В своем блоге глава Государственного агентства Украины по вопросам кино Филипп Ильенко, поделившись положительными новостями об украинском кино, назвал вторую половину 2017 года абсолютно новым этапом для национального кинематографа. В прокат выйдет не менее 13 украинских полнометражных фильмов. Главный киновед страны, уверен, что хоть кинематографисты – люди суеверные, однако число 13-ть станет для нашей киноиндустрии счастливым.
Просмотрев информацию о датах всех тринадцати ближайших украинских релизов из проектов, которые создавались при государственной поддержке, я нашла среди разножанровых кинолент, исторический боевик «Червоный», комедийную драму «Изи», документальный полнометражный фильм «Будынок «Слово», криминальный триллер «Межа» и драму «Стримголов».
Кадр из фильми “Предел”, 2017
Мы встретились с народным артистом Украины Олегом Мосийчуком, исполнителем главной роли этой знаковой ленты, чтобы поговорить о возрождении украинского кино. Олег Петрович восхищен молодым поколением, как актеров, так и режиссеров, операторов. Горд, что такой мощный вид искусства возвращается в Украину.
– Для нас очень важно, чтобы отечественные фильмы были системно представлены на мировой арене.- говорит Олег Мосийчук.– Этот вид искусства является средством культуры, образования, пропаганды и способом провести свободное время. А еще это презентация Украины в мире, возможность продемонстрировать достижения украинской культуры и киноиндустрии, показать наши возможности и пригласить к сотрудничеству, открыть дорогу в Украину зарубежным творцам.
Олег Мосийчук
Всего несколько штрихов из истории. Мало кто вспомнит, что первой украинской государственной организацией в области кино был «Украинфильм», который возник в августе 1918 года после прихода к власти в Украине Павла Скоропадского и издания им указа об украинизации кино. Итак, украинское кино было и об этом надо напоминать тем, кто навязывает миру другое мнение.
Одесская, Киевская, Ялтинская киностудии снимали фильмы (правда, они отлеживались и отстаивались, чтобы выветрился национальный дух), но вошли в историю украинского кинематографа. Времена изменились, хотя и Государственный комитет по кинематографии канул в Лету, вместе с тем, Государственный фонд украинской кинематографии также недолго просуществовал. И сейчас сказывается то, что более двадцати лет со времени провозглашения независимости на государственном уровне почти ничего не делалось для становления украинского кино. Поэтому, если в странах Европы доля национального кино составляет больше половины (60%), то у нас – только 2,5% . И то в последние годы, когда ситуация с украинским кино начала постепенно исправляться, к чему значительные усилия прилагает Государственное агентство Украины по вопросам кино.
Начиная с 2014 года при поддержке Госкино было завершено производство 42 полнометражных, короткометражных, документальных и анимационных фильма. В прошлом году на развитие кинематографии государство выделило 110 млн. гривен. Это было благословением для наших режиссеров и сценаристов. Лед тронулся. А нынешнее мощное по сравнению с прошлым годом, финансирование – 500 млн.грн. – убеждает, что украинское кино есть и будет.
В 2016 году впервые за 25 лет, украинские ленты стали регулярно появляться в кинотеатрах и международных фестивалях. В профессиональных секциях были представлены игровая картина “Вулкан” Романа Бондарчука, “Стасис” Мантаса Кведаравичюса, сценарий фильма “Памфир” Дмитрия Сухолиткого-Собчука и документальный проект режиссеров Вики Торнтона и Павла Юрова “(N)Ostalgia”, создаваемый в коопродукции Украины, Люксембурга и Эстонии.
– Проект психологической драмы “Стримголов” – дебютная работа режиссера Марины Степанской, – говорит Олег Мосийчук.- Продюсеры фильма – Елена Ершова, Алла Овсянникова, Владимир Филиппов, Андрей Ящишин и Екатерина Лачина. Мне было очень комфортно работать на съемочной площадке с Андреем Силецким и Дашей Плахтий. Интересно было наблюдать за работой оператора – австрийца Себастьяна Талера.
Фильм рассказывает о молодых людях, которые пытаются сделать сложный выбор в условиях непростого времени.- продолжает главный герой киноленты.- Антон – музыкант-вундеркинд, который не справился с возложенными на него надеждами, возвращается домой после учебы в Швейцарии и лечения алкогольной зависимости под Киевом . Катя – девушка, которая снимает комнату где-то на Троещине, и ищет себя. Случайная встреча может изменить все. Я почувствовал свою роль, она близка мне по философии, решительностью и одержимостью моего героя. Задело за живое. Проблема актуальна и животрепна. Во многих случаях общество надо лечить, пусть это единичный случай, но с чего-то надо начинать делать мир чище, лучше.
