Перше літо в умовах окупації я провела ще в Криму.
На пляжі в Алушті спостерігала ситуацію, яка дала глибоке усвідомлення, на що саме Росія перетворила мій рідний Крим. Жінка мовчки проносила тацю з кримськотатарською пахлавою. До неї підбіг хлопчик років восьми й запитав, що вона таке смачне продає. «А ето, мальчік, хворост в мєду», — відповіла жінка. В той момент я не знайшла жодного слова для коментарю і потім переповіла всім своїм родичам цю обурливу історію. Батько розказав, що коли вони з мамою наприкінці 80-х років минулого століття шукали дім, аби переїхати в Крим із місць депортації, то почали пошуки з Бахчисараю. Їх там теж пригощали «южноруськімі пірожкамі». То виявилися чебуреки. Майже.
Тоді, у 2014-му, мені здавалося, що хтось щось має зробити, аби відновити справедливість і повернути мій Крим. У 2020-му я розумію, що це переважно справа України й українського суспільства.
Світ не обертається навколо нас. Світ стає дедалі прагматичнішим, країни — більш орієнтованими на внутрішні виклики, а політики — більш популістичними. Дискредитована система міжнародної безпеки, криза лібералізму й ідентичностей, пандемія коронавірусу та багато інших чинників, що трансформують глобальну відкритість до більшої «закритості», а відповідно — й відсторонення від проблем інших.
Ми маємо глибоко усвідомити той факт, що найбільш зацікавленою стороною у боротьбі за Крим є Україна. Найменш — Росія. Злочинець завжди хоче приховати свій злочин. Тому будь-які українські або міжнародні ініціативи й активності, спрямовані на порушення російського режиму зручної «правди» та «тиші», наражаються на репресивну відповідь, пошук «екстремістів», «фашистів», «терористів» і «шпигунів», риторику «кримнаш» та чергове «люб’язне» запрошення до Криму.
При цьому за всі шість років окупації жодну повноцінну міжнародну моніторингову місію Росія так і не впустила. Майже скандалом завершилася робота спеціальної ad hoc місії генсека Ради Європи на чолі з послом Жераром Штудманом, який 2016 року заїхав на півострів. Кримська «шоу-програма» зустрічей була ретельно підготовлена і супроводжувана ФСБ. Доповідь Штудмана, якої, зрештою, не опублікували, по суті й змістом дуже відрізнялася від даних, що надавали провідні правозахисні організації, а її текст без слів «окупація» або «анексія» спотворював контекст подій і умов реального життя громадян України в Криму.
Зрештою, сама Рада Європи, як і інші міжнародні організації, демонструє слабку спроможність протистояти гібридним загрозам демократії, забезпечити дотримання високих стандартів прав людини та міжнародного права.
«Український тест» для Європи і світу свідчить, що агресію необхідно припиняти зразу, не чекаючи її географічного поширення. Інакше доведеться мати справу з припиненням повномасштабної війни та агресивною і малопрогнозованою поведінкою новітнього завойовника, який здобув нові території і вже не може й не хоче повернутися в цивілізований світ.
Повернути РФ до правил дотримання міжнародного права можна лише консолідацією зусиль і примусом. Але вони, на жаль, не можуть базуватися лише на політико-дипломатичних аргументах. Це має бути серйозний політичний, військовий і економічний тиск, який не дає можливості вибору.
Дуже складно боротися з брутальністю делікатними сучасними політико-дипломатичними методами, що базуються на «співмірній» реакції, на послідовних кроках з поступовим посиленням тиску. Коли є брутальність — компроміси і збереження обличчя майже неможливі.
Чим сьогодні є Крим?
Будь-хто, заїхавши на півострів, побачить ті самі прекрасні гори, море й ліси. Навіть побачить будівництво інфраструктури: дороги, в’язниці, військові бази, садочки, новий аеропорт і апофеоз «возз’єднання» — Керченський міст. За всіма цими потьомкінськими селами — інша реальність, прихована. Та, яку ховали від Штудмана. Та, через яку моніторингову місію ООН далі за Чонгар не пускають: реальність репресій і тотального контролю поліцейської держави.
Росія використовує утиски населення для зміцнення окупаційного режиму. До російської в’язниці потрапляють усі, незгодні з окупацією, — журналісти, правозахисники, активісти. Правозахисники постійно фіксують тортури, жорстоке принизливе поводження з ув’язненими та безкарність російських силових структур, причетних до цих злочинів. Грубо й системно порушуються свобода мирних зібрань і свобода об’єднання з іншими особами, свобода слова. Згадаймо заборону Меджлісу та витіснення кримськотатарських ЗМІ.
Останні обшуки, які відбулися 7 липня, завершились арештом сімох мусульман. Усіх їх так званий суд залишив під арештом до вересня. Сьогодні близько 100 українських громадян — більшість їх кримські татари — незаконно утримуються окупаційною владою з політичних мотивів.
Усі можливості для волевиявлення мешканців Криму нещадно знищені політичними переслідуваннями. Ненасильницький опір нескорених духом людей, які поважають свою віру й ідеали, — надзвичайно небезпечний для Москви, для цілісності її пропагандистської картинки про «добровільне приєднання» Криму до Росії.
Москва активно мілітаризує Крим, перетворюючи курортний півострів на військову базу, щоб ускладнити його деокупацію і отримати плацдарм для подальших претензій на регіональне та світове лідерство.
Як і з самого початку російської агресії, Донбас залишається заручником Криму, заручником визнання світом російського статусу півострова. Сигнали про можливість торгів, обміну Донбасу на Крим неодноразово надходили від прокремлівських експертів. Але, думаю, ситуація з Донбасом уже вийшла за рамки первісного плану, і тепер цей інструмент тиску на Україну і світ сприймається Росією значно ширше.
У таких умовах, щоб виграти війну за Крим і цінності сучасної цивілізації, ми маємо забезпечити перш за все якісніше стратегування, значне інституційне й інструментальне посилення процесу деокупації.
Всередині країни давно назріло питання організаційного і змістового посилення державної політики щодо тимчасово окупованого Криму.
Загальнодержавна стратегія деокупації Криму має чіткіше визначити цілі, загрози і обмеження у сфері дотриманням політики невизнання спроби анексії Криму, посилення і дотримання санкцій, захисту прав людини, протидії мілітаризації, завдання та інструменти деокупації, механізми міжвідомчої й міжнародної координації.
Серед ключових завдань стратегії — перегляд законодавства щодо ВЕЗ Крим, посилення національної санкційної політики та її координації з санкціями міжнародних партнерів, забезпечення дійових правових механізмів протидії порушенням політики невизнання спроби анексії Криму.
Якісне посилення міжнародного виміру кримської політики, його перехід на інший рівень дискусії можливий за умови створення спеціалізованого міжнародного формату, так званої Кримської платформи.
Це вже не перша спроба створити такий формат. Україна вже намагалася заангажувати партнерів до реалізації ініціатив «Женева+» і «Друзі деокупації Криму». З різних причин (або занадто висока амбітність, або орієнтація на неурядовий сектор) успіх цих ініціатив, незважаючи на певну міжнародну підтримку, виявився доволі обмеженим.
Зараз ми підходимо до питання більш реалістично й прагматично, з урахуванням досвіду останніх шести років. На першому етапі платформа могла б стати інструментом координації і консультацій держав, які підтвердили свою послідовну підтримку України, наприклад, упровадженням санкцій. На наступних етапах цей формат міг би трансформуватися на переговірний.
Серед ключових гравців ми б хотіли бачити, по-перше, держав — гарантів нашої безпеки. Зокрема США, Велику Британію і Францію. По-друге, Німеччину як ключового учасника Нормандського формату. По-третє, регіональних партнерів, що, як і ми, зацікавлені у вирішенні кримського питання та припиненні агресивної політики Москви. Ми сподіваємося на підтримку цієї ініціативи і з боку ЄС, НАТО та держав-членів, як і інших партнерів, що продемонстрували свою підтримку впровадженням кримських пакетів санкцій.
Що стосується тематики платформи, то вона мала б охоплювати весь спектр наслідків злочину 2014 року, від гуманітарного до безпекового, в тому числі вплив мілітаризації Криму на безпеку Східної Європи, регіонів Чорного, Азовського і Середземного морів.
Говорячи про Крим, не можу оминути проблему санкцій. Ми вдячні партнерам за ці складні рішення. Водночас дуже добре бачимо всі обмеження, які з ними пов’язані.
Для того, щоб санкції оптимально зіграли свою роль, вони мають бути істотно посилені. Можливості держави-окупанта користуватися спільними благами цивілізації — передовими технологіями, міжнародними фінансовими інструментами, участю в міжнародному розподілі праці — мають бути більш обмежені. Як і її можливості впливати на енергетичну безпеку Європи та користуватися своєю особливою роллю у цій сфері для нарощування військових м’язів.
Кримські пакети санкцій мають вийти за межі ізоляції окупаційної адміністрації півострова й активніше переключитися на власне державу-окупанта і її можливості.
Так, санкції коштують дорого, навіть для того, хто їх запроваджує. Так, Росія може запровадити заходи у відповідь. І вона це робить, не рахуючись із їхньою ціною для власного народу. Однак війна, що триває в Європі, розбалансована система міжнародної безпеки, що нездатна забезпечувати міжнародний правопорядок, коштують значно дорожче.
Переконана: політика задобрювання агресора, збудована на сподіванні, що вдасться обмежити його апетити, не спрацює. У світі авторитарних правителів і завойовників чужих земель така поведінка завжди сприймалася як слабкість.
Боротися з брутальною силою можна лише іншою консолідованою силою чи загрозою її застосування. Якщо за міжнародною системою безпеки і світопорядку не стоятиме щось сильніше за галантні політичні гарантії і запевнення, у військовому дискурсі зі світовою ядерною потугою ми можемо безповоротно втратити не лише українську територіальну цілісність, а й усю сутність сучасної європейської цивілізації, що базується на цінностях демократії, прав людини та верховенства права.
Автор Еміне Джапарова для ZN UA
