3 травня, в День народження Героя України майора Жука, особовим складом Волноваського районного військового комісаріату було проведено траурний мітинг коло пам’ятника, встановленого два роки тому на місці останнього бою «Мауглі» – комбата 3 механізованого батальйону 72 омбр.
Лунало багато слів подяки від глави Волноваської військово-цивільної адміністрації Івана Лубінця, представників сільради влади та вчителів Новогнатівської школи. Військовий комісар полковник Шалімов сказав: «Пам’ять про подвиг Героїв – Захисників України буде вічно жити в наших серцях. Поки ми живі, ніхто не буде забутим!». Настоятель Волноваського храму отець Макарій здійснив молебінь за Захисників України та освятив пам’ятник.
Два Андрія, два Герої… В нашому 3 батальйоні ми завжди вітали їх з днем народження разом, бо часто плутали ці дати. Різні за віком і характерами, ці офіцери були завжди разом, в бою і навчанні. «Майбутнє нового українського війська» – так говорив про них колишній їх командир майор Валерій Гудзь, нині полковник. «Орлу» сьогодні було б 28, «Мауглі» 37. Але їм навічно залишилось 23 і 32 роки…
Андрій Жук був молодшою дитиною в сім’ї. Мама й старша сестра намагалися «тримати в руках» хлопця, ще не розуміючи ні його твердого командирського характеру, ні його військової долі. До закінчення школи хлопець слухняно виконував все, що вимагали мати й сестра – але, отримавши атестат, рішуче заявив: піду у військовий інститут. І таки досяг свого: у 2005 році успішно закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького і став прикордонником.
Після закінчення академії за розподілом потрапив на Закарпаття, де був призначений начальником прикордонної застави. В той час такі застави були непоганою «годівничкою» для корупціонерів. Порядний і відповідальний молодий офіцер намагався з боротися з корупцією, але отримував погрози від причетних та байдужість тих, хто мусив контролювати це. Гранично чесному, занадто «правильному» офіцеру тут були геть не раді. Переведення в Одеський прикордонний загін стало позитивною подією в житті Андрія. Саме тут він знайшов вірних друзів, саме тут, під впливом кращих офіцерів-прикордонників остаточно сформувався його незламний характер та командирські якості, які згодом відшліфовувались в бойових діях на сході України.
З початком російсько-української війни Андрій пішов на фронт. Після травневих подій 2014 року в Одесі перевівся в ЗСУ, попросившись в бойову частину. Служити йому випало під командуванням Валерія Гудзя, на той час майора, заступника командира 3 механізованого батальйону. Перший свій бій старший лейтенант Жук прийняв у Старобешево наприкінці серпня 2014 року, коли їх зведений 3 БТГР відправили визволяти добровольців, що потрапили в оточення в Іловайську. «Андрій Жук завжди виявляв впевненість, спокій, тверезий розрахунок. Його характерною рисою була здорова «дотошність», тобто, ретельне і вдумливе прорахування всіх можливих варіантів як в наступі, так і в обороні», – розповідає про нього Валерій Гудзь.
«Андрій ніколи не кидався бездумно в бій: якщо брався за виконання завдання, намагався вивчити всі можливі ризики і обирав найнебезпечніші напрямки саме для себе, а не для підлеглих», – пригадує його друг і побратим Михайло Дзерин, нині командир 2 батальйону 72 омбр, на той час командир 9 роти цієї ж бригади.
Вересень 2014-го Андрій Жук разом зі своїм батальйоном зустрів на позиціях поблизу Петрівського. Кілька разів батальйон штурмував це село, тричі – успішно, але щоразу військовослужбовці отримували наказ відійти, щоб не потрапити в тактичне оточення: у ДАПі та на Дебальцевському напрямку ситуація була дуже тривожна, тож вся увага командування ЗСУ та суспільства була звернена саме туди. Крихітне село на Старобешівському напрямку в стратегічному плані було не настільки важливим, як ДАП.
Втім, українські БМП на вулицях Петрівського в листопаді-грудні 2014 року та на початку лютого 2015-го чітко показували противнику, хто в цих степах господар, і щоразу припиняли надмірну активність незаконних збройних формувань агресора. В цих боях Андрій Жук брав найактивнішу участь, як в розробці операцій, так і в їх виконанні: під командуванням Валерія Гудзя він особисто тричі заїжджав в Петрівське верхи на першій або другій БМП, разом з Андрієм Кизило та іншими кращими військовослужбовцями батальйону.
