Про трагічні події української Революції Гідності розповів особистий фотограф Президента Польщі Якуб Шимчак.
«Меня покорила культура Майдана», – признался он изданию culture.pl. Я приехал из другой страны и мог наблюдать за тем, как на моих глазах рождается что-то красивое, чистое. Люди учились любить свою страну, хотели отстаивать свои права. Благодаря Майдану я лучше понял нашу, польскую, историю.
Я понял, почему люди шли в «Солидарность», почему рисковали собой и своими близкими. Я – молодой человек, который не помнит той части польской истории, но на Майдане все это для меня ожило, стало понятным.
Расстрел Небесной сотни, это самое страшное, что я видел в жизни. Сначала людей поливали холодной водой из водометов, потом начали стрелять. В самом страшном сне я не мог себе такого представить! Работали профессионалы, стреляли чтобы убить, а не обезвредить. Невозможно забыть преступное «совершенство» профессиональных убийц.
В день расстрелов мне, двум журналистам из Италии и французу удалось пробраться к баррикаде, которая была расположена ближе к Администрации Президента. Мы обратили внимание на двух мужчин. Один бежал с шиной, а второй – с коктейлем Молотова. Они хотели сделать дымовую завесу, которая помешала бы снайперам. Один из них, Анатолия Жаловагу, остановила пуля. Один выстрел в голову. Второй человек сначала оттащил его, а потом встал на колени и начал оплакивать покойного друга. Это был немой плач. Там я сделал фото, которое потом побеждало на различных конкурсах.
Признаюсь, у меня были после этого серьезные внутренние проблемы. Меня преследовала мысль, что я получаю награды благодаря смерти человека. С такой проблемой сталкиваются практически все фоторепортеры, которые снимают войну или другие кровавые события. Мы фотографируем смерть, а потом получаем за это награды. Это страшно.
Мое внутреннее состояние стабилизировалось после встречи с семьей погибшего героя Небесной сотни Анатолия. Признаюсь, я очень боялся этой встречи. Не знал, что буду говорить, как буду себя вести, но когда понял, что для мамы, брата Анатолия это фото очень важно, сразу стало легче. Я увидел в глазах его близких боль, горечь, страдания, но не только это. Они очень гордились Анатолием, и это фото стало для них доказательством его героизма.
Позже журнал, в котором я работаю, сделал выставку моих фотографий с Майдана. Сначала их показывали на Замковой Площади в центре Варшавы. Затем выставка поехала в Европейский Парламент, и уже побывала в разных городах Украины».
[:ua]«Мене підкорила культура Майдану, – зізнався він виданню culture.pl. Я приїхав з іншої країни і міг спостерігати за тим, як на моїх очах народжується щось красиве, чисте. Люди вчилися любити свою країну, хотіли відстоювати свої права. Завдяки Майдану я краще зрозумів нашу, польську, історію.
Я зрозумів, чому люди йшли в «Солідарність», чому ризикували собою і своїми близькими. Я – молода людина, яка не пам’ятає тієї частини польської історії, але на Майдані все це для мене ожило, стало зрозумілим.
Розстріл Небесної сотні – це найстрашніше, що я бачив в житті. Спочатку людей поливали холодною водою з водометів, потім почали стріляти. У найстрашнішому сні я не міг собі такого уявити! Працювали професіонали, стріляли щоб убити, а не знешкодити. Неможливо забути злочинну «досконалість» професійних убивць.
У день розстрілів мені, двом журналістам з Італії і французу вдалося пробратися до барикади, яка була розташована ближче до Адміністрації Президента. Ми звернули увагу на двох чоловіків. Один біг з шиною, а другий з коктейлем Молотова. Вони хотіли зробити димову завісу, яка завадила б снайперам. Одного з них, Анатолія Жаловагу, зупинила куля. Один постріл в голову. Другий чоловік спочатку відтягнув його, а потім встав на коліна і почав оплакувати покійного друга. Це був німий плач. Там я зробив фото, яке потім перемагало на різних конкурсах.
Зізнаюся, у мене були після цього серйозні внутрішні проблеми. Мене переслідувала думка, що я отримую нагороди завдяки смерті людини. З такою проблемою стикаються практично всі фоторепортери, які знімають війну або інші криваві події. Ми фотографуємо смерть, а потім отримуємо за це нагороди. Це страшно.
Мій внутрішній стан стабілізувався лише після зустрічі з родиною загиблого героя Небесної сотні Анатолія. Зізнаюся, я дуже боявся цієї зустрічі. Не знав, що буду говорити, як буду себе вести, але коли зрозумів, що для мами, брата Анатолія це фото дуже важливе, відразу стало легше. Я побачив в очах його близьких біль, гіркоту, страждання, але не тільки це. Вони дуже пишалися Анатолієм і це фото було для них доказом його героїзму.
Пізніше журнал, в якому я працюю, зробив виставку моїх фотографій з Майдану. Спочатку їх показували на Замковій Площі в центрі Варшави. Потім виставка поїхала до Європейського Парламенту, і вже побувала у різних містах України».
[:]