Это «Сильное, стильное и глубокое кино!», – отметил председатель Госкино Филипп Ильенко, когда поздравлял творческую группу с завершением работы. Производство этой киноленты осуществили компании Инсайт Медиа и Tato Film при поддержке Госкино Украины, которое выделило на создание фильма 10 млн грн.
А Марина Степанская, которая взрастила «Стримголов», в Фейсбуке на своей странице написала: «Нет такого человека, из-за которого что-то не сняли, или не договорили, не осуществили. Зато есть люди, благодаря которым этот фильм есть».
Это сказано и о нашем актере, который не просто сыграл роль, а прожил ее. Спрашиваю Олега Петровича по поводу сложности возрастных ролей. Ведь едва ли не все главные персонажи – семидесяти-восьмидесятилетние герои, а актер Олег Мосийчук, едва разменял шестой десяток.
– Главное не возраст, там все сделает грим, главное – философия, как ее чувствует душа, как врастает в глубину образа, захватывает… О возрасте тогда не помнишь. В конце концов, доктор Штерн также зрелого возраста и очень сложной судьбы…
Так Олег Петрович перешел к рассказу про только завершенную киноленту американского режиссера Чада Грации «Доктор Штерн», где он сыграл заглавную роль. Это художественно документальный фильм о враче-эндокринологе, который работал в Виннице в 50-70 годах и его работе по улучшению полового просвещения в СССР.
– Кроме того, что про Михаила Штерна знают, как о враче, который в 1974 был осужден за взяточничество и спекуляции с лекарствами на 8 лет, он еще и автор малоизвестной книги «Закомплексованный товарищ. Сексуальная жизнь в Советском Союзе ».
Конечно, о книге известно меньше, чем о самом судебном процессе, в который вмешались международные правозащитники, в том числе из Британии и Швеции, – рассказывает Олег Мосийчук, – Через три года пребывания в харьковской колонии строгого режима, Штерна освободили по состоянию здоровья и позволили выезд в Израиль. Правда, туда он не доехал и «осел» в Амстердаме, забыв о медицине. Однако, именно там в 1984 году он опубликовал свою научно-популярно-публицистическую книгу.
Съемками документального фильма про Михаила Штерна занималась американская компания GraciaFilms и отечественные украинские кинематографисты, преимущественно недавние выпускники университетов.
Олег Петрович не скрывает восхищения режиссером и командой на съемочной площадке:
– Спокойно, толерантно, интеллигентно… Не знаю, как еще сказать. Видимо это ощущение профессии. Мне со всеми режиссерами было хорошо работать, комфортно, но здесь я отдыхал, наблюдая за съемками фильма. Было много студентов, которые горят работой в кинематографе, они помогали в организационных работах. Было как-то не по себе или от гордости, или от того, что впервые столкнулся с такой ситуацией. Хотел бы поговорить с ними на русском, пытался, но они даже между собой общались на английском. Это новое поколение творцов международного класса. Это мировой стандарт и также новая страница украинского кино. Нет ощущения границ. Это совместная работа единомышленников, команды, в которой бурлит новый дух кинематографа.
Я поинтересовалась, как актер кино относится к тому, что Тернополь стал съемочной площадкой для исторических фильмов. Что много наших актеров и не актеров заняты в фильмах, которые снимают украинские режиссеры.
– Это все очень хорошо. Украинскому кино нужна новая кровь, новые лица, таланты, свежие идеи. А они рождаются у молодых. Начиная с декабря 2015 года на экраны Украины вышли десятки и десятки фильмов. Большинство этих фильмов снимают режиссеры, для которых это первый, максимум второй фильм. Раньше у них просто не было возможности реализоваться. Кто-то снимал клипы, кто рекламу, кто сериалы, кто короткометражки.
А что в Тернополе живут талантливые люди, я никогда не сомневался. Пусть будет больше фестивалей, киношкол, кинокружков. Пусть пробуют себя дети. Дело новое, нужное, интересное. Народ перестал ходить в кино. Не потому, что надо платить, а потому, что есть интернет и телевизор. И нужно как-то бороться с таким социальным явлением. А еще горько, что сеть кинотеатров исчезла, эти заведения есть только в крупных городах. Когда речь идет о киноиндустрии, то надо и об этом позаботиться.
Итак, уже в этом году нам обещают 13 премьер фильмов украинского авторства. Эти киноленты, отличающиеся жанром, стилистикой, киноязыком, драматургией, направленные на различные целевые аудитории, в совокупности, и являются украинским современным кинематографом. Он, возрождаясь, стремится к нашей любви, уважению, восхищению. И самое главное, что украинское кино того стоит.