Ще восени, ставши командиром 3 механізованого батальйону, майор Гудзь взяв начальником штаба батальйону саме Андрія «Мауглі». «Чому саме його? Тому що ніхто прискіпливіше за нього не ставився до ведення документації та створення карт, планування бойових дій та навчання особового складу», – говорить Валерій Федорович.
«Позивний «Мауглі» Андрій вибрав собі сам, – розповідає друг Андрія Олексій Халабуда, нині командир 16 батальйона 58 омпбр. – Сказав, що в дитинстві дуже любив цю книжку. Та він і сам був як дитя джунглів: смаглявий, спокійний, врівноважений, здатний після тривалих роздумів приймати нестандартні, несподівані для ворога, але завжди ефективні рішення».
Влітку 2015 року батальйон було виведено з позицій в розташовані неподалік села Ближнє та Рибинське. Посиливши підрозділ до максимальної кількості, командування бригади почало його підготовку до виконання задачі по взяття під контроль ЗСУ населених пунктів Нова Ласпа і Біла Кам’янка. Три місяці напружених тренувань принесли свої плоди: в ніч на 10 серпня 2015 року батальйон двома групами вирушив виконувати завдання. Однією групою командував Андрій Жук, другою – Андрій Кизило.
На світанку 10 серпня, завдяки майстерно проведеним діям особового складу і прикриттю танкового та артилерійського підрозділів бригади, обидва населені пункти були взяті під контроль ЗСУ. Українські військові ввійшли у звільнені села. Виявилось, що противник спішно покинув їх, залишивши майно та документи. Та через кілька годин розвідка доповіла про висування в сторону цих населених пунктів двох батарей РСЗО «Град» та артилерійських підроділів ворога. З огляду на те, що українська артилерія на той момент перебувала досить далеко від лінії зіткнення і не мала змоги вести ефективну контрбатарейну стрільбу на потрібну відстань, заради збереження особового складу командуванням бригади було прийнято рішення про вихід з розташованих в низині сіл та укріплення на панівних висотах в даному районі. Цей маневр обидві групи під командуванням молодих офіцерів – капітана Жука та старшого лейтенанта Кизила – було здійснено практично без втрат: з майже тисячі чоловік особового складу загинув лише боєць 9 роти, старший солдат Євген Ровний, та отримали легкі поранення п’ятеро військовослужбовців, які після короткого лікування повернулися до виконання завдань в своїх підрозділах.
Білокам’янська операція фактично була першим серйозним досвідом наступального бою для особового складу батальйону та для обох молодих командирів, двох Андріїв – і вони впорались з поставленим завданням на «відмінно» як в процесі взяття населених пунктів під контроль, так і під час відходу. В результаті цієї операції батальйон просунувся на п’ять-десять кілометрів вперед, звільнивши кілька десятків гектарів української території та взявши під контроль панівні висоти в цій рівнинній місцевості, що змусило противника припинити активні дії в даному районі на довгі роки, убезпечило від ворожих обстрілів мирне населення п’ятьох населених пунктів: Гранітного, Новогригорівки, Старогнатівки, Новогнатівки та Богданівки.
Тим не менш, бойові дії тривали. Продовжувались спроби проникнення ДРГ противника та його намагання покращити своє тактичне положення. Осінь 2015 року та зима 2016-го для капітана Жука минули в періодичних зіткненнях з диверсійно-розвідувальними групами ворога та побутових клопотах про особовий склад: з вересня 2015 року він був призначений командиром рідного третього батальйону. Більше, ніж ворог, батальйону в цей час докучали польові гризуни, які в неймовірній кількості розплодилися в покинутих людьми та природними хижаками полях і знищували продуктові запаси; надмірно тепла зима, що перетворила пахотні поля в суцільне глиноземне болото, по якому не можна було їхати практично нічим, а також необхідність змінювати розташування позицій, розвіданих противником. «Комбат Мауглі», турбуючись про особовий склад, щодня пішки обходить позиції батальйону. Як досвідчений командир, він застосовує всі можливі способи ефективного ведення бойових дій та убезпечення особового складу від активних дій противника: перебудовуються укриття та ходи сполучення, облаштовуються нові спостережники, вогневі точки та опорники. Саме в цей час будуються нові позиції в зоні відповідальності 7 та 9 рот, переносяться на нові місця та добре укріплюються позиції 8 роти. Весну 2016 року батальйон зустрічав окриленим успіхами сусідів – 1 та 2 батальйони зайняли три важливих терикони довкола окупованого Докучаєвська, унеможлививши ведення ним активних бойових дій. Бійці і офіцери були сповнені оптимізмом, тішилися планами на покращення свого розташування за рахунок звільнення ще кількох важливих висот в «сірій зоні» поблизу Петрівського та Нової Ласпи.
