"Це Юлія. Вона чекає свого хлопця, бійця-десантника 80-ї бригади Олександра Клим'юка, з полону із 2014-го року. Почули? З 2014-го року.
“Це Юлія. Вона чекає свого хлопця, бійця-десантника 80-ї бригади Олександра Клим’юка, з полону із 2014-го року. Почули? З 2014-го року.
Я випадково натрапила днями на її допис і в мене виникло дуже страшне відчуття – що ось у світі є людина, я бачу її обличчя на фотографії, яка рік за роком з 2014-го живе день у день, рік у рік з розумінням, що людина, яку вона кохає, у російському полоні. Юлія мене підтримала в нашій з Миколою історії і ми почали спілкуватися. Я написала їй, що мені страшно уявити пекло, в якому вона живе. Я уявила себе на її місці, що стало б зі мною, якби цілі дні роками минали в параної, що там із ним роблять, якби не вдавалося дати раду нав’язливому бажанню вз’їбати весь світ, аби витягти його звідти.
Юлія мені написала, що вони зустрічаються з 2007-го року, що у 2015-му його мали випустити, всі готувалися до його повернення, а його не випустили. Що вже понад рік від нього нема звістки. Що хтось там вочевидь принципово не хоче, аби його звільнили. Його прізвище є у списку на звільнення у березні, але вже раз цього не сталося. Вона чекає на березень 2020.
Сьогодні в Юлії день народження. Свої дні народження вона не святкує, відколи він там.
Сьогодні я прочитала на її сторінці, як якась моральна сволота їй у коментарях почала дорікати, що яке вона мала право взяти його прізвище, бо вони ж не були розписані перед полоном…Мене порвало. Люди, яким же гівном ви буваєте. Яке ви маєете право лізти з такими питаннями в чуже життя. Ще й життя, яке переломила війна, життя людей, які за ваш захист на двох тягнуть ношу страшного чекання й страждань. Якщо у вашому світі кохати, пам’ятати й сумувати дає тільки печатка в паспорті чи бумажка про шлюб – ви взагалі вважай не жили. Ви не уявляєте, на що здатна любов задля встановлення бодай якогось зв’язку з тим, кого любила і його нема поряд. Звідки оце бажання – сказати “та ти йому була ніким”, звідки потяг так затоптати любов, яка вміє не промовчати за себе? Хлопець у полоні майже 6 років, без грандіозного розголосу, вся її сторінка – у його світлинах (а у 2014-му традиції селфити все, стрімити, і знімати на відео – ще не дуже й було), вона єдина чи одна з дуже небагатьох, хто постійно тримає для нас із вами пам’ять про нього, про те, що там із ним. Він сидить там за нас усіх.
Від сьогодні усі повороти їхньої з Сашою історії, його справи зі звільненням будуть публікуватися й репоститися від неї на моїй сторінці. Це, на жаль, поки все, що я можу зробити для неї і для них. Зможу більше – буде більше. Треба вбивати оцю “цифрову” пам’ять про тих, кого вбили, кого захопили в полон. Не цифра, а обличчя, ім’я, історія і любов. Стежте за її сторінкою заради них.
Будь ласка, хоч їй цього точно від нас не треба і це її не втішить. Але. Привітайте Юлю з днем народження.”, – написала на своїй сторінці у соціальній мережі Ярина Чорногуз про яку нещодавно почула вся Україна, ситуація полягала в тому, що вона з подругою поверталась із похорону свого хлопця який загинув на війні на Сході і через зауваження водієві вимкнути російську музику – їх висадили серед ночі на трасі Київ-Рівне.