[:ua]У своєму блозі голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко, поділившись позитивними новинами про українське кіно, назвав другу половину 2017 року абсолютно новим етапом для національного кінематографу. В прокат вийде щонайменше 13 українських повнометражних стрічок. Головний кінознавець країни, впевнений, що хоч кінематографісти – люди забобонні, проте число 13-ть стане для нашої кіноіндустрії щасливим.
Переглянувши інформацію про дати усіх тринадцяти найближчих українських релізів із проектів, що створювалися за державної підтримки, я віднайшла серед різножанрових стрічок , історичний бойовик «Червоний», комедійну драму «Ізі», документальний повнометражний фільм «Будинок «Слово», кримінальний трилер «Межа» та драму «Стрімголов».
Кадр з фільму “Межа”, 2017
Ми зустрілися з народним артистом України Олегом Мосійчуком, виконавцям головної ролі цієї знакової стрічки, аби поговорити про відродження українського кіно. Олег Петрович захоплений молодим поколінням, як акторів, так і режисерів, операторів. Гордий, що такий потужний вид мистецтва повертається в Україну.
– Для нас дуже важливо, щоб вітчизняні фільми були системно представлені на світовій арені, – говорить Олег Мосійчук. – Цей вид мистецтва є засобом культури, освіти, пропаганди і способом провести вільний час. А ще це презентація України у світі, можливість продемонструвати досягнення української культури і кіноіндустрії, показати наші можливості і запросити до співпраці, відкрити дорогу в Україну зарубіжним митцям.
Олег Мосійчук
Лише кілька штрихів з історії. Мало хто згадує , що першою українською державною організацією в галузі кіно був «Українфільм», який виник в серпні 1918 року після приходу до влади в Україні Павла Скоропадського та видання ним указу про українізацію кіно. Отже, українське кіно було і про це треба нагадувати тим, хто у світі позиціонує іншу думку.
Одеська , Київська, Ялтинська кіностудії знімали фільми (правда, вони відлежувалися і відстоювалися, щоб вивітрився національний дух), але ввійшли в історію українського кінематографу. Часи змінилися, хоч і Державний комітет з кінематографії канув у Лету, натомість, Державний фонд української кінематографії також недовго проіснував. І нині дається взнаки те, що понад двадцять років від часу проголошення незалежності на державному рівні майже нічого не робилося для становлення українського кіно. Тому, якщо в країнах Європи частка національного кіно складає більше половини (до 60%), то в нас — лише 2,5%.І то впродовж останніх років, коли ситуація з українським кіно почала поступово виправлятися, до чого значних зусиль докладає Державне агентство України з питань кіно.
Починаючи з 2014 року за підтримки Держкіно було завершено виробництво 42 повнометражних, короткометражних, документальних та анімаційних фільмів. У минулому році на розвиток кінематографії держава виділила 110 млн. гривень. Це було благословенням для наших режисерів і сценаристів. Крига скресла. А цьогорічне потужне, порівняно з минулим роком, фінансування- 500 млн.гр. – переконує, що українське кіно є і буде.
У 2016 році вперше за 25 років, українські стрічки стали регулярно з’являтися в кінотеатрах і міжнародних фестивалях. У професійних секціях були представлені ігрова картина “Вулкан” Романа Бондарчука, “Стасіс” Мантаса Кведаравічюса, сценарій фільму “Памфір” Дмитра Сухолиткого-Собчука та документальний проект режисерів Вікі Торнтона та Павла Юрова “(N)Ostalgia”, що створюється у коопродукції України, Люксембургу та Естонії.
– Проект психологічної драми “Стрімголов” – дебютна робота режисера Марини Степанської, – говорить Олег Мосійчук. – Продюсери фільму – Олена Єршова, Алла Овсяннікова, Володимир Філіппов, Андрій Ящишин і Катерина Лачіна. Мені було дуже комфортно працювати на знімальному майданчику з Андрієм Сілецьким і Дашою Плахтій. Цікаво було спостерігати за роботою оператора – австрійця Себастіана Талера.
Фільм розповідає про молодих людей, які намагаються зробити складний вибір в умовах непростого часу.- продовжує головний герой стрічки.- Антон – музикант-вундеркінд, котрий не впорався з покладеними на нього сподіваннями, повертається додому після навчання в Швейцарії і лікування алкогольної залежності під Києвом. Катя – дівчина, яка знімає кімнату десь на Троєщині, і шукає себе. Випадкова зустріч може змінити все. Я відчув свою роль, вона близька мені за філософією, рішучістю і одержимістю мого героя. Зачепило за живе. Проблема актуальна і животрепетна. У багатьох випадках суспільство треба лікувати, хай це поодинокий випадок, але з чогось треба починати робити світ чистішим, кращим.
Це «Сильне, стильне та глибоке кіно!», – зазначив голова Держкіно Пилип Іллєнко, коли вітав творчу групу із завершенням роботи, Виробництво цієї стрічки здійснили компанії Інсайт Медіа й Tato Film за підтримки Держкіно України, яке виділило на створення фільму 10 млн грн.
А Марина Степанська, яка виплекала «Стрімголов», у Фейсбуці на своїй сторінці написала: «Нема такої людини, через яку щось не зняли, чи не домовили, не здійснили. Натомість є люди, завдяки яким цей фільм є».
Це сказано і про нашого актора, який не просто зіграв роль, а прожив її. Питаю Олега Петровича щодо складності вікових ролей. Адже чи не усі головні персонажі – сімдесяти-вісімдесятирічні герої, а актор Олег Мосійчук, ледве розміняв шостий десяток.
– Головне не вік, там все може грим зробити, головне – філософія, як її відчуває душа, як вростає в глибину образу, захоплює…Про вік тоді не пам»ятаєш. Зрештою, доктор Штерн також зрілого віку і дуже складної долі…
Так Олег Петрович перейшов до розповіді про щойно завершену стрічку американського режисера Чада Грації «Доктор Штерн», де він зіграв заголовну роль. Це художньо- документальний фільм про лікаря-ендокринолога, який працював у Вінниці в 50-70 роках та його роботу з поліпшення статевої освіти в СРСР.
– Окрім того, що про Михайла Штерна знають, як про лікаря, якого у 1974 засудили за хабарництво та спекуляції з ліками на 8 років, він ще й автор маловідомої книги «Закомплексований товариш. Сексуальне життя в Радянському Союзі».
Звичайно, про книгу відомо менше, ніж про сам судовий процес, в який втрутилися міжнародні правозахисники, зокрема з Британії та Швеції, – розповідає Олег Мосійчук,- Через три роки перебування у харківській колонії суворого режиму, Штерна звільнили за станом здоров‘я і дозволили виїзд до Ізраїлю. Щоправда, туди він не доїхав і «осів» в Амстердамі, забувши про медицину. Проте, саме там у 1984 році він опублікував свою науково-популярно-публіцистичну книгу.
Зйомками документального фільму про Михайла Штерна займалася американська компанія GraciaFilms та місцеві українські кінематографісти, переважно нещодавні випускники університетів.
Олег Петрович не приховує захоплення режисером і командою на знімальному майданчику:
– Спокійно, толерантно, інтелігентно…Не знаю ще як сказати. Мабуть то відчуття професії. Мені зі всіма режисерами було добре працювати, комфортно, але тут я відпочивав, спостерігаючи за зйомками фільму. Було багато студентів , які горять роботою в кінематографі, вони допомагали в організаційних роботах. Було якось не по собі чи від гордості , чи від того , що вперше зіткнувся з такою ситуацією. Чад хотів би поговорити з ними російською, поривався, але вони навіть між собою спілкувалися англійською. Це нове покоління митців міжнародного класу. Це світовий стандарт і також нова сторінка українського кіно. Немає відчуття кордонів. Це спільна праця однодумців, команди, в якій вирує новий дух кінематографа.
Я поцікавилася, як актор кіно ставиться до того, що Тернопіль став знімальним майданчиком для історичних фільмів. Що багато наших акторів і не акторів зайняті у фільмах, котрі знімають українські режисери.
– Це все дуже добре. Українському кіно потрібна нова кров, нові обличчя, таланти, свіжі ідеї. А вони народжуються в молодих. Починаючи з грудня 2015 року на екрани України запустили десятки і десятки фільмів. Більшість цих фільмів знімають режисери, для яких це перший, максимум другий фільм. Раніше у них просто не було можливості реалізуватися. Хтось знімав кліпи, хтось рекламу, хтось серіали, хтось короткометражки.
А що в Тернополі живуть талановиті люди я ніколи не сумнівався. Хай буде більше фестивалів, кіношкіл, кіногуртків. Хай пробують себе діти. Справа нова, потрібна, цікава. Народ перестав ходити в кіно. Не тому, що треба платити, а тому, що є інтернет і телевізор. І треба якимось чином боротися з таким соціальним явищем. А ще гірко, що мережа кінотеатрів зникла, ці заклади є лише у великих містах. Коли мова йде про кіноіндустрію, то треба і про це подбати.
Отож, вже цьогоріч нам обіцяють 13 прем»єр фільмів українського авторства. Ці стрічки, відмінні за жанром, стилістикою, кіномовою, драматургією та спрямовані на різні цільові аудиторії, у своїй сукупності, і є українським сучасним кінематографом. Він, відроджуючись, прагне нашої любові, шани, захоплення. І найголовніше, що українське кіно того варте.
[:]