Наша українська доброта і ввічливість іноді вилазять боком.
Вчора з дружиною та сином завітали поснідати до ресторану Beatriche – Pasta e Vino. Це у Вінниці, на Зодчих, 12.
Офіціант принципово спілкувався з нами російською мовою. Я не робив зауваження, адже очевидно, якщо я спілкуюсь українською, то чому я маю чути у відповідь іноземну? Щоправда, коли подали головні страви я не витримав: “Перепрошую, чи не могли б ви з нами спілкуватись українською, хоча б з поваги до нас, адже ми з вами відколи прийшли говоримо українською, а ви наперекір – російською. Давайте вже хоч законодавство чинне виконувати?”.
Офіціант відійшов, розвернувся, “витріщився” і сказав: “…это мое конституционное право говорить по-русски”. Я запитав йому в спину, як його звати та посаду, однак відповідь не почув, офіціант нервово пішов палити.
Покликав адміністраторку закладу, та пояснила, що “хлопчик з Донецька” і він не знає української. Також ми почули, що він сьогодні наш столик не буде обслуговувати. Так і сталось, ми сиділи перед брудними тарілками хвилин 10-15 (дякую за сервіс), нас в принципі перестали помічати. Тому за сервіс відповідно оцінив відгуком в google.
Щодо Донецька: штучну локшину варто притримати для тих вух, хто в це повірить, але не я, я жив певний час на Донеччині, молодь там знає і спілкується українською мовою.
Думав керівництво закладу взяло до уваги моє зауваження, однак помилявся. Сьогодні побачив у сповіщеннях офіційну відповідь, мовляв, їх роботу оцінив політично, а вони радять (очевидно мені) переходити на італійську.
Оскільки ви вдаєтесь до порад, я б вам порадив замість ресторанного бізнесу продавати квашену капусту на базарі, однак не буду. Там такі милі бабусі усміхнені, виявляється рестораторам є чому в них повчитись.
Задовго до прийняття закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” я просив співрозмовників спілкуватись зі мною українською. Вчора теж просив, але дарма. Тепер вимагатиму.
Дякую за урок тому невідомому офіціанту.
БЛОГ. Михайло Рюхов, головний редактор.