– Владимир, ты художник, и звукорежиссер, и журналист, и писатель. А тебе только двадцать шесть…
– Сказанное «одной строкой» на вид безумно чванливое… Я всегда пытался узнавать что-то новое, осваивать разные профессии и сферы творчества для самореализации. Временами к поискам подталкивала необходимость элементарного выживания. Приходилось, как всем, выходить за пределы собственного комфорта, действовать по ситуации. Поэтому и такой разброс.
Владимир Билык
– Что мог бы назвать своим самым большим достижением в литературе? Знаю, что издавался на английском языке в США. Расскажи про опыт сотрудничества с американскими издателями.
– Любой человек, который что-то исследует или изучает, нарабатывает много материала и со временем хочет им поделиться. Я интересовался музыкой. Слушал в «промышленных» объемах абсолютно все. Затем появилась возможность писать на сайт. Материалы заметили и предложили опубликовать в газете.За деньги. Не только обзоры альбомов, но и репортажи с концертов. Прикосновение к музыкальному искусству разбудило тягу к творчеству. Первые попытки были весьма нелепыми, но со временем приходила ловкость и понимание себя. Внутреннее «я» помогло позиционироваться в творчестве.
Сначала объясню, почему печатаюсь в основном на английском. В определенной степени это протест. Украинское литературное сообщество не способствует творческой работе. Тусовка очень закрыта и инертна. Не настроена на художественные поиски. Тянут друг друга с импрезы на презентации, говорят правильные вещи о чем-либо, гордо «кругословят», пока не надоест. Творчество – на втором плане, чужих не приветствуют. Молодые авторы или подстраиваются, или ассимилируют, мимикрируют. Под Жадана, «Киевскую школу», футуризм… Копируют иностранные творческие течения… Поэтому и не хватает адекватных эстетических дискуссий. Зато везде присутствует почти маниакальная зацикленность на прошлом. При таких условиях невозможно и не стоит работать.
Американские и британские издатели открыты к новому. Читательская аудитория тоже настроена на необычное. Издатели не преподносят свои предпочтения и личные оценки до абсолюта. Привлечь их внимание сложно, но если это удалось – пустых обещаний не будет. Это и мотивирует работать, оттачивать навыки и учиться новому. Украинская литературная среда к такому не располагает. По крайней мере, меня.
Наибольшим достижением, наверное, будет издание сборника поэзии «Roadrage». Британское издательство «Zimzalla» как раз готовит ее к печати. Стихи написаны телеграфным стилем, без сложных метафор – только самое важное. Я бы назвал это чертежами стихов: каждый читатель сам будет дорисовывать образы.
– Ты сказал, что украинское литературное сообщество не способствует творческой работе…
– Я высказал исключительно собственное мнение. Очевидно, что многих такое положение вполне устраивает. Кажется, проблема в нашей ментальности. Постколониальный синдром. Изоляционистская патриотическая зашоренность. Элементарное мещанство. Общество не воспринимает писательство профессией. Искусство обесцененное, лишенное силы. И случилось так не из-за коварного заговора. Времена изменились, изменились читатели. Их интересуют, если вообще что-то интересует, простые вещи, а не интеллектуальные художественные псевдопоиски.
Массовый интерес частично отсутствует из-за обособленности искусства, информационной изоляции. Читательское сообщество слишком гомогенизировано, связанное для восприятия чего-то постороннего. Многие не знают, как и что происходит. Большинство вообще безразлично. Возможно, со временем что-то качественно изменится, но нынешние «перемены» только консервируют старое. Все общественные инициативы, что вроде направлены на поощрение творчества через премии, гранты, всевозможные презентации, только укрепляют имеющийся статус-кво. Эхо советской культуры от «союза писателей».
Молодые авторы и без поощрения неплохо публикуются в Украине. Проблема в том, что их произведения ни на что не влияют и никого ни к чему не обязывают. Что критически сказывается на качестве произведений. Разумеется, такая необязательная «литература», «для себя и друзей», не заинтересует иностранных издателей. И широкий круг украинских читателей тоже.
– Как тебе удалось опубликоваться за границей? И чтобы ты посоветовал начинающим, которые хотят достучаться до иностранного читателя?
– Первая зарубежная публикация состоялась давно. Десять лет назад наугад отправил в британский музыкальный журнал рецензию на альбом группы «Квадраджесима», а ее опубликовали. С тех пор периодически пишу для разных журналов и сайтов, как правило, про украинскую музыкальную культуру. Как-то объяснял американским потенциальным слушателям феномен группы «Океан Эльзы».
Со временем начал отправлять свои графические работы на коллективные экспозиции или выставлял их в тематических блогах. Иногда о них писали, иногда поступали заказы.
А начинающим посоветовал бы учить языки и «долбить эту скалу». Проблема с продвижением украинской литературы – в качестве переводов. В лучшем случае они посредственные, а это отталкивает. Даже знаменитая книга стихов Олега Лышеги, переведена на английский, на самом деле довольно корявая. А она считается одной из вершин.
Писать на другом языке вовсе не означает предать украинскую литературу. Вопрос в идентификации автора. Юрий Тарнавский пишет в основном на английском, но от этого не стал неукраинским поэтом. Язык только одно из средств для общения автора с читателями, оболочка для его образов. Разве плохо, когда кто-то имеет несколько каналов самовыражения? Это расширяет границы для взаимопонимания.
Фото Владимира Билыка
По материалу Анастасии Ефременюк
[:ua]– Володимире, ти й художник, і звукорежисер, і журналіст, і письменник. А тобі лише двадцять шість…
– Сказане «одним рядком» на вигляд божевільно чванливе… Я завжди намагався дізнаватися про щось нове, опановувати різні професії і сфери творчості для самореалізації. Часом до пошуків підштовхувала потреба елементарного виживання. Доводилося, як усім, виходити за межі власного комфорту, діяти за ситуацією. Тому й такий розкид.
Володимир Білик
– Що міг би назвати своїм найбільшим досягненням у літературі? Знаю, що видавався англійською мовою у США. Розкажи про досвід співпраці з американськими видавцями.
– Будь-яка людина, яка щось досліджує чи вивчає, напрацьовує багато матеріалу і з часом хоче ним поділитися. Я цікавився музикою. Слухав у «промислових» обсягах геть усе. Потім з’явилася нагода дописувати на сайт. Дописи помітили і запропонували писати до газети. За гроші. Не тільки огляди альбомів, а й репортажі з концертів. Дотик до музичного мистецтва розбудив потяг до творчості. Перші спроби були вельми недолугими, але з часом приходила вправність і розуміння себе. Внутрішнє «я» допомогло позиціонуватися в творчості.
Спочатку поясню, чому друкуюся переважно англійською. До певної міри це протест. Українська літературна спільнота не сприяє творчій роботі. Тусовка дуже закрита та інертна. Не налаштована на мистецькі пошуки. Тягнуть одне одного з імпрези на презентації, говорять правильні речі про будь-що, гордо «кругословлять», доки не набридне. Творчість – на другому плані, чужих не вітають. Молоді автори або підлаштовуються, або асимілюють, мімікрують. Під Жадана, «Київську школу», футуризм… Мавпують іноземні творчі течії… Тому й бракує адекватних естетичних дискусій. Зате скрізь присутня мало не маніакальна зацикленість на минулому. За таких умов неможливо і не варто працювати.
Американські та британські видавці відкритіші до нового. Читацька аудиторія теж налаштована на незвичне. Видавці не підносять свої вподобання та особисті оцінки до абсолюту. Привернути їхню увагу складно, але якщо це вдалося – порожніх обіцянок не буде. Це й мотивує працювати, відточувати навички та вчитися нового. Українське літературне середовище до такого не спонукає. Принаймні, мене.
Найбільшим досягненням, напевно, буде видання збірки поезії «Roadrage». Британське видавництво «Zimzalla» саме готує її до друку. Вірші написано телеграфним стилем, без складних метафор – лише найважливіше. Я б назвав це кресленнями віршів: кожен читач сам домальовуватиме образи.
– Ти сказав, що українська літературна спільнота не сприяє творчій роботі…
– Я висловив виключно власну думку. Очевидно, що багатьох такий стан цілком влаштовує. Здається, проблема у нашій ментальності. Постколоніальний синдром. Ізоляціоністська патріотична зашореність. Елементарне міщанство. Суспільство не сприймає письменництво за професію. Мистецтво знецінене, позбавлене сили. І сталося так не через підступну змову. Часи змінилися, змінилися читачі. Їх цікавлять, якщо взагалі щось цікавить, прості речі, а не інтелектуальні мистецькі псевдопошуки.
Масовий інтерес частково відсутній через відрубність мистецтва, інформаційну ізоляцію. Читацька спільнота занадто гомогенізована, споріднена для сприйняття чогось стороннього. Багато хто не знає, як і що відбувається. Більшість взагалі байдужа. Можливо, з часом щось якісно зміниться, але нинішні «зміни» лише консервують старе. Усі громадські ініціативи, що начебто спрямовані на заохочення до творчості через премії, гранти, усілякі презентації, лише зміцнюють наявний статус-кво. Відгомін радянської культури від «спілки письменників».
Молоді автори і без заохочення непогано публікуються в Україні. Проблема в тому, що їхні твори ні на що не впливають і нікого ні до чого не зобов’язують. Що критично позначається на якості творів. Зрозуміло, така необов’язкова «література», «для себе та друзів», не зацікавить закордонних видавців. І широке коло українських читачів також.
– Як тобі вдалося опублікуватися за кордоном? І щоб ти порадив початківцям, які бажають достукатися до іноземного читача?
– Перша закордонна публікація відбулася давно. Десять років тому навмання відправив у британський музичний журнал рецензію на альбом гурту «Квадраджесіма», а її опублікували. З того часу періодично дописую до різних журналів та сайтів, як правило, про українську музичну культуру. Якось пояснював американським потенційним слухачам феномен гурту «Океан Ельзи».
З часом почав відправляти свої графічні роботи на колективні експозиції чи виставляв їх у тематичних блогах. Інколи про них писали, іноді надходили замовлення.
А «закордонним» початківцям порадив би вчити мови та «лупати сю скалу». Проблема з просуванням української літератури – в якості перекладів. У кращому випадку вони посередні, а це відштовхує. Навіть славнозвісна книга поезій Олега Лишеги, перекладена англійською, насправді доволі кострубата. А вона вважається за одну із вершин.
Писати іншою мовою зовсім не означає зрадити українській літературі. Питання в ідентифікації автора. Юрій Тарнавський пише переважно англійською, але від цього не зробився неукраїнським поетом. Мова лише один із засобів для спілкування автора із читачами, оболонка для його образів. Хіба погано, коли хтось має кілька каналів самовираження? Це розширює межі для взаєморозуміння.
Фото Володимира Білика
За матеріалом Анастасії Єфременюк
[:]