Про це у своєму блозі для Кий-інфо пише Олена Степова.
Олена Степова – творчий псевдонім популярної української письменниці й блогера.
Саме так починалась окупація Донбасу, тобто частин Луганської та Донецької областей. Я до листопада 2014-го року жила в українському прикордонні: місто Довжанськ (Свердловськ) Луганської області, тому про те, як починається війна знаю на своєму досвіді.
Спочатку інформаційні мережі області стали подавати більше негативної інформації про Україну – усюди зрада, усі грабують бідних донбасян, які працюють, а от інші люди – ні.
Інформаційна ставка робилась на знецінювання більшості України перед меншістю «Донбасу» та на те до чого звикли, на радянський наратив про велич робітничого класу. При цьому, «велич» була тільки на «Донбасі», інші регіони України подавались, як «повне безробіття, ледацюги, які не хочуть працювати». Й тремтливою нотою подавалась вселенська печаль «мало цінують в нас робітників, ой, мало, а от на Росії»…
Прямо сльози лилися зі шпальт, які героїчні, але нещасні жителі Донбасу. Й що саме цікаво, вже якось й забуте слово «Донбас» знову вигулькнуло з забуття й заграло новими фарбами.
Слово «Донбас» стало наративом й замінило в інформаційному просторі Луганську та Донецьку області. Це одразу ментально відокремило ці області від адміністративної складової України. Бо ж «Донбас» це радянський абревіатурний геологічний топонім, що означає «Донецький кам’яновугільний басейн» й не може застосовуватися, як назва адміністративної одиниці. Але ось з подачі місцевих ЗМІ його так часто почали вживати якраз перед війною, що усі стали казати – «я живу на Донбасі». Це звучало смішно, як «я живу у шахті», але ніхто не звертав уваги.
Потім пішло «вони там на Україні, а ми тут на Донбасі», що ще більше давало відчуття роз’єднаності й відокремлення краю у якусь умовну адміністративну частину.
Додались складові «от ми – Донбас – багатий край, що годує усю Україну, без нас вони пропадуть». Про життя інших регіонів чи обласних центрів не писали взагалі нічого, а ось про життя на Росії дуже багато.
Зі ЗМІ Україна фактично зникла. Тільки негатив «знову податки, знову нам не дали, знову усюди все погано, а в нас добре, а на Росії ще добріше».
Тривожною нотою у місцеві ЗМІ залітали новини про «загниваючий Захід» – «там горить, там палає, там бунтують, там вимагають, там протести, там безробіття, й тільки Донбас й Росія процвітають».
Таких інформаційних періодів на Луганщині було два. Перший, це період «Помаранчевої революції», другий, це 2012 рік. Так, саме з 2012-го року місцеві ЗМІ почали масштабну обробку населення Луганської та Донецької областей.
Звісно демократично. Звісно свобода слова та журналістики. Звісно це подавалося без агресії та коректно, в рамках демократії та свободи слова.
Легка критика «київської влади» від місцевої влади й уп-с, люди вже починають розділяти «київська влада» «наша влада-місцева-донбаська». Української влади як би й не було. «Київська влада» ставала еталонним злом, місцева – жертвою.
В це більшість громадян Луганщини та Донеччини вірили. Здебільшого через брак знань. Критична більшість населення взагалі не мали якихось знань щодо утворення місцевого чи державного бюджету, повноважень влади, повноважень владних структур. Тому маніпулятори гарно на цьому грали. Усе, що крала чи не робила місцева влада, одразу «вішали» на плечі «київської влади», викликаючи у людей недовіру й роздратування.
В інформаційному просторі Луганщини та Донеччини стало більше з’являтись негативу про заробітчан з Заходу. Висміювання, якісь анекдоти про «мити попи у Європі», карикатури. Їх ставили під матеріали щодо здобуття шахтарів.
Працювати у інших країнах – це подавалось, як дурість, моветон, ганебність.
«Не вміють у себе працювати, от й пруться до інших країн» межувалося з «Європа загниває» та не викликало почуття оксюморону, як й «западенці тупі та ліниві, не вміють та не хочуть працювати» й «їдуть працювати». Ніхто не бачив взаємовиключних факторів. Критичне мислення? -Ні!
«Шахтарі добули вугілля, виконали план, їм подарунки, салют й феєрверк, а ось заробітчани миють попи у Європі»- й люди поблажливо посміхались «от дурні, а ми працюємо, не те що вони, от навіщо їхати кудись, в нас ось краще, а ці»…
Про «ці», риторика ЗМІ тихо подавала «ми тут», «вони там», «ці» показуючи різність культури, віросповідання, мислення підкреслюючи недолугість «західнян».
Для того, щоб підкреслити інформацію про «недолугість» чи «дурість» «западенців» біля маленької заміточки про «заробітчан у голодній, не скрепній, нищій Європі» ставилась стаття чинного донецького чи російського професора медицини про те, що на Західній Україні (це теж наратив, що ділив Україну) люди здебільшого малограмотні та «розумово відсталі» через брак йоду.
Навіть виник цілий ЗМІ-термін «йододефіцітні істоти», який досі там гуляє по шпальтам, розповідаючи про «великий умный русский народ».
Завжди після таких пасажів йшла реклама «найкращої у світі російської медицини», де розповідалось, як люди з усього світу їдуть до Росії лікувати невиліковні хвороби й отримують одужання.
Далі – реклама «кремлівські таблетки від усього, що виготовлені ще для Горбачова, коли його рятували від ЧАЕС, таємні розробки з таємних кремлівських лабораторій за якими ганяється агентура Європи».
Боже, чого тільки не рекламували у ЗМІ Луганської та Донецької областей «по совєтскому ГОСТу», «це ж російське найсправжне», а насамперед усюди продавали та рекламували якісь чудо-ліки, БАДи, пентаграми, наліпки з чудо-лікувальним космічним промінням, які для Кремля та Путіна передали інопланетні створіння, визначаючи велич Російської Федерації.
Оцю всю рекламу можна було побачити не тільки у ЗМІ, а навіть почути від мера міста чи на прийомі у лікарні, коли тобі «по великому блату» пропонували «чудо російської медицини».
Віра у велич російського оборонпрому, медицини, судівської «справедливої» системи просто культувалась. Так, ЗМІ на Луганщини та Донеччині задовго до війни створили культ РФ. Й це все було за допомогою місцевих чиновників, влади, правоохоронних органів.
Звернутись до прокуратури з приводу будь-якої статті, що возвеличувала РФ чи вводила в оману споживача «кремлівськими таблетками від усього», це отримати статус «городского сумашедшего» з усіма витікаючими.
Найбільші статті присвячувались матеріалам, «как на России жить хорошо». Тут було все: рай, пільги, безбідне життя пенсіонерів, захист прав людей, суворі, але чесні судді й міліціянти»…
Якісь історії «из жизни»: «поїхав працювати на Росію, став мільйонером», «мешканка шахтарського міста відкрила у Москві свій салон», «прооперували у найкращій лікарні Москви й повернули до життя»…
Постійні приклади багатства та щедрості керівництва РФ до свого народу. «Путін дав простим людям», «Путін наказав дати простим людям».
Словосполучення «прості люди» теж стало наративом й вводило людей в якусь касту, велику й осяяну любов’ю самого Путіна.
До касти «прості люди» кожен відносив себе сам, й той, хто мав 15 000 гривень шахтарської пенсії, безплатне вугілля на опалення будинку чи компенсацію на опалення, безплатні путівки в найкращі санаторії України й іномарку у дворі, той, хто цього не мав. Й підприємець, якого «київська влада» обклала податками й обікрала, й пенсіонер, якому київська влада не платить гарну пенсію, а він все життя працював», й суддя з зарплатою у 30 000, й прокурор, й міліціянт.
Якщо ви подивитесь на ток-шоу чи серіали російського виробництва, ви побачите усе, що я вам описала. Бо це насправді транслювалося усюди. Не тільки на Луганщині чи Донеччині. Можливо там це займало більший відсоток інформаційного часу та простору. Або просто коштом маленького міста, яке мало 4 газети, своє міське та обласне телебачення, приватне телебачення, це виглядало так концентровано.
Нагадаю ще й те, що Луганщина та Донеччина усі роки Незалежності України мали у пріоритеті російське телебачення та доступ до усіх російських каналів, де теж щосекундно транслювались «вороги Росії» та «великі здобуття Росії».
А люди здебільшого не затримують інформацію у первинній пам’яті. Вона проходить не затримуючись, але відкладається на думках й якщо у людині є якісь пріоритети, що ця інформація їх просто доповнює. Тобто наш мозок сприймає інформацію вибірково, «о, це я знаю й допускаю, а це ні», «я сприймаю цю інформацію, тому що вона ідентична моїм бажанням, думкам, мріям, розумінню, знанням, а цю не сприймаю, бо у мене немає таких знань».
Якщо людина має знання щодо, наприклад, повноважень місцевої влади, то навряд чи їй зайде інформація про «київську владу, що не ремонтує під’їзд у будинку». Або, навряд чи людина повірить у те, що Європа загниває, якщо вона має певні знання з економіки країн, мандрувала чи може просто критичне мислення й доступ до Інтернету.
Тому ось така розкладка інформації вона стосувалась й сприймалась виключно людьми з радянським мисленням, де ще зі шкільних років вкладено «Европа загнивает-Россия процветает».
Дуже багато у місцевих ЗМІ Луганщини та Донеччини перед війною з’явилось інформації на історичні теми.
Це взагалі було дивно. Люди там здебільшого не корінне населення, якщо не брати за умову заселення цих земель у період розбудови шахт. Це радянські новоутворення. Наприклад, місто де я жила-Свердловськ (після декомунізації Довжанськ) утворено у 1938 році завдяки звезенню на розбудову шахт населення з усього радянського союзу. Тому історією краю там не цікавились. Навіть музейні працівники, це люди, що отримували зарплатню, але відверто нудьгували на роботі, виконуючи усе для «галочки».
Уся «історія» краю тут була написана за радянські часи й місцеві чиновники дуже нервово реагували, коли рідкі «білі ворони» починали відновлювати темні плями «дикого поля» висвітлюючи розвинутість й шляхетність дореволюційної та україно-козацької епохи краю.
Тому у музеях рідко можна було побачити старовинні фотокартки, дореволюційні листівки на яких були вишиванки, вінки, дукати, українське вбрання. Історія краю тут була втрачена. Я пам’ятаю, як наші писанкарки та вишивальниці розшукували ті маленькі краплини від корінного населення: луганську вишивку, дряпанку, писанку, воскові квіти, гончарство, лозоплетіння.
Замість них газети пістріли «цариця Катерина заснувала», «дике поле», «потьомкін». Далі пішло «край донских казаков», «русская земля», «історики та «історичні» статті, доводили населенню, що «Донбасс- исконно русская земля, где никогда не жили украинцы».
Ось так, крапля за краплею й починалась окупація.
Населення звикло довіряти ЗМІ, та й викладені «аргументи» були так гарно обтягнені у «професор», «доцент», «науковий співробітник», «директор музею», «історик», що нормально сприймалися, тим більше, що це тут люди чули ще з радянських часів, зі школи.
Тому коли на мітингах «проти київської хунти, що незаконно захопила владу» підняли російські триколори, ніхто здебільшого не звертав уваги, ну, це ж «брати», «Донбасс-русская земля», от «у газеті ж написано, по телевізору сказали».
Так починалась війна. Як бачите, вона спочатку йшла дуже тихо за мізки населення, душі, а потім вже за землю.
Забула ще головне сказати: усі ЗМІ на Луганщині та Донеччини виходили російською мовою.
Й от я зараз живу на Черкащині. Свідомо вибирала україномовний край багатий на історичну спадщину. Не разу не пожалкувала за свій вибір. Щодня враження – я повернулась додому. Напевне, це генна пам’ять роду, не знаю, але досі досліджую свої відчуття. Єдине, що ріже очі, це завелика кількість людей, що, ось так, як на Донбасі вірять у могутність та розвиток Росії.
Неймовірна довіра до ЗМІ. Неймовірна розповсюдженість радянських наративів, ностальгії за радянщиною, відсутність розуміння інформаційної гігієни та, знову ж таки, в критичній більшості зберігається не знання Конституції, законів, повноважень владних інституцій, що дає простір для маніпуляцій зі свідомістю громадян.
Дуже шкодую, що наші люди досі не бачать головного: а король-то голий.
Росія, це країна втрачених можливостей розвитку, що просто проїдає свої ресурси, не має жодного конструктиву та прориву ні в економці, ні в сільському господарстві, ні в медицині, ні в науці.
Це якась жорстка суміш з радянщини й капіталізму – а на РФ керівний клан, це олігархи й доларові мільйонери – приправлений партійно-церковним фанатизмом.
Це «боже царя Путіна храні в ім’я ЦК КПСС, Сталіна, Леніна».
Вісім років війни знадобилося мешканцям Луганщини та Донеччини, щоб зрозуміти це «а король-то голий» й розчаруватися у РФ.
Ні, звісно, це розчарування нічого немає з поверненням проукраїнської позиції. Це розчарування лише у тому, що вони не отримали бажаного. А ось те, що вони побачили на РФ у якості життя, медицини, розвитку, законах, соціальній захищеності, це усе викликало жах. Навіть автомати та військові рюкзаки 1968 року випуску, які РФ присилає місцевим колаборционістам-опочленцям, викликає там насмішки. Адже чекали «космічні проміні масового ураження» та інші нанотехнології РФ.
Дуже багато мешканців Луганщини та Донеччини, що мали проросійську позицію виїхали на РФ. Й дуже багато повернулися назад. Бо напівзруйнований Луганськ та Донецьк має привабливіший вигляд ніж якась дірьовня під Самарою.
Тому дуже хочу показати Україні справжню Російську Федерацію. Так, саме так називається країна-сусід, яка на нас напала. Не «Росія», це теж наратив, який РФ, яка заснована у 1991 році, намагається використати, щоб мати право прийняття історії царської Росії, історія якої закінчилась у 1917-му році.
Яка ж вона «велика та могутня»? Я наведу декілька прикладів сьогодення тих, хто хоче навчити нас жити та мріє, щоб ми жили так, як вони.
Цитата: « Учні новосибірської школи зраділи раптовій появі туалетного паперу та мила в установі. Про це повідомляє видання «Підйом» у своєму Telegram-каналі. На опублікованому в мережі ролику можна побачити, як школярка показує диспенсер із милом, антисептик, туалетний папір та сушарку для рук. Вона каже, що всі ці засоби гігієни «з’явилися вперше у житті». Мати учениці поділилася цією історією на умовах анонімності в одному з міських чатів. За її словами, йдеться про школу №172 в обласному центрі. У коментарях користувачі підтвердили, що там ніколи не було туалетного паперу та інших засобів гігієни. З’ясувалося, що засоби гігієни раптом з’явилися через перевірку в установі. Щойно комісія поїхала, всі кошти прибрали. У самій школі інцидент поки що ніяк не прокоментували».
Цитата: «У Воронежі школярів фактично позбавили туалету. Батьки учнів молодших класів розповіли, що у міській загальноосвітній школі №30 на першому поверсі не працює частина унітазів, а ті, що функціонують, – брудні та без стільців. Люди жахаються антисанітарії ще й в умовах ковіду».
Цитата: «Відвідувачка Ташкентського зоопарку кинула маленьку дівчинку у вольєр до ведмедя. Про це пресслужба зоосаду розповіла у своєму телеграм-каналі. Це сталося 28 січня 2022 року, близько 12 години дня невідомо чим мотивована молода жінка на очах у публіки скинула маленьку дівчинку у вольєр до ведмедя. Ведмедиця Зузу спостерігала за тим, що відбувається, а коли дитина опинилась на його території, підійшла до неї, понюхала, але шкоди не завдала. Коли ведмідь покинув вольєр, дівчинку дістали й оглянули: первинний огляд показав наявність у неї лише забитих місць після падіння з висоти п’ять метрів».
Це той факт, коли тварина людяніше ніж пересічній росіянин.
Цитата: «Восени 2021 року у зоопарку «Тайган» окупованого РФ Криму тигр відкусив палець однорічній дитині. Мати дитини, росіянка, що переїхала мешкати в окупований РФ Крим сама піднесла дитину впритул до клітки, перенісши її через захисну огорожу».
Цитата: «На Росії затвердили ГОСТ із термінового поховання в братських могилах трупів людей і тварин, які загинули в ході або внаслідок військових конфліктів та внаслідок ЧС у мирний час. Документ, який викликав резонансне обговорення у соціальних мережах РФ та незадоволення росіян, ухвалили у вересні 2021 року, він мати назву ГОСТ Р 42.7.01—2021 «Поховання термінове трупів у воєнний та мирний час». Росіяни обурені, що в документі поховання громадян й поховання тварин поєднано в одних братських могилах з застосуванням хімічних сполук, що пришвидшують розкладання трупів».
Наразі, нам треба усвідомити, що кровожерлива країна, яка знищила сама себе, помираючи хоче забрати нас з собою. Тому, треба вийти з зони інформаційного комфорту, трошки оговтатись, та просто переглянути наш інформаційний простір, щоб знайти та побачити окупаційні щупальця, які нишпорять по мізках пересічних.
Інформаційне прибирання, інформаційна гігієна, любов до нашої України, наші традиції, культура та історія, ось наш ще один меч та щит від агресора. Тому вивчаємо ворога сміливо та кричимо на увесь світ: «путінська росія – це голий король, що лякає їжака голою сракою».
Україна- європейська країна й високою культурою, моральним кодексом та людяністю. Це нас й врятує!
Все буде Україна, бо все буде Перемога!