуры и ведущей роли России в СССР.
[:ua]Про це свідчить і один зі звітів катеринославських чекістів Центру, датований 1922-м роком.
«Продовольства нема, й узяти немає звідки. Настрій службовців ряду установ – суцільне невдоволення. Щодо ставлення робітників до Компартії, то воно байдуже. Вони взагалі перестали цікавитися політикою та засуджують Владу Рад. Мовляв, вона довела їх до голоду і злиднів. На комуністів дивляться з усмішкою і вказують на них, як на радянських буржуїв, а Леніна і Троцького називають царьками, що засіли в Кремлі».
Неприйняття значною частиною українського суспільства більшовицької диктатури вимагало від ЦК РКП (б) проведення зваженої кадрової та національної політики в республіці.
Лариса Якубова – доктор історичних наук, заввідділом Інституту історії України НАН України.
– «Більшовики зрозуміли, що не використавши потенціал революційного українського руху (низка подій, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 роках,– Ред.) закріпитися тут буде неможливо. Для того, щоб утримувати збурені революційними подіями частини російської імперії, треба було висунути програму, що мала бути вітально зустрінута на місцях. Або, принаймні, не викликала би спротиву у вигляді махновського руху, чи рейдів решти батьок та їхніх формувань, кожне з яких, на місці було владою.
Такою платформою стала політика так званої коренізації. На тлі проголошеного військового комунізму, зупинити масовий військовий опір більшовицькій владі, могла лише обіцянка, що національні утворення існуватимуть».
У квітні 1923 року, в Москві, на ХІІ з’їзді РКП(б) програма проведення коренізаціі була прийнята. Вона передбачала залучення представників корінного населення радянських республік і автономій до місцевого керівництва, та надання підтримки національним мовам.
Проте, найголовніше чого Москва намагалася застосувавши політику коренізації, було створення лояльної прокомуністичної місцевої еліти.
Статистику диспропорцій у Компартії України, станом на середину 1920-х років, свого часу навів професор Гарвардського університету (США) Сергій Плохій:
– при наявності в Україні 10% росіян їх у Компартії налічувалась абсолютна більшість – 53%. А українці, що становили 80% населення країни, у партії займали близько 20 % від загальної кількості.
Ви здивуєтесь, але перші заходи більшовицької українізації передбачали розширення вживання української мови. Особливо у партії та урядових установах. Тому повсюди були відкриті спеціальні курси з її вивчення.
У 1927 році українською мовою велося 70% урядових справ. Однак спроби діячів КП(б)У привернути до керівництва УРСР етнічних українців, щоразу наштовхувалися на запеклий опір Кремля.
Зліва направо: Лазар Каганович, Йосип Сталін, Павло Постишев і Климент Ворошилов, січень 1934 року. Кагановича й Постишева Служба безпеки України 2010-го визнала безпосередніми винуватцями Голодомору 1932–1933 років, що став геноцидом українського народу
Нова прокомуністична еліта на чолі з колишнім членом Української Центральної Ради Олександром Шумським, вимагала більш жорсткої позиції щодо українізації. Відомо, що він хотів прибрати з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, сталінського протеже Лазаря Кагановича – уродженця України, єврея за походженням, якому важко давалася українська мова. А замість нього він пропонував кандидатуру етнічного українця Власа Чубаря, голову українського Уряду.
Олександр Шумський
Також Шумський наполягав, щоб Сталін сприяв мовній українізації робітників промислових підприємств. Проте більшовики не хотіли відштовхувати проросійський, надто зрусифікований робітничий клас мовною політикою.
Сталін відмовився зняти Кагановича, заявивши, що ця пропозиція несвоєчасна, та відмовив в українізації робітничого класу.
«Пролетаріат не може бути українізований згори. Російські робітничі маси не можна примушувати до відмови від російської мови й російської культури, та прийняття української мови й культури», – писав Сталін до українського Політбюро у квітні 1926 року.
Сповнений ідеалістичних сподівань, націонал-комуніст Микола Хвильовий, розчарований невідповідністю між теорією та практикою більшовиків у національному питанні, своє бажання віддалити українську культуру від російської та йти власним шляхом, висловив у своєму гаслі «Геть від Москви!».
Сталін критично поставився до цього заклику. «У той час, коли західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії сповнені симпатії до Москви, як цитаделі міжнародного комуністичного руху та ленінізму, із симпатією вдивляються у прапор, що майоріє над Москвою, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь Москви нічого, окрім як повчати українських діячів тікати від Москви… якомога швидше», – писав Сталін.
Однак повсюдне впровадження української мови дало неочікувані результати:
– Більш ніж на 20% збільшилась кількість українців у державних установах;
– У 1932 році 95% всіх газет видавалися українською мовою.
Кампанія українізації охопила усі сфери життя радянської України. Найбільше вона вплинула на освіту. Вражаючих успіхів було досягнуто у ліквідації неписьменності.
Лобістом українізації системи освіти, став голова комісаріату освіти Микола Скрипник. Завдяки його переконанням та ораторським здібностям, українізацію стали сприймати, як важливу державну справу і в партійних колах, і серед різних верств населення.
«Піонер більшовизму в Україні тов. М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «Універсального журналу». 1929 рік
Москва ж терпіла, аж поки Микола Скрипник, на хвилі українізації, не надумав виступити з ідеєю приєднання до України заселених переважно українцями земель Кубані, Курської, Воронезької, Саратовської областей та Ставропольського краю Російської Федерації.
Для владної кремлівської верхівки це стало шоком. Адже там були свято переконані, що на подібні апетити мають право лише у Москві. А коли в Україні розпочалася примусова колективізація і українське селянство протиставило їй опір, Москва остаточно зрозуміла, що внутрішня політика Скрипника не стала бажаним знаряддям лояльності до влади. Таким, на яке розраховували Сталін та його оточення.
Миколу Скрипника звинуватили в націонал-ухильництві, звільнили з роботи та вимагали публічного каяття. Перші міцні паростки українізації почалася згортатися. Набирали обертів репресії. Дедалі ставало очевидним, що у федерації республік Радянського Союзу, Україні не дозволять розвиватися, як повноправному утворенню з пріоритетами у сфері мови, літератури, культури.
Особливо Скрипника підкосило самогубство українського поета та прозаїка Миколи Хвильового, яке той вчинив у травні 1933 року. Геній післяреволюційної української літератури переконався у штучності запропонованих українству методів, і не захотів коритись більшовицькому режиму.
Саме у 1933 році, ініційовану більшовиками «українізацію» було остаточно згорнуто. Керівником компартії України призначили Павла Постишева. 10 січня 2010 року за рішенням Апеляційного суду міста Києва, його визнано одним із організаторів Голодомору 1932-1933 років в Україні.
Більшість українців, особливо представники інтелектуальної еліти, що повірили більшовицьким намірам, були вкотре обмануті. Прагнення українських комуністів українізувати республіканську владну вертикаль, а разом з нею культуру, літературу та освіту, стало спочатку приводом для їхнього звинувачення у нібито націоналістичних ухилах, а пізніше і причиною репресій.
Під гаслом «загрози» єдності Радянському Союзу, розпочалися утиски української культури. З бібліотек були вилучені видатні твори української історичної науки та літератури, заборонені сотні українських п’єс та закриті сотні українських театрів. Музейним працівникам та історикам не дозволялося опрацьовувати історію козаччини. І при будь-якій нагоді апологети Кремля знущалися з національної теорії про самобутність України.
Натомість, ще довгі десятиліття, під виглядом інтернаціоналізму пролетарської солідарності та дружби народів, перед нами штучно звеличувалися усі аспекти російської культури та провідної ролі Росії у СРСР.
[:]
