Ті, хто пропагує і поширює російський контент переслідують лише одну мету – залишити «вату» в орбіті впливу російської брехні та забезпечити до неї толерантність.
Недавний обмен пророссийских боевиков на украинских пленных отметился одним интересным фактом – небольшая часть враждебных к Украине людей отказалась возвращаться на оккупированную Россией территорию. Оказывается, государственные органы передали сепаратистам 237 из 306 человек, которые фигурировали в списках. А остальные уже были освобождены или отказались возвращаться в вновьсозданные «республики».
Некоторые украинские журналисты поспешили использовать этот факт для демонизации «народных анклавов». Но впоследствии выяснилось, что не все так просто. Часть освобожденных украинской стороной боевиков объяснила свой отказ вернуться в ДНР и ЛНР или даже в Россию улучшением политической ситуации в Украине.
Надо сказать, что улучшение почувствовали не только бывшие боевики, его заметили «журналисты» «Страна.ua», которые с нескрываемой радостью сообщили о возвращении на телевидение любимого предновогоднего телефильма «Ирония судьбы».
«В нынешнем году ситуация оказалась диаметрально противоположной – разные каналы показали не только «Иронию судьбы», но и множество других советских фильмов, в которых играют артисты из черного списка Минкульта – «Служебный роман», «Девчата» и советскую «Золушку». Это яркий пример того, что спрос со стороны людей побеждает любые искусственно созданные барьеры, – комментирует «победу» для «Страна.ua» политический эксперт Руслан Бортник.
В правоте слов эксперта могли убедиться все те, кто 31 декабря включал телевизор хоть на несколько минут.
Борьба против засилья российского телевизионного контента продолжается давно, но принципиально иной остроты она получила с началом российской военной агрессии. Латентные сторонники московского слова, для удовлетворения своих культурных потребностей, разделили фильмы страны-агрессора на советские и российские. Мол советские и российские фильмы это разный культурный продукт. Более того, советские фильмы несут в себе культурные образцы необходимые для воспитания украинского общества, а фильмы Эльдара Рязанова полезны еще и тем, что тонко высмеивают недостатки советской эпохи, которые никуда не делись с нынешней Украины.
Сложно сказать сколько еще лет подряд украинцам необходимо посмотреть «Иронию судьбы» после развала СССР, чтобы побороть «совок». Но интересным является то, что актриса сыгравшая главную героиню фильма преподавательницу российской литературы и языка Надю Шевелеву, полька Барбара Брыльска, в свое время отметила, что поляки почему-то не то чтобы не оценили тонкого троллинга советского образа жизни и антикоммунистического мышления со стороны Рязанова, а вообще не признали работу кинофильмом для взрослых, из-за явной абсурдности сюжета: глупая традиция напиться перед новым годом в бане; посадка в самолет другого пассажира; подозрительное сходство ключа от двери; стечение обстоятельств личной жизни героев, которые решили использовать новый год для того, чтобы создать семьи; непонятные чувства, которые возникли между незнакомыми людьми за несколько часов бытовых обстоятельств; портфель с веником как сигнал судьбы; любви и счастья.
Возможно именно из-за такого неприятия российского искусства, Польша давно и навсегда порвала с советским прошлым и выдавила «совок» из своей жизни. Потому, что никогда не видела в произведениях Эльдара Рязанова ничего полезного для борьбы с коммунизмом?
Но украинцы не были бы украинцами, если б не боролись с российским с помощью российских фильмов Эльдара Рязанова. И результаты этой «борьбы» мы видели не только тогда, когда бойцы подразделения «Беркут» в 2013-2014 г. вели себя не как правоохранительные органы государства Украина, а как воюющая сторона, которая имеет пророссийские убеждения, но и сегодня, при обмене пленными. Тогда, когда мы отдаем 306, а нам возвращают 74. Или тогда, когда наши тюрьмы вместо того, чтобы утрамбовываться коллаборационистами наполняются украинскими патриотами, которые вернулись с фронта. И таких примеров можно привести много.
Есть еще один аспект феномена «Иронии судьбы». Фильм Рязанова это составляющая сакрализированного праздника под названием «Новый год». Сакрализация Нового года состоялась в рамках ожидания «нового», как источника чуда. Философия «нового» получила продолжение и трансформировалась в приход счастья по иронии судьбы. То есть счастье можно просто пассивно ждать у телевизора, подперев подбородок кулаком, а можно это делать активно – напиться в бане, с ожиданием попасть вместо кого-то в самолет с ключами, которые подойдут в квартиру, в которой вас ждет, то о чем вы мечтали всю жизнь.
Людям, которые до сих пор плачут над советскими киношедеврами Эльдара Рязанова, никогда не помогут ни «Гараж», ни «Служебный роман», ни «Ирония судьбы». Им вообще ничего не поможет. Они как были «совками», так ими и останутся. Останутся, потому что в фильмах Рязанова видят вовсе не пороки советского бытия, а нереализованные «хотелки» молодости и безответственную, беззаботную легкость. А те, кто пропагандирует и распространяет российский контент, преследуют только одну цель – оставить «вату» на орбите влияния российской лжи и обеспечить к ней толерантность.