Але в березні 2016 стало відомо, що мобілізації більше не буде, українське військо переходить на контрактну службу. Новина позитивна, але було одне «але»: саме навесні 2016 зі Збройних Сил України мали звільнятися військовослужбовці найчисленнішої 4 хвилі мобілізації. Для 3 батальйона це означало звільнення в запас 80% особового складу, тобто, ввірені батальйону 21 км лінії фронту банально не буде кому обороняти. І все б нічого, можна було попросили побратимів поки що не звільнятися, потерпіти до виходу бригади на ротацію, яка мала відбутися влітку, – але постала ще одна проблема: кращих піхотинців відбирали для укомплектування 1 механізованого батальйону, який мав убувати на міжнародні навчання Rapid Trident, а це ще 10-15 відсотків особового складу. Незважаючи на те, що 3 МБ посилили військовослужбовцями 14 батальйону «Черкаси» та 10 батальйону, людей катастрофічно не вистачало.
Травень став найважчим місяцем для 3 МБ та його командира Андрія Жука. Згідно Наказу Міністра оборони України, військовослужбовців 4 хвилі мобілізації звільнили з військової служби у квітні. На початку травня вирушив на міжнародні навчання 1 МБ, заступником командира в якому призначили Андрія Кизила. На кожні 7 км фронту лишалося по 35 бійців, тобто, по троє-четверо на кожний опорник замість десяти. Молодий командир разом з друзями, офіцерами батальйону, день і ніч сушив голову над тим, як ефективно організувати захист ввіреної ділянки фронту та як з обмеженими силами прикрити небезпечні ділянки.
А ворог тим часом теж не дрімав. Наприкінці квітня на міні, закладеній диверсійною групою противника, підірвався БТР розвідників бригади. Добре, що всі сиділи на броні і лишились живі, отримавши незначні поранення. Постраждав лиш БТР: вибухом йому відірвало одне з восьми коліс. За кілька днів там-таки, на тому ж місточку через степовий ручай, розвідники батальйону виявили ще одну міну. Наступного тижня диверсійно-розвідувальна група противника спробувала пройти в тил ЗСУ між двома позиціями, розташованими на далекій відстані одна від одної. Через кілька днів такий самий маневр спробувала зробити ще одна ворожа ДРГ, вже коло інших позицій. Люди були дуже стомленими: нестача особового складу не дозволяла організувати оптимальний графік чергувань, постійна напруга давалася взнаки. Офіцери управління чергували разом з солдатами, але цього все одно було вкрай мало.
Напередодні Дня прикордонника Андрію подзвонили друзі з Одеси. Як колишнього прикордонника, запросили відзначити професійне свято, котре в 2016 році ще відзначалося 28 травня. Офіцери батальйону бачили, що комбат вже геть виснажений: з його чесністю, ретельністю і скрупульозністю, відповідальним ставленням до виконання визначених завдань та постійною турботою за особовий склад він банально змучився, працюючи без відпочинку вдень і вночі. «Їдь, ми впораємось», – сказали друзі-офіцери, надаючи йому два дні на поїздку. Ввечері 27 травня він мав виїжджати до Одеси. Але…
Зранку військовослужбовці розвідроти, що разом із службою тилу батальйону дислокувалася в Богданівці, прибули в розташовану коло села лісополосу нарубати сухого дерева на дрова для кухні. Близько обіду вони помітили кількох озброєних людей, які зайшли в цю ж лісополосу з протилежного кінця, піднявшись з балочки, яка йшла від окупованого Докучаєвська. Лісоруби миттю доповіли комбату про ДРГ ворога, згорнули своє знаряддя і повернулися в Богданівку. З огляду на нестачу людей, комбат «Мауглі» прийняв рішення йти прочісувати посадку групою в кількості п’ятьох військовослужбовців розвідвзводу, яку очолив особисто.
В лісополосу зайшли приблизно посередині. Трьох більш досвідчених бійців комбат відправив прочісувати посадку в бік дороги, на найменш імовірний напрямок; а сам, як більш досвідчений, разом з бійцем-новачком, який лише кілька днів тому прибув на позиції, рушив в інший бік посадки. Буквально за пару кроків він помітив ДРГ, пустив чергу в їх бік – і впав, прошитий знизу вверх автоматною чергою ворога… Молодий боєць, що був з ним, лише спромігся повідомити в рацію: «Мауглі важкий…» і, помітивши, що противник поспіхом втікає у бік балочки, якою прийшов, витягнув тяжкопораненого комбата на край посадки, де його і забрали медики, що приїхали, наскільки змогли швидко.
Комбат «Мауглі» помер о 19.17 на операційному столі, від ран, несумісних з життям… Всі призначені їм з молодим бійцем шість куль він прийняв на себе. Офіцери батальйону, прочісуючи лісополосу, знайшли «льожку» диверсантів і покинуте ними майно: російську зброю, гранати, міни, а також вибухівку в кількості, яка дозволила б підірвати місток через степову річечку та ставок, відрізавши 9 роту від транспортного сполучення – або вчинити кривавий теракт у школі розташованого неподалік села, де наступного дня учні та їх батьки мали святкувати «Останній дзвоник». З високою вірогідністю можна сказати, що, якби не подвиг комбата «Мауглі», який ціною власного життя зірвав криваві плани російських диверсантів, той дзвоник травня 2016 року справді міг стати останнім для десятків мирних мешканців Новогнатівки… Або, можливо, комбат «Мауглі» врятував від кривавого побоїща особовий склад свого батальйона. В будь-якому разі своїм життям він врятував десятки інших життів!
«Для комбата Жука це було абсолютно природною поведінкою. Він завжди ішов попереду свого підрозділу, як найдосвідченіший. Знаєте, чому йому довіряли? Бо до нього все порядне тягнулось. Навколо нього завжди гуртувалась команда морально здорових і духовно сильних людей. Андрій ніколи не вибивав собі які-небудь привілеї. Їв із солдатами, на тій самій польовій кухні, як всі. Жив у бліндажі. Вів спартанський спосіб життя. Ділився всім, що було у нього. Комбат не переносив ніякого «підхалімства». Він сам ніколи не пробував нікому догодити, та й іншим не дозволяв цього по відношенню до себе», – говорили про нього друзі і побратими під час вшанування на Майдані, яке через величезну кількість людей тривало близько трьох годин. Прощання з комбатом було влаштовано також у Волновасі – місті, яке два з половиною роки вірно захищав комбат, і в його рідномі місті Хмельницькому.
З огляду на подвиг, здійснений капітаном Андрієм Жуком, 3 червня його було посмертно нагороджено Орденом Богдана Хмельницкого І ступеню з присвоєнням військового звання «майор». 24 липня 2016 року комбата «Мауглі» було нагороджено найвищою недержавною нагородою – Орденом «Народний Герой України». Після детального вивчення всіх обставин подвигу, Указом Президента України № 880/2019 від 4 грудня 2019 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, майору Андрію Жуку присвоєно звання «Герой України» (посмертно).
З ініціативи бойових побратимів та волонтерів два роки тому було виготовлено пам’ятний знак комбату «Мауглі». Силами офіцерів Волноваського райвійськкомату 3 травня 2019 року, на 35 річницю з Дня народження, пам’ятник було встановлено на бетонній основі коло села Богданівка, поблизу того місця, де загинув Андрій. На флагштоці біля пам’ятного каменю піднесено прапор України. За два роки пам’ять Героя на цьому, освяченому його кров’ю місці, вшанували не лише військовослужбовці, що воюють в цих степах, та школярі і вчителі Новогнатівської школи, яких він захистив собою – нещодавно тут схилив голову перед подвигом Героя президент України та представники міжнародних наглядових місій.
На місці загибелі Андрія Кизила, на позиції “Орел” поблизу Авдіївки, пам’ятний камінь з його портретом та іменем був встановлений в березні 2017 року, відразу по завершенню боїв за “Орел”…
ст.л-нт Олена Мокренчук