[:ua]Нещодавній обмін проросійських бойовиків на українських полонених відзначився одним цікавим фактом – якась невеличка частина ворожих до України людей відмовилася повертатися на окуповану Росією територію. Виявляється, державні органи передали сепаратистам 237 з 306 осіб, які фігурували у списках. А решта були звільнені або відмовилися повертатися на новостворених «республік».
Деякі українські журналісти поспішили використати цей факт для демонізації «народних анклавів». Але згодом з’ясувалося, що не все так просто. Частина звільнених українською стороною бойовиків пояснила свою відмову повернутися у ДНР та ЛНР або навіть в Росію покращенням політичної ситуації в Україні.
Треба сказати, що покращення відчули не лише колишні бойовики її помітили «журналісти» «Страна.ua», які з неприхованою радістю повідомили про повернення на телебачення улюбленого передноворічного телефільму «Іронія долі».
«У нинішньому році ситуація виявилася діаметрально протилежною – різні канали показали не тільки «Іронію долі», а й безліч інших радянських фільмів, в яких грають артисти з чорного списку Мінкульту – «Службовий роман», «Дівчата» і радянську «Попелюшку». Це яскравий приклад того, що попит з боку людей перемагає будь-які штучно створені бар’єри, – коментує «перемогу» для «Страна.ua» політичний експерт Руслан Бортник.
У правоті слів експерта могли переконатися всі ті, хто 31 грудня вмикав телевізор хоч на кілька хвилин.
Боротьба проти засилля російського телевізійного контенту триває давно, але принципово іншої гостроти вона набула з початком російської військової агресії. Латентні прихильники московського слова з метою задоволення своїх культурних потреб розділили фільми країни-агресора на радянські та російські. Мовляв радянські і російські фільми – це різні культурні продукти. Більше того, радянські фільми несуть у собі культурні зразки необхідні для виховання українського суспільства, а фільми Ельдара Рязанова корисні ще й тим, що тонко висміюють недоліки радянської доби, які нікуди не поділися з нинішньої України.
Складно сказати скільки ще років підряд українцям необхідно подивитися «Іронію долі» після розвалу СРСР, аби побороти «совок», але цікавим є той факт, що акторка, яка зіграла головну героїню фільму викладачку російської літератури та мови Надю Шевельову полька Барбара Брильська свого часу відзначила, що поляки чомусь не те щоб не оцінили тонкого тролінгу радянського способу життя та антикомуністичного мислення з боку Рязанова, а взагалі не визнали роботу кінофільмом для дорослих через явну абсурдність сюжету. Дурнувата традиція напитися перед новим роком в лазні; помилкова посадка до літака іншого пасажира; підозріла подібність ключа від дверей; збіг обставин особистого життя героїв, які вирішили використати новий рік для того, аби створити сім’ї; незрозумілі почуття, котрі виникли між незнайомими людьми за кілька годин побутових обставин; портфель з віником як сигнал долі; кохання та щастя.
Можливо саме через таке несприйняття радянського російського мистецтва Польща давно і назавжди порвала з радянським минулим та видавила «совок» зі свого життя через те що, ніколи не бачила у творах Ельдара Рязанова нічого корисного для боротьби з комунізмом?
Але українці не були б українцями, якби не боролися з російським за допомогою російських фільмів Ельдара Рязанова. І результати цієї «боротьби» ми бачили не лише тоді, коли бійці підрозділу «Беркут» у 2013-2014 р. поводились не як правоохоронні органи держави Україна, а як воююча сторона, котра має проросійські переконання, а й сьогодні, під час обміну полоненими. Тоді, коли ми віддаємо 306, а нам повертають 74. Або тоді, коли наші тюрми замість того, щоб утрамбовуватися колабораціоністами наповнюються українськими патріотами, які повернулися з фронту. І таких прикладів можна навести багато.
Є ще один аспект феномену «Іронії долі». Фільм Рязанова – це складова сакралізованого свята під назвою «Новий рік». Сакралізація Нового року відбулася у межах очікування нового, як джерела дива. Філософія «нового» отримала продовження і трансформувалася у прихід щастя за іронією долі. Тобто щастя можна просто пасивно чекати біля телевізора, підперши підборіддя кулаком, а можна це робити активно – напитися у лазні з очікуванням потрапити замість когось у літак з ключами, які підійдуть до квартири, у якій на вас чекає, те про що ви мріяли все життя.
Людям, які донині плачуть за радянськими кіношедеврами Ельдара Рязанова ніколи не допоможуть ані «Гараж», ані «Службовий роман», ані «Іронія долі». Їм взагалі нічого не допоможе – вони як були «совками», так ними і залишаться. Залишаться, тому що у фільмах Рязанова вони бачать зовсім не пороки радянського буття, а нереалізовані «хотєлки» молодості та безвідповідальну і безтурботну легкість. Ті ж, хто пропагують і поширюють російський контент переслідують лише одну мету – залишити «вату» в орбіті впливу російської брехні та забезпечити до неї толерантність.
[:]
